Він звідав «окопну правду» не з книжок чи кінострічок, а з реальної російсько-української війни, що триває. Був старшим стрільцем та навідником БТР у лавах ЗСУ. Про це — книжка «Точка нуль», перекладена кількома мовами. Автор поважної кількості видань і колонок. Розмова з Артемом Чехом — передусім про письменництво.
«ПИСАТИ З НАТУРИ НАБАГАТО ЦІКАВІШЕ»
— Ось-ось має вийти ваш роман «Хто ти такий?». Це автобіографічний твір?
— Майже автобіографічний. Це роман за мотивами життя. Історична (біографічна) достовірність десь відсотків п’ятдесят. А може, і менше. Проте образи героїв я намагався зберегти. Хотілося виписати їх, а відтак законсервувати такими, якими їх пам’ятав або якими домалював уже в більш зрілому віці, підмінюючи своїми домальовками білі плями в пам’яті.
Писати з натури набагато цікавіше, і в результаті матимеш менше літературної фальші, однак потім починаєш картати себе тим, що є ймовірність ранити цих людей, показати їх у невигідному для них світлі. І кожен автор сам знаходить ту межу, за яку не варто переступати. Тому я, наприклад, завжди намагаюся намішати в купу правду й вигадку й тішитися тим, що ніби й з натури, а все ж — залишаємо сумління чистим.
— Ваша дружина, режисерка Ірина Цілик, уже знімає ігровий фільм за цим романом, де чи не головну роль виконує ваш син Андрій. І саме через нього ви «програєте» ще раз свої дитячі роки? Що нині «доганяє» вас із дитинства й вимагає переосмислення?
— Це непересічна ситуація і неабиякий досвід, що базується на збігові. Мій син грає мене у дитинстві. Мабуть, це трохи дивно, але я ще не відрефлексував (або ж навпаки, перерефлексував) цей факт. Але я «програвав» свої дитячі роки якраз під час написання роману. Коли ти абсолютно занурюєшся у цю атмосферу свого дитинства, згадуєш і відчуваєш. Причому відчуваєш усе настільки гостро, що, пишучи, зупиняєшся, робиш вимушену паузу, бо клубок лізе до горла, сльози навертаються, стаєш знову тим хлопчиком з умовного дев’яносто п’ятого, починаєш всередині себе чути голоси людей, що давно померли, або людей, що до цього часу були витіснені на задвірки пам’яті. А от — поспливали. І що тепер з цими голосами робити — не знаєш. Певно, дослухатися до них. Після написання «Хто ти такий?» я багато чого зміг відпустити або прийняти.
— Чи ваш травматичний досвід переплавляється саме в письмі? У чому ще?
— Я не маю аж такого травматичного досвіду. Найбільшою травмою в моєму житті була смерть мого друга й однокласника напередодні випускного. Я просто не був до цього готовий. Усе решта — життя. Навіть війна. У письмі, швидше, переплавляються надлишки пам’яті та емоції, які я часто тримаю в собі. Багато метафор і порівнянь — як комплекси, що лізуть із тебе, ніби прищі у підлітків. Я рідко замислююся про психологію письма, не аналізую ці процеси, не переймаюся тим, яких мумій із шаф дістаю під час роботи. Можливо, зрозумію це пізніше.
«НАЙПЕРШЕ В ЛІТЕРАТУРІ МЕНЕ ЦІКАВИТЬ НЕ ЩО, А ЯК»
— «Щоб завжди лишатися собою, треба бути жорстоким», — мовив хтось. Що на це скажете?
— Я проти жорстокості. У будь-яких її проявах. Навіть якщо для цього треба перестати бути собою.
— Ваше ставлення до обсценної лексики «в житті» й літературі.
— Для мене це не проблема. Я вільно послуговуюся і в житті, і в прозі усіма формами словесної емоційності (або ж навпаки — емоційної словесності). У прозі, звісно, менше. Усе ж таки література — умовність, і якщо, скажімо, мої герої в житті розмовляли виключно матом, то на папері вони лише час від часу дозволяють собі гострі вислови або певні вставні слова. Коли літературний твір перевантажений обсценною лексикою, ти хочеш-не-хочеш, а сприймаєш це як певний виклик і позу. Ніби автор хоче довести собі й читачу щось таке, що доводити не потрібно.
— Відчуття міри — особлива чеснота таланту, як на мене. Чи існує для вас поняття «ідеального літературного стилю»?
— Не знаю, чи взагалі існує ідеальний літературний стиль. Але я люблю, коли він у автора є. Рівна й вихолощена проза мені не заходить. Узагалі, найперше в літературі мене цікавить не що, а як. Тому, мабуть, я не читаю детективи і твори, побудовані на чітко промальованих сюжетах. Нерівність, шершавість, гострі метафори, дивні порівняння — таку прозу можу читати безкінечно, навіть якщо сюжету як такого немає. А кульгавість у побудові речень (якщо це не випадок, а закономірність) мене взагалі безмежно тішить. Я хочу бачити настрій автора, його сумніви, його проби й помилки. А вилизаний п’ятьма редакторами до мертвотного стану текст викликає лише нудьгу.
— Ваші книжки — різножанрового плану. Що саме для вас є «опір матеріалу»?
— Я про це ніколи так не думав. Нецікаво весь час працювати в одному жанрі, але ж є певні теми, які домінують у моїй творчості. Найперше — тема «інших берегів». Я до неї весь час повертаюся і, думаю, повернуся ще не раз. Я люблю працювати з пам’яттю. Світ, що в мені особисто, для мене є цікавішим і важливішим за світ, що навколо мене.
— Наскільки ви «зробили самі себе»?
— Усі ми себе робимо самі. Навіть якщо чужими руками. Про це я міг би говорити років через тридцять, але не зараз — точно. Бо роблення — у процесі, а процес цей майже безкінечний. Зарано підсумовувати.
«НАРЕШТІ ЗМІГ БАГАТО ЧИТАТИ»
— Чи обов’язково в письменника має бути низький больовий поріг і розвинена емпатія?
— Я думаю, що у письменника нічого не має бути обов’язковим. Скажімо, у Ремарка і больовий поріг низький, і емпатія на достойному рівні, а от у Селіна — ні. Хто з них кращий? Хтось любить людей і своїх героїв, а хтось затятий мізантроп, але на якість письма це не впливає. Безсумнівно, це впливає на відчуття від прочитаного. Але якщо говорити про мої вподобання, то мені в літературі хочеться бачити певний баланс, коли емпатія не дозволяє автору скотитися у сентиментальність, а її відсутність — у відвертий цинізм.
— Чи пандемія привнесла щось позитивне у ваше життя?
— Я отримав законну причину не вести соціально активне життя. Нарешті я зміг дозволити собі багато читати і ще менше виходити з дому. Це той кайф, який тобі на певний час дарує ситуація. А з іншого боку, ситуація така, що більшість презентацій і виступів перенеслися в онлайн-формат, і замість того, аби це все робити у Чернівцях, Берліні або Любліні, доводилося сидіти в тій самій квартирі у презентабельній сорочці (яку видно) і домашніх шортах (які не видно). А зрештою, це потрібний досвід нам усім, аби навчитися цінувати те, що так легко втратити.
