Настоящих подвижников духа и свободы всегда немного во все времена — какую бы страну мы не рассматривали. Но тем большим оказывается в конечном итоге их безмерное значение. Без таких людей невозможно спасти тот интеллектуальный «озоновый слой» общества, который гарантирует всем нам не просто существование, а полноценное будущее. Что же касается Украины, то особую роль в истории ее общественной мысли, литературы, образования, вообще в развитии сознания нации сыграл на рубеже XIX — XX веков, наряду с Иваном Франко и Лесей Украинкой, Борис Дмитриевич Гринченко (1863 — 1910), личность, наделенная несокрушимой силой воли, пламенной любовью к родному краю, редкой работоспособностью и поразительной эрудицией.
Что означала для Украины того времени фигура Гринченко, ярко видно по таким словам Ивана Франко, сказанным в 1906 году (а стоит ли говорить, каким феноменальным тружеником был сам Каменяр?!): «Я мусив дивуватися Вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові Ваших літературних і суспільних інтересів». Еще более красноречива оценка, которую дал духовному наследию Бориса Гринченко выдающийся украинский композитор Микола Лысенко, сказавший, выступая на похоронах писателя: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато — три, чотири, та й годі».
Но принадлежат ли труды Гринченко к разряду уважаемого, но несколько неактуального, «мемориального» достояния прошлого? Достаточно внимательно прочитать его «Листи з України Наддніпрянської» (1892 — 1893), написанные в рамках знаменитой дискуссии с Михаилом Драгомановым, десятки публицистических выступлений в газете «Громадська думка» (это была лучшая ежедневная украиноязычная общественно-политическая трибуна патриотических мнений; создал эту газету Гринченко в 1906 г.), чтобы прийти к выводу — идеи Бориса Дмитриевича абсолютно актуальны и сегодня, потому что помогают установить причины многих наших недостатков и болезней.
ДИАГНОЗ БОЛИ
Что происходит с украинской интеллигенцией, почему нас никак не оставляет застарелая болезнь: неспособность к кропотливому, упорному труду, страх перед реальными делами (или нежелание их делать)? Эти «проклятые» вопросы Гринченко неутомимо ставит на страницах своих публицистических, педагогических (и художественных) произведений. Следует заметить, что сам писатель был человеком в первую очередь конкретного творческого труда, человеком дела (только не в современном значении тех слов, которые часто еще употребляют!). Поэтому именно он мог и исследовать болезнь, и поставить диагноз.
Лучший в Украине исследователь творчества Б. Гринченко, профессор А.Г. Погрибный приводит такой отзыв, принадлежащий перу М. Чернявского: «Гринченко больше работал, чем жил» . И здесь — сущая правда, без всякого преувеличения. Тот же М. Чернявский вспоминает, как писатель весной 1903 г. пожаловался ему (разговор происходил в доме Гринченко), что не имеет никакой возможности полюбоваться пробуждением природы: «Ні, я не вільний – сказав він сумно. — Що ж Вас держить зараз отут? Грінченко показав на зв’язки словарних карток (именно тогда он самоотверженно работал над своим знаменитым «Словарем української мови». — И.С. ). — Ось це держить! Поки не скінчу, не буду вільний. — А ще далеко? — Ще тільки дійшов до літери... (він назвав літеру, і я відчув: до кінця ще ой як далеко...)».
И сам Борис Гринченко так высказал свое жизненное кредо: «Треба робити, робити, робити. Ми воли в ярмі. Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи» (это — характерные фразы из писем еще юного, 20-летнего Бориса). Своей жизнью писатель доказал правильность собственных слов: «Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!» Сын обедневшего дворянина, в семье которого не говорили по-украински, где, по собственному признанию нашего героя, царили «московские патриотические тенденции шовинистической окраски» — стал классиком украинской культуры, человеком, пережившим и тюремное заключение (в 15 лет; именно оттуда берет начало чахотка, которая свела Гринченко в могилу в неполных 47 лет!), и раннюю гибель дочери Насти, замученной имперскими «держимордами». И более чем символично, что в гроб писателя его друзья положили терновый венок...
Именно поэтому Гринченко имел полное право сказать свое, строгое и правдивое, слово о недостатках интеллигентного украинца тех времен: «В нас залюбки балакають про те, що мов, «бідна, бідна заплакана мати-Україна! Нема кому їй і добро вчинити, нема кому пособити!». Але зараз же до сього додають: «та й як його пособиш при таких обставинах? Адже...» І почне тут перелічувати, які то тяжкі обставини. Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм. Не тільки якої повсякчасної систематичної упертої праці, але навіть і невеликої грошової жертви (а се, звісно, річ легша, ніж щоденна праця без надії не тільки на заробіток, але й на славу) від них мало можна сподіватися» («Листи з України Наддніпрянської», 1892 г.).
Откуда же возникает это уродливое явление — паралич воли украинских мыслящих людей? Б. Гринченко отвечает на этот вопрос однозначно: причина — недостаток солидарности украинцев, как человеческой, так и национальной. «Ми до того не солідарні проміж себе, до того індивідуалістичні, що часом і найпростішого діла гуртом не можемо зробити. Скоро зійдемося до якого спільного діла, зараз уже й починає виявлятися неоднаковість у поглядах, а далі і у вчинках. Найдрібніші питання... викликають часом спірки, цілі дебати, немовби се була річ першорядної ваги. Дедалі — антагонізм проміж членами одного якого-небудь, навіть і невеличкого, гуртка, що стоїть коло якої праці, виявляється все більш та більш і доходить нарешті до того, що гурток сей розпадається, і діло гине». И далее Борис Дмитриевич делает вывод, безгранично горький и неутешительный: «Власне, у нас нема української інтелігенції, а є тільки нарізні українські інтелігенти» . И тогда, и сейчас, понятно, отнюдь не все согласятся с этими словами, но разве уже то, что это мнение Гринченко вызывает споры, не оставляет безразличным — не является свидетельством его, во всяком случае частичной, правоты?
ЛЕКАРСТВА ОТ БОЛИ
Что же делать? Где найти выход из зачарованного круга, довольно точно описанного самим писателем: «Виходить дещо взором невихідного кола: розрізненість у поглядах родить розрізненість у громадській діяльності, а розрізненість у громадському житті і через те необхідність до всього дорозомовуватися самотужки родить розрізненість у поглядах і т. д. без краю»? Как изменить безнадежную, позорную для украинцев ситуацию, когда «отара, що живе тільки задля свого черева, все ж зостається у нас найдужчою і всьому дає тон» ?
Ответ, который дает писатель, таков: нужно сохранять в душе гуманный и национальный идеал (пусть даже из последних сил!), веру в добро и прогресс мира и Украины. Не будет оснований на что-то надеяться, пока наша интеллигенция (кроме немногих исключений) «безвірна в найширшому розумінні сього слова, і на слова добро, правда завсігда можна тепер почути погордливе питання: а що таке добро? Правда? Оця безвірність одбивається і на нашій національній інтелігенції, і оце є те зло, що з ним мусимо ми з усієї сили боротися » (курсив Б.Д. Гринченко. — И.С. ).
Второе, что необходимо — это искоренить «сервілізм, рабський дух, що примушував та й досі примушує наших земляків самих себе бити, щоб догодити начальству». Гринченко остается верен себе и анализирует первопричины этой болезни: «А тим це все погоджувалося, що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга — російська (разве только в тогдашнем, позволим себе заметить? — И.С. ). Тодішнього інтелігента тягло і туди, і сюди — і до рідного краю, і до «Станіслава на шию»; хотілось і рідному краєві послужити, і того, від кого «Станіслав» той залежить, не прогнівити».
Следует добавить, что против искреннего, пламенного стремления Б. Гринченко к подлинному возрождению национального достоинства украинского народа, его свободы, языка и культуры не возражал и, разумеется, не мог возражать и второй участник знаменитой дискуссии 1892 — 1893 годов — Михаил Драгоманов. Но он абсолютно справедливо указывал в то же время, что наша национальная интеллигенция «ще за козацьких часів у XVII ст. почала складатись iз елементів різнонаціональних: були в ній і українці, і поляки, волохи, татари, серби, навіть греки і жиди, а потім москалі. Сей увесь різнорідний клас не міг моделюватись по приміру нижчого соціального елементу українського і мусив по силі речей у XVIII ст. змоделюватись по приміру панства російського. Для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей». Время показало здесь правоту М. Драгоманова.
Но вся жизнь Бориса Гринченко, его огромное творческое наследие, взятое в целом, доказывают — этот человек провидел главное: надежда Украины в тяжелом, повседневном труде (без ожидания чуда) и в вере в будущее. Прежде всего эти два начала, которые взаимно порождают, питают и поддерживают друг друга — это и есть та точка опоры, которая позволит закрепить вечный «сизифов камень» украинского духа.
