Днями сталося подія, значення якої явно применшується українськими коментаторами. Росія, прикрившись своїми найманцями, презентувала план щодо окупованих територій Сходу. В окупованому Донецьку пройшов інтеграційний міжнародний форум. «...Близько 500 учасників — представники наукової спільноти, працівники освіти, політологи, депутати, громадськість — обговорюють доктрину «Російський Донбас», — пишуть про нього російські ЗМІ.
У якості «важкої артилерії» на захід було дисантовано російських пропагандистів. Присутність Маргарити Симон’ян вказує на значення, яке Кремль надавав цьому збіговиську. В українській пресі можна прочитати про те, що презентувавши загарбницькі плани у вигляді документу, Кремль намагається тиснути на Банкову. Немає сумнівів, що доктрину писали у Москві. Тоді, для чого весь цей пафос? Навіщо було збирати з’їзд? Адже заявлені в доктрині цілі де-факто вже відбуваються. Інтеграцію промисловості до російської економіки була здійснена за допомогою встановлення рубльової зони, «націоналізації» українських державних та приватних підприємств та передачі їх в керування російським кураторам. «Відновлення територіальної цілісності» за рахунок захоплення Донецької та Луганської областей прописано в якихось їх «законах», прийнятих ще рік тому. Плани по «ліквідації України» та перетворення незалежної української держави у «дружнє Росії новоутворення» — теж не таємниця. Тоді, навіщо весь цей пафос? Навіщо скликати форуми, щоб проголосити те, що і так робиться? Просто Кремлю потрібно, щоб початок посилення агресії проти України номінально був ініційований не ним.
«Російська доктрина» — це не тільки те, що написано в документі, прийнятому на потєшному форумі в Донецьку. Окупант завжди продовжує захоплення, якщо бачить таку можливість. Росія нападає зі спини та маскує свою воєнну агресію під «допомогу братам». В певний час з’являються якісь «народні мери», «легітимні президенти» чи «ісконно рідні людожери», які звертаються до Росії про допомогу. На початку російсько-української війни «п’ята колона» в Україні імітувала «народ Криму», «народ Донбасу». Згадаємо, як радник російського президента дзвонив у Харків, Одесу, Дніпро та Миколаїв для координації нібито «народних голосувань» про невизнання влади Києва. До того ж, в Кремлі були впевнені, що Україна довго не протримається. Нам це здається дивним, але російські стратеги дійсно розраховували, що варто підштовхнути і «парад суверенітетів» охопить весь Південь і Схід. Коли цього не сталося, видавати дії російської армії за повстання шахтарів стало неможливим.
Навіть зараз Росія стверджує, що не має до загибелі українців жодного стосунку. На розповсюдження альтернативної версії подій про «громадянську війну в Україні» щорічно витрачаються мільярди. Ми можемо помітити, що Москва всіляко уникає афішувати свою справжню участь у війні. На економічному форумі в Давосі Володимир Путін знову дорікав, що санкції накладені несправедливо. Почати пряме вторгнення через російсько-український кордон при такому інформаційному супроводі означатиме звести нанівець всі зусилля. Так, Москва зацікавлена в знищені України, як злодій зацікавлений у вбивстві свідка, що видав. Але пряме вторгнення — це нові санкції, втрата підтримки з боку проросійських, але все ж таки європейських політиків.
Інша справа, якщо новий етап військової агресії почнуть «самопроголошені держави ЛНР і ДНР». Але для цього вони мають проголосити про намір «відновлення територіальної цілісності». А ще краще, щоб їх підтримали представники «російського Донбасу» на підконтрольних Україні територіях. А такі «гості з центру» як Маргарита Симон’ян мають укріпити бойовий дух майбутніх загарбників, пообіцявши, що після того, як вони заллють кров’ю нині вільні українські землі, їх пустять в сєні російського імперського раю.
Найбільше вражають навіть не плани Кремля. Вони незмінні кілька сторіч. Питання, яке має особливо цікавити нас у цій історії лежить на поверхні. Рік тому російські маріонетки прийняли закони про «територіальний устрій ДНР та ЛНР», в яких записували плани щодо окупації всіх земель Донецької та Луганської області. Що таке сталося з нами за рік, що агресор раптом вирішив витягти «законодавчі норми» на світ божий та додати їм легітимності за допомогою «міжнародного форуму науковців та трудящих»? Україна наближається до умов 2014 року? Тоді чому Київ мовчить і не поспішає консолідувати суспільство навколо ідеї колективної безпеки в умовах війни? Занепокоєння викликає той факт, що офіційна українська риторика або спрощує ситуацію, або намагається зробити вигляд, що ніякої воєнної загрози немає. А є лише несамовита боротьба за мир, якій постійно заважають ті, хто закликає не вірити Росії.
