84 заявки з 25 країн, можливість підтримати 57 книжок — таким видався старт нової програми Українського інституту книги Translate Ukraine, яка частково відшкодовуватиме витрати на видання української літератури іноземною мовою. Вражає географія надісланих заявок: окрім США та великої кількості європейських країн — Аргентина, Єгипет, Ліван, Монголія та ін. Схоже, програма стала зокрема й індикатором того, наскільки українська видавнича справа розширила свою мережу контактів. Детальніше про Translate Ukrainе, потребу підтримки перекладачів та україністів поговорили з Богданою НЕБОРАК — за її керівництва сектором перекладної літератури УІК програму було підготовлено й запущено.
РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ В ФОРМАТІ ПОВІЛЬНИХ МЕДІА
— Вітаю з успішним запуском програми Translate Ukraine! Чи могли б ви детальніше розказати, коли саме з’явилася ідея цієї програми та яким був шлях до її реалізації?
— Уперше підтримка перекладів творів української літератури іншими мовами була закладена у законі «Про державну підтримку книговидання в Україні» від 2016 р., яким регулювалася діяльність Українського інституту книги. Але розмови про її необхідність точилися з моменту здобуття незалежності! На жаль, не достатньо просто прописати нову діяльність у законі. Щоб програму реалізувати, потрібно чимало складної щоденної праці, яка стосується насамперед внесення змін у нормативні акти. І тут нам дуже пощастило. Я прийшла в Інститут наприкінці 2018 року і займалася лише цією програмою. За ці майже два роки ми зустріли однодумців в уряді — різні урядові відомства разом спрацювали просто блискуче, і програма підтримки перекладів стартувала. Але був не один момент, коли ми відчували: цього може не трапитися.
— Які є довгострокові завдання програми Translate Ukraine?
— З одного боку, для нас дуже важливо розповідати про Україну в форматі повільних медіа. А книжки насправді є ними. Тому що одна опублікована книга, яка вийде накладом дві-три тисячі примірників — це дві-три тисячі історій, які потраплять до рук закордонних читачів. Це буде не просто повідомлення на новинному сайті, що в Україні щось трапилося. Це будуть історії українців, дуже реальні — з їхніми перемогами і поразками, втіхами та смутками. Це олюднює країну.
У нас є автори, чиї книжки вже перекладені на десятки мов. Наприклад, роман А.Куркова «Пікнік на льоду» має 67 видань різними мовами по всьому світу! Роман Сергія Жадана «Ворошиловград», який був екранізований як «Дике поле», за останні роки також перекладений на понад два десятки мов. Вражає, що одна й та сама історія про Україну одночасно звучить різними мовами по всьому світу.
Також програма важлива тим, що вона творить екосистему для перекладачів, видавців і самих письменників. Опублікована за кордоном книжка — це й нагода для міжнародних фестивалів запрошувати українських письменників.
ЗМЕНШИТИ РИЗИКИ ДЛЯ ІНОЗЕМНИХ ВИДАВЦІВ
— Тепер кілька слів про саму програму. Як саме відбувається допомога іноземним видавництвам, які прагнуть видати українську книжку їхньою мовою?
— Програма підтримки перекладів сформована у дуже подібний спосіб до того, як формуються такі програми за кордоном. Ми взорувалися на найкращі світові практики. УІК буде частково відшкодовувати витрати на переклад української літератури іноземною мовою, це два типи витрат. По-перше, це придбання ліцензії, якщо твір захищений авторським правом. По-друге — здійснення перекладу. Така підтримка здійснюватиметься у межах максимальної суми компенсації — чотирьох тисяч євро. Відшкодування здійснюється уже після публікації книжки іноземним видавцем — після того, як ми бачимо, що він виконав договір, а нам надіслав звітні примірники книжки та сам звіт. Тобто конкурс ми проводимо зараз, за його результатами укладаємо угоди, а оплату здійснюємо наприкінці року, коли видавець відзвітувався.
Важливість цієї програми в тому, що навіть якщо у якійсь країні є перекладачі, для видавця будь-який новий автор з маловідомої країни — це бізнесовий ризик. Україна є такою країною на книжковому ринку, а тому вкрай важливою є державна підтримка. Тоді видавець розуміє, що частково ми цей ризик знімаємо, він ладен більше ризикувати й видавати книжку нового автора. Дуже багато видавців чекали на цю нагоду.
ПІДҐРУНТЯ УСПІШНОГО ЗАПУСКУ ПРОГРАМИ
— Скільки надійшло заявок? Якими були критерії відбору книжок?
— Ми отримали 84 заявки, з них 78 — пройшли технічний відбір. Після цього ці 78 заявок були передані до Експертної ради для здійснення оцінювання. Для її формування ми звернулися до інституцій, яким довіряємо, які для нас є дуже цінними партнерами, аби вони номінували нам експертів. Заявки були оцінені за двома критеріями: літературна якість проєкту та компетентність виконавця. Літературна якість проєкту стосується книжки, яка вийшла в Україні, самого твору. А компетентність виконавця — іноземного видавця у тандемі з перекладачем.
— Читала, що далеко не у всі інститути книги у перший рік надійшло стільки заявок. До прикладу, в Грузії була зовсім інша ситуація.
— Так, 84 заявки — це справді дуже велика цифра. Ми не знаємо, яким було фінансування у Грузії, коли програма розпочиналася, але спочатку вони підтримували по декілька книжок. А в перший рік існування програми в Грузії в 2011 році було підтримано лише два проєкти.
ФОТО ВАЛЕНТИНА КУЗАНА
Ми ж дуже мріяли досягнути подібних показників до Польщі. Не знаю також, яким був бюджет цієї програми там на початках, але Польща в перший рік існування програми підтримала 45 проєктів. І зважте, Польща — це країна на той момент чотирьох Нобелівських лауреатів у галузі літератури. А ми можемо підтримати 57 книжок. Тож це справді успіх.
— Чи є інформація, як видавці дізналися про цю програму? Бо, наприклад, заявка від Аргентини на переклад «Інститутки» Марка Вовчка іспанською стала для мене великою несподіванкою...
— Окремі заявки для нас теж є несподіваними, але з більшістю справа досить зрозуміла. На жаль, перекладачів з української мови небагато. І цьогоріч ми отримали багато заявок від перекладачів, яких добре знаємо. Ці видання іноді були проєктами мрії для перекладачів. До прикладу, Анета Камінська, перекладачка з Польщі, все життя перекладає Василя Голобородька.
Схожа ситуація є з багатьма перекладачами. Ми отримали багато заявок із Чехії та Болгарії. Це невипадково, оскільки в цих країнах є відділи та кафедри україністики — це україноцентричні осередки, де вивчають українську мову, літературу, історію. Важливою є синергія: Посольство України в Чеській Республіці організовує конкурс для перекладачів з української мови. Коли ви берете участь у таких конкурсах, долучаєтеся до програми перекладів, — відчуваєте себе ніби не відірваним від тієї культури, яку вивчаєте. Це дуже важливо, і ми сподіваємося, що в майбутньому буде більше складових екосистеми, які підсилюватимуть присутність української теми та української літератури у світі в такий спосіб.
Також ці несподівані видання пов’язані з проєктами, які ми робили до цього. Наприклад, ми підготували каталоги прав із перекладеними фрагментами текстів, які презентували у Франкфурті. Хоч не завжди саме та книга, яка була в каталозі, привернула увагу іноземних видавців, але вони могли запам’ятати для себе когось з авторів, іноді просто вподобати фото чи обкладинку. І чимало письменників, які були в каталозі прав — прозовому, поетичному, — цьогоріч потрапили до списків програми перекладів. Часто це й результати попередніх домовленостей українських видавців, зокрема укладених на міжнародних ярмарках.
Водночас були несподівані проєкти, де видавці самі писали, що зверталися до правовласників по ліцензії уже під час конкурсу, а опісля подавалися до нас. Це означає, що їх привабила програма.
У ПЛАНАХ — РЕЗИДЕНЦІЯ ДЛЯ ПЕРЕКЛАДАЧІВ ТА КАТАЛОГ УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ
— Які ще практики використовують, зокрема в інших країнах, щоб спонукати, полегшити появу перекладів творів з рідної мови на іноземні?
— Передовсім це участь у міжнародних книжкових ярмарках. Це дуже великі культурні події, на які приїздять автори, видавці та культурні інституції з усього світу. Український інститут книги представляє на таких ярмарках національні стенди. Ми привозимо туди українські книжки, організовуємо культурну програму, часто разом із посольствами — це багато подій, контент залежить від країни й ярмарку.
Здається, що ми живемо у глобалізованому світі, але на ярмарках ти розумієш, наскільки важливим є персональний людський контакт, вміння розказати про літературу, можливість познайомитися. Бо коли ти приїжджаєш на ярмарок, то можеш прийти на стенд The New York Times і розказати, що ти з України, залишити свою візитівку, і це потім, можливо, виросте у співпрацю. Такої можливості ти не маєш, сидячи вдома за комп’ютером. На ярмарку ти можеш збудувати абсолютно унікальні контакти, і я бачу, як велика частина тих контактів, які ми вибудували останніми роками, спрацювали цього року з програмою перекладів.
Важливо працювати з академічним та перекладацьким середовищами. Ми плануємо займатися резиденціями для перекладачів. Це важливо, бо перекладач, який перебуває в іншій країні, відчуває себе дещо відірваним від культури, яку він досліджує. Він би дуже хотів зрозуміти її краще. А немає іншого способу, ніж приїхати і пожити в середовищі, познайомитися з авторами, яких ти перекладаєш. Тому нашим планом і мрією є організовувати резиденції. Це не дуже коштовний, але дуже змістовно наповнений спосіб привабити перекладачів і дати їм ще одну можливість зв’язку з культурою, яку вони досліджують. Від різних перекладачів ми чули, що їм дуже хочеться мати більше можливостей потрапити до України, спілкуватися з українцями, приїздити на наші фестивалі, до університетів та академій. Для них це справді важливо.
— А як бути з перекладом книжок, які є віховими для української історії, культури. Чи є якась можливість для них бути перекладеними? Адже це була б репрезентація України у світі...
— Ми про це міркуємо. На щастя, українська література є дуже розмаїтою, тому ми можемо задіювати різні жанри. Візьмімо досвід скандинавських країн: вони роками промотували тему скандинавського нуару — це скандинавський детектив, досить страшні нішеві історії, які, втім, людям подобається читати, — як-от «Дівчина з татуюванням дракона». Так було сформовано літературний бренд кількох країн. Ми нині ще не маємо такої однозначно «своєї» теми. Тому поки досліджуємо, до чого є інтерес із боку іноземців та як це корелює з нашим баченням стратегії міжнародної промоції української літератури.
Не так давно український письменник та філософ Володимир Єрмоленко дав нам чудову пораду, що було б добре зробити каталог української гуманітаристики, скажімо, від часів незалежності. Це важливо ще й тому, що потім вони потрапляють у навчальні заклади й у перелік джерел до дисертацій, дипломних робіт іноземних студентів. Відтак збільшується цитування українських науковців. Таким чином ми зростимо свою присутність в інтелектуальному дискурсі, а тому мріємо про переклади гуманітаристики.
ІСТОРІЇ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПОДВИГІВ ОКРЕМИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО СЛІД ЗАЙМАТИСЯ УКРАЇНІСТИКОЮ
— Програми — це першочергові завдання. Є також фундаментальніші, глибші, які пов’язані з амбасадорами й україністами. Чи могли б ви про них розказати?
— Винятково важливими для України є люди, які десятиліттями займалися українською темою. Напевно, найцікавіше починати говорити про це в контексті еміграції й того, як люди у першій половині ХХ ст. виїздили до Європи, часто до Канади й Сполучених Штатів, вивозили архіви «Розстріляного відродження», ВАПЛІТЕ, рукописи Тараса Шевченка та інші важливі артефакти, на яких стоїть українська культура.
Ці люди робили виняткову річ: їдучи до Німеччини чи США, вони потрапляли у простір культури «великої» мови й розуміли, що в них є два шляхи. Або залишатися лише діаспорою, і тоді вони будуть просто спілкуватися одне з одним — українці з українцями. Або ж шукати вихід до глобального дискурсу, а для цього їм потрібно було потрапляти в іноземні академії та університети, захищати там дисертації і, можливо, залишатися на кафедрах.
Можна довго перелічувати список людей, які зробили винятковий внесок у цьому контексті. Один із них — Юрій Луцький, який був професором славістики в університеті Торонто. У Колумбійському університеті в Нью-Йорку він захистив дисертацію про «Розстріляне відродження» на тему «Літературна політика у радянській Україні 1917—1934». Це була чи не перша дисертація на тему терору на території України, яка була введена в англомовний науковий дискурс.
З одного боку, є територія академій та україністів, з другого боку, є категорія перекладачів, промоутерів української культури поза університетами. Вірляна Ткач — абсолютно унікальна людина в цьому сенсі. Вона часто говорить, що для неї українська культура в репрезентації поезії Сергія Жадана стоїть поруч із колядниками з Криворівні, які співають карпатські колядки. І що це справляє подібне враження і подібно розказує про Україну. Вірляна десятиліттями перекладала українську поезію від Лесі Українки, Павла Тичини до Наталки Білоцерківець та Катерини Бабкіної.
Це велика праця, у яку хтось щоденно інвестує свою енергію. І коли ти це бачиш у роботі іноземців, то дуже надихаєшся на роботу вдома, в Україні. Бо ти з великою вдячністю розумієш, що ці люди займалися такою індивідуальною культурною дипломатією, а зараз ми маємо можливість робити це інституційно — в Українському інституті книги, а також Українському інституті при МЗС.
Можна говорити про великі осередки перекладачів у різних країнах. З польського боку — це Ольга Гнатюк, Катажина Котинська, які почали перекладати Юрія Андруховича, Сергія Жадана. Надзвичайно потужна україністика є в Болгарії. Там так само перекладали українські твори ще з радянських часів, але нині є цілі українські серії у видавництвах — української прози та поезії. Це люди, які дуже перейняті нами. Мені розповідали україністи з Болгарії, що для їхніх студентів мрія — поїхати на семестр до Львова. Україністи в Болгарії стежать і за політичною ситуацією в Україні, вони підтримували нас, коли йшлося про скорочення бюджетів та секвестрування. Американська асоціація українських студій виступила з окремим листом підтримки! Це безцінно. Так само є перекладачі в Німеччині, які дуже багато працюють з українською темою, і загалом серед великих мов на німецькому ринку українська література представлена найкраще та найповніше на сьогодні.
— Наскільки пов’язані ці осередки україністів між собою і з Україною?
— Це також історія про спілкування. Дослідники з України можуть приїхати у США на стипендію Фулбрайта й попрацювати там рік чи два, викладати, але так само досліджувати архіви. Це дуже глибокий вид співпраці та можливостей комунікації.
На жаль, є україністи, які не можуть собі цього дозволити, бо не мають подібних програм в університетах. Дуже часто україністика не є окремим напрямом вивчення і належить до славістики чи русистики. Тож іноді українські студії чи курси з української літератури навіть не є обов’язковими для загальнослов’янських студій. Ми би хотіли змінити це — принаймні, збільшити кількість можливостей для співпраці.
