гордий тим, що належить до духівництва
Клара ГУДЗИК, "День"
Видубичі - одне із найдивовижніших місць Києва, земля, на якій покоління за поколіннями наших предків залишали свої сліди. Тут ми зустрілись з молодим намісником нещодавно відновленого Видубицького Свято-Михайлівського монастиря ієромонахом отцем Севастяном (Возняком), який погодився відповісти на запитання газети "День".
- Шановний отче Севастяне, розкажіть, будь ласка, нашим читачам про свій шлях до духовного служіння.
- Народився 28 років тому в селі на Івано-Франківщині. Батьки завжди були релігійними людьми і, навіть в часи заборон, ми мали в хаті образи. З самого мого дитинства я, мої рідні і все село знали, що я стану священиком. Постійно молився, хоча ніхто мене особливо до цього не привчав. "Отче Наш" вивчив мабуть зразу, як почав говорити. Вдома в мене був власний молитовний куточок, "пристіл", де я провадив багато часу. Ми з товаришем, коли були ще зовсім малими хлопцями, кожної неділі вставали раненько і за кілька кілометрів йшли до церкви в сусідньому селі. Нас ніхто не посилав, ніхто не будив. Йти до церкви було радістю, заради якої ми жертвували будь-якими розвагами. Там допомагали клірові, прикрашали на свята церкву, молилися. Мої дві сестри і два брати також віруючі, але ніхто з них не мав духовного покликання.
В часи мого дитинства в області не було жодної греко-католицької церкви і всі мої земляки ходили до православних церков. Пізніше я взнав, що наш батюшка таємно залишався греко-католиком і навчав цього віросповідання своїх парафіян. Під впливом священика, якого безмірно любив і поважав, у 16 років я також став "катакомбним уніатом". Коли 1990 року в селі було відкрито греко-католицьку церкву, моя рідня й односельці повернулися до рідної конфесії наших предків. Та якось так вийшло, що я залишився у православ'ї. Хочу підкреслити, що ніхто, ні батьки, ні земляки, не докоряли мені за це, не мали за зле.
Подальша моя біографія проста - закінчив школу, потім будівельне училище, відслужив у армії. А після демобілізації, перш ніж поступати на роботу, вирішив звершити невелике паломництво - походити-поїздити святими місцями України. Вийшло так, що у Почаївській лаврі мене запросили в послушники; невдовзі прийняв чернецтво, а 1992 року у Володимирському соборі мене було рукоположено в сан ієромонаха (чернець-священик). З 1993 року став намісником церкви Св. Михаїла у Видубичах, а потім намісником монастиря.
- Шановний Отче, Ви зовсім молода людина, майже не жили мирським життям. Чи бувають сумніви щодо обраного шляху, чи не манить іноді світ, де Богом створено стільки яскравого розмаїття?
- Я дуже рано постарішав. Молоді роки закінчилися, коли мене забрали до армії. Зараз маю душу, нахили людини віком десь за 50 років. Не уявляю собі нормального життя поза церквою. Гордий тим, що належу до духівництва, що батьки й рідні пишаються мною, моїм священством. Це підносить їх у власних очах і зобов'язує відповідно поводитися серед людей.
А щодо сумнівів, то я для цього занадто і постійно зайнятий дуже важливими, як я розумію, справами. Ось зараз піднімаємо монастир, можна сказати, більше, ніж з нульової позначки. Найближче складне завдання - звільнити Свято-Георгіївський собор від колекцій Інституту археології, для чого потрібно технічно облаштувати один із наших корпусів. Потім почнеться ретельна й дбайлива реставрація собору, яка має бути закінчена до 2000 року. Плекаю багато інших планів. Зокрема, збираємося поставити справи так, щоб монастир сам себе утримував, не висів на пожертвах парафіян. Заведемо власне господарство, теплиці, навіть пасіку. Наші друзі із греко-католицького монастиря студитів обіцяли допомогти вуликами. А ще будемо налагоджувати монастирське видавництво. Вже зараз, хоча й з великими труднощами, видаємо часопис "Чаша". В усіх починаннях відчуваємо постійну підтримку опікунської ради, де головує Микола Кравець.
Але найголовніше те, що я потрібен людям - як духівник, як порадник у горі й радості. Зараз у мене постійно сповідуються майже 200 віруючих. Всіх їх добре пам'ятаю, знаю. Під час сповіді намагаюся не робити акценти на гріхах, а втішати та наставляти. Все це наповнює моє життя, надає йому глибокого сенсу й розмаїття, про яке Ви згадали.
- Розкажіть трохи про монастирське життя.
-У монастирі зараз 18 братів. Різні люди, що прийшли сюди з різних причин. Одних, як мене, привела віра, інші не змогли пристосуватися до життя, знайти там своє місце. Є серед них люди з початковою освітою, є - з вищою. Розраховую, що освічені брати будуть вельми корисними, коли відкриємо, як плануємо, недільну та іконописну школи, розгорнемо видавничу діяльність.
Статут у нас суворий. Піднімаємося о п'ятій, лягаємо о десятій. Весь час розписано й присвячено молитвам, праці та навчанню. Щодо монастирського побуту, то тут я намагаюся відійти від деяких неписаних традицій, за що мене осуджують сусіди - братія Києво-Печерської лаври. Дуже піклуюся про гігієну, про зовнішній вигляд братів. Обов'язковими є регулярна лазня, регулярна стрижка. Всі повинні завжди мати ошатний вигляд, особливо, коли йдуть до церкви - щоб не відштовхувати від себе людей.
Наші умови життя, однак, складні й дуже далекі від тих, які я мав нагоду бачити в одному католицькому монастирі Бельгії. Братія живе там, як у готелі, що не перешкоджає суворому дотриманню статуту. Монастирська їжа різноманітна, бо на Заході давно розроблено спеціальні монастирські страви - пісні, але з нормальним смаком і корисні для здоров'я. У тому бельгійському монастирі ченці утримують спортивну школу для підлітків, де і тренують і навчають закону Божого. Добра ідея.
- Чи маєте, пане Наміснику, якісь уподобання, які лише опосередковано пов'язані з монастирським життям?
- Мої "світські" смаки? Люблю працю на землі, маю пристрасть садити дерева. Люблю тишу і роздуми в тиші. Взагалі, за роки священства звик більше слухати, аніж говорити, і зважувати кожне своє слово - щоб випадково не образити людину. Зібрав гарну книгозбірню, де багато творів класиків, своїх і світових. Але часу для улюблених книг замало - треба піднімати монастир.
- Що Ви думаєте, Отче, про можливість об'єднання українських церков?
- Серед моїх знайомих чимало духівництва, яке вважає, що складність об'єднання церков надмірно перебільшена. Я теж так гадаю. Багато хто мріє також про залучення до процесу об'єднання і греко-католиків. Адже три наших церкви, а саме УПЦ КП, УАПЦ і УГКЦ, мають спільну провідну ідею, однаково переконані в історичній необхідності для України єдиної незалежної Помісної церкви. Тому духівництво має зібратися на Всеукраїнському соборі, узгодити там всі непорозуміння й обрати спільного патріарха. Вважаю також, що після об'єднання існуючі зараз церкви повинні зберегти свою ідентичність, свої структури - молитися й жити, як жили, тільки мирно співпрацювати одна з одною.
А УПЦ МП не має в Україні майбутнього і тому спирається на ідею об'єднання з Росією. Подивіться - служба там йде переважно російською мовою, навчання - російською, всі видання - російською. Багато молодих духовних УПЦ МП не задоволено таким станом речей, бо хочуть служити українській церкві.
- Духовний шлях ієромонаха Севастяна може слугувати добрим прикладом того, як екуменічні ідеї набувають реальності. Цей православний чернець був духовним сином "катакомбного" греко-католицького священика, шану та любов до якого зберігає й сьогодні. Батьки о. Севастяна повернулися до віри предків, до Греко-католицької церкви, але це не заважає їм пишатися своїм сином, православним священиком. Цікаво, що односельчани о. Севастяна, повернувшись після 90 року до греко-католицької церкви, зберегли в богослужбовому вжиткові багато молитов церковнослов'янською мовою. Більше того, вони пропонували православному Севастянові аби він був парохом у їхньому греко-католицькому храмі - він виріс на їхніх очах, його всі добре знали й поважали. І це посунуло конфесійні відмінності на другий план.
Ставши намісником о. Севастян продовжує підтримувати дружні контакти зі своїми земляками, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Добрі стосунки у нього, наприклад, із братією Львівського чину студитів УГКЦ - вони "дружать монастирями". І коли влітку студити святкуватимуть століття заснування свого монастиря, то урочисті заходи в столиці пройдуть саме у Видубицькому монастирі Тут відбудеться святкове богослужіння, науково-теологічна конференція тощо.
Про такі церковні справи дуже втішно писати. Починає здаватися, що всі наші розколи - то не така вже й страшна справа, з якою нібито можна впоратися тільки за втручання Духа Святого. Дещо залежить також від людей.
