Новою подією в процесі переосмислення та перевідкриття українського авангарду 1910 — 1930-х років стала книжка помітного канадського мистецтвознавця, літературознавця Мирослава Шкандрія «Авангардне мистецтво в Україні, 1910 — 1930: пам’ять, за яку варто боротися». В англійському оригіналі вона з’явилася кілька років тому, а тепер маємо український переклад Ірини Семенюк, опублікований у видавництві «Фабула».
До «Авангардного мистецтва» увійшла серія нарисів, що представляють окремо деяких митців та загалом певні тенденції авангарду як радикального, реформістського, епатажного, яскравого й суперечливого напряму культури першої половини ХХ століття (в нашому контексті найбільш відомими виявами авангарду стали передусім футуризм, сюрреалізм, експресіонізм). Так, Мирослав Шкандрій окремі тексти присвятив художникам — Давиду Бурлюку, Казимиру Малевичу, Вадиму Меллеру, скульптору й кінорежисеру Івану Кавалерідзе, кінорежисеру Дзизі Вертову. Багато сказано й про Михайла Бойчука, митця, засновника цілого напряму, «бойчукізму», а також про Миколу Хвильового, про єврейську організацію «Культур-Ліґа».
Цей список діячів, котрі опинились у центрі дослідницької уваги Шкандрія, цікавий і промовистий. Акцент у книжці явно робиться, по-перше, на образотворче мистецтво й кіно, по-друге, на постаті максимально відомі, бажано на міжнародному рівні. Що й не дивно, коли згадати, що книжку написано англійською та покликано представити український авангард аудиторії, здебільшого не знайомої з явищем, зате, можливо, обізнаної з окремими представниками. Мирослав Шкандрій тут м’яко долучається до деструкції імперської концепції «російського авангарду», чим на Заході займається також, скажімо, Жан-Клод Маркаде, а в нас насамперед Дмитро Горбачов. Це активне переосмислення митців і мисткинь на зразок Малевича, Бурлюка, Екстер чи Вертова як персонажів саме української культури (з огляду на походження, бекґраунд певних етапів творчості, взаємовпливи, самоідентифікацію тощо), попри те, що у світі їх вважають переважно «російськими авангардистами». Повернення українського обличчя цій частині імперської спадщини — звісно, процес важливий, та й доволі успішний, надто що ніхто не завадить подвійному чи потрійному розумінню таких постатей, як «українсько-російських», «українсько-російсько-польських» чи «українсько-єврейсько-російських». Але при цьому хочеться не забувати й про зазвичай менш відомих діячів, які не потребують «епістемологічних війн».
Мирослав Шкандрій часом досить суперечливо зараховує тих чи інших культурних героїв до авангарду. Наприклад, у літературі йдеться про цілу групу ВАПЛІТЕ на чолі з Миколою Хвильовим (хоч і не без уточнення про «національний модернізм»). Окремі тексти Хвильового, звичайно, позначено авангардними впливами, як і певні моменти творчості Тичини чи Куліша, а особливо Йогансена, але загалом «ваплітяни» під обкладинкою книжки «Авангардне мистецтво» викликають сумніви. Особливо коли згадки про, припустімо, проєкти Семенка і Поліщука набагато епізодичніші.
А от що вже безсумнівне та беззаперечне, то це те, що Мирослав Шкандрій, як мало хто до нього, привертає увагу до одночасних і взаємопов’язаних процесів українського та єврейського культурного відродження у 1910 — 1930-х роках. Зокрема й авангарду, який, попри сьогоднішні дискусії щодо національної ідентифікації, зазвичай апелював чи то до інтернаціоналізму, чи до активної міжнаціональної співпраці. Ідеться насамперед про вже згадану «Культур-Ліґу» з її багатьма яскравими представниками та друзями — від Еля Лисицького до Бориса Аронсона, від Марка Епштейна до Іссахара-Бера Рибака та Езри Фінінберга (хоча й «Культур-Ліґа», структура розгалужена, багатопланова, багатосенсова, далеко не завжди працювала саме з авангардною культурою). Взагалі, тема паралельних національних культур і їхніх гібридів в Україні 1910 — 1930-х років — окреме, цікаве й не надто осмислене питання нашої історії, яке дуже потребує і досліджень, і популяризації. Можливо, в цьому сенсі «Авангардне мистецтво» Мирослава Шкандрія стане одним із поштовхів.
Нариси Мирослава Шкандрія стосуються й інших тем. Скажімо, питання становлення українського авангарду, значення подорожей українських художників і художниць до Парижа, особливості різних регіональних центрів авангардного мистецтва, національних рис авангарду, політики як важливої характеристики й контексту авангарду. Є й текст, присвячений пам’яті про авангард, його впливу на сьогоднішні культурні практики. Хоча в цьому сенсі ситуація, на щастя, розвивається настільки динамічно та швидко, що за новими важливими фактами звернення до авангардної спадщини (на зразок перевидань авангардної літератури чи великих виставкових проєктів — скажімо, «Футуромарення», про яке нещодавно писав «День») не встигне жодна книжка.
«Авангардне мистецтво в Україні» належить до кола вартих уваги культурологічних видань останніх років. Насамперед завдяки широті авторського погляду, перспективності й концептуальності питань, які він ставить.
