Каждое из стихотворений сборника «Бабин Яр. Голосами» является неким монологом одной из жертв трагедии в Бабьем Яру. Или ее свидетеля, что, если верить поэзии, не намного лучше:
«щоб свідчити мушу вціліти не вижити ні
вціліти це інше ніж вижити голосу ради
бо вижити в цій перепроклятій богом війні
подібно до зради і вдруге до смертної зради (...)»
Такой подход, конечно же, дает книге и упомянутый масштаб, и эффектность, но вводит ли ее в круг «великих нарративов»? А возможно, является предчувствием этих последних?
Итак, голоса жертв, голоса боли.
«євреї з валізами клунками дехто з дітьми
малими і більшими декотрі зовсім біляві
мала шуламіта виходить з одної пітьми
й заходить у другу вся чорна в дорожній кіптяві
і три соломони край ями нагі у яру
і все посортовано відчаї речі і тіні
і каже естерка до мами: я зараз помру?
і юра говорить до сари у сьомім коліні:
дай руку опертися щось дуже серце пече
у мене прострелені шия і ліве плече»
Отчаяние и ужас здесь перемешиваются с парадоксами будничного мышления, в котором человеку не хочется верить в худшее даже тогда, когда все ясно. Психологизм — одна из главных черт этих стихов Марианны Кияновской. Он делает книгу «Бабин Яр. Голосами» ожидаемо тяжелой. К ее восприятию, чтению нужно быть готовыми. Во-первых, конечно, эмоционально. Во-вторых, информационно — в истории массовых расстрелов в Бабьем Яру нужно ориентироваться. Хотя возможен также обратный вариант: прочитать книгу и заинтересоваться историческими подробностями трагедии.
«вікно відкрите шиб давно немає
тому що важко дихати війна
і довго довго довго облітає
із пристінку пелюстка кам’яна
і дзеркало із тріщиною в оці
й сервант в якому куля або дві
і дід іван який лежить на боці
із діркою у сивій голові...»
МНОГОГОЛОСИЕ ЖЕРТВ
Исторические подробности свидетельствуют об огромном многоголосии и пестроте жертв Яра. Хотя среди героев книги Кияновской доминируют персонажи, о которых можно сказать лишь то, что они простые киевляне еврейского происхождения, поэзия не дает забыть и другие «категории» погибших. А в Бабьем Яру, как известно из исследований, погибли также военнопленные, пациенты соседней психиатрической клиники, вчерашние коллаборанты, которые чем-то не угодили нацистам, коммунисты и националисты (в конце концов, возможно, самой известной сегодня жертвой Бабьего Яра является Елена Телига, талантливая поэтесса из мельниковской ОУН, организации с очень противоречивой ролью во времена оккупации). Есть данные, что хоронили здесь и жертв Голодомора. В одном из стихотворений разнообразие погибших видим в достаточно хрестоматийной форме:
«тут могли б бути сотні вулиць
але вулиць немає
іван каже наві: дивися це місце немов вавилон
але тут у нас перемішано не мови
а мовчання і кості
хоча деякі не перемішано я зі своїми
із тридцять третього
ти зі своїми із сорок першого ви тут були
новенькі
а ота баба вже вся потрухла та молодуха
прибилась пізніше
вони тут скраю обидві собі самі ну по правді
то таки не самі
а десь так як колись булося людям на присілку
коли не дуже-то й дивляться де свої де чужі
усе пам’ятають
а коли облітає лід ота молода ширяє
над підприталим
на крилах власної пам’яті не такої
як твоя і моя
у білій незапненій вишиванці як ті
що миготіли над ешелонами і гуготіли
і клекотали (...)»
В другом Марианна Кияновская обыграла более витиеватые парадоксы личностного измерения истории:
«я думала що гірше вже не буде
ледь тридцять третій рік пережила
а потім ледве тридцять сьомий в груди
ненависть чорна влипла як смола
тому сама втяглася у доноси
бо краще я аніж щоб хтось доніс
до смерті полюбила папіроси
курила так що кашляла до сліз
тепер бички збираю бо не вмію
без курива а завтра кажуть збір
сиджу здається навіть що радію
бо є чутки нас повезуть в сибір
усіх євреїв ми для німців jude
розбите просто клеїться як скло
я думаю що гірше вже не буде
усе найгірше в мене вже було»
МЕДИУМ
Главной тканью «Бабиного Яру. Голосами» являются личные и бытовые подробности. Одежда. Обстоятельства. Случайные хлопоты. Черты внешности. Все это делает выразительными, убедительными портреты героев (а вот язык текстов не производит настолько индивидуализированного, пестрого, «местного» впечатления). И портрет эпохи — с ее вещами, духом, с ее географическими названиями (временами ненормативными — например «Хоривой» улицы — что тем не менее усиливает эффект присутствия). Вероятно, именно из-за такого личностного и подробного погружения автор послесловия к книге, поэт Алексей Зарахович называет Марианну Кияновскую «медиумом». Кстати, в том же послесловии он ставит книгу в контекст классических произведений о Холокосте Евтушенко и Эренбурга.
«Медиумным» настроением пропитано и посвящение от самой поэтессы в начале сборника — «Самым дорогим Ярославу, Болеславу, Ивану и Мелетию, которые ходили со мной к этим голосам — и которые показали путь и способ возвращения».
ОТ ТАНЦА К ВЕРЛИБРУ
Не особо странно, что к такому эксперименту, которым является концепция книги «Бабин Яр. Голосами», прибегла именно Марианна Кияновская. Она нередко обращается именно к эффектным «формальным» подходам: можно вспомнить и акростихи, и виртуозные рифмованные циклы, и, в конце концов, эпистолярную поэзию, которая оказалась в центре предыдущей книги, общей с Марьяной Савкой.
Большинство стихотворений «Бабиного Яру. Голосами» достаточно традиционны — это рифмованные монологи с узким «ритмичным коридором». Причем ритм кое-где задает «исповедям» из-за взаимозамены слов и других технических моментов настроение растерянности. Есть тексты, которые напоминают жутковатый танец:
«у кімнаті була висіла
у кімнаті була висіла
у кімнаті була висіла
біла сукня весільна
я у шафу її сховала
я у шафу її сховала
я у шафу її сховала
бо давида убили
айнзацгрупа зондеркоманда
айнзацгрупа зондеркоманда
айнзацгрупа зондеркоманда
поліцаї есес розстрільна»
Но самыми интересными, самыми свободными, в конце концов, самыми универсальными с сугубо поэтической точки зрения выглядят верлибры:
«тільки зараз можу про це сказати
ніколи не думав що крематорій це світло
зараз коли минула вічність і трохи часу
у великому і малому ковшах
я вернувся в дитинство і знову вперше
погладив кота
якого тато приніс від сусідів...»
Во всяком случае, независимо от технических особенностей отдельных произведений, украинская литература стала богаче на одну чрезвычайно гуманистическую книгу, на книгу той болезненной тематики, которой наши писатели доныне уделили не так уж много внимания. А вопрос памяти в литературе становится, как видим, каждый раз все важнее и важнее.
