Є в мене друг-літератор, який проаналізував свій потенційний життєвий і творчий шлях, тож мудро передбачив, що легко йому точно не буде. Тому взяв і двадцять років тому одружився з лікаркою. Не знаю, чи його віщунські здібності аж настільки сильні, що ця лікарка невипадково за фахом виявилася психіатром, але з певністю вважаю їх ідеальною парою.
Ідеальною, бо доповнюють одне одного. Наприклад, займається мій друг творчістю, роздумами на філософські теми, марнотою марнот і ловленням вітру. А тут дзвонить йому дружина, чує, що справа вже дійшла до ловлення вітру, й каже у слухавку: «Ах ти такий-сякий, ану додому шуруй!». А приятель мій бац – і вимикає телефон.
Наступного ранку це взаємне доповнення особливо відчутне: літератор постогнує, а навколо ходить дружина й перекривлює його стогони. Мовляв, думати треба було, не маленький уже. Картає його дружина, картає, але жменю потрібних піґулок для коханого чоловіка завжди знайде. «Поправляйся, ? каже вона йому. ? Але наступного разу думай головою». А він з нею погоджується, своїм змученим стражденним поглядом навіть обіцяючи, що це було востаннє в житті. Ну, або в передостанній раз, бо наступного ж тижня ще одна презентація. Ех, таке воно життя літератора – як не дедлайн, то бодун чи презентація.
Надивився я на цю ідилію так, що кілька років тому й на мене напала женячка. Зібрав я друзів і колег по цеху, сіли ми, відкрили свої фоліанти та й почали займатися дечим загадковим. Привідкрию таємницю: це майже як писати, тільки без середнього складу. Старші товариші одразу ж повимикали телефони – ну, щоб їм ідеальні їхні половинки не змогли додзвонитися. А я й кажу: «Хочу женитися, потребую опіки й турботи». Колеги скрушно зітхнули й випили, не цокаючись. Спочатку відговорювали мене з усіх сил, а потім таки почали давати поради.
Я, чесно кажучи, не все з того вечора запам’ятав (наприклад, коли й як дістався додому), але деякі особливо мудрі думки таки закарбувалися на скрижалях моєї пам’яті. Спробую їх підсумувати. Ясна річ, найкраще – з огляду на вибрану нами професію ? брати лікарку. Небажано натомість одружуватися з учителькою, бо в них за кілька років роботи утворюється професійний дефект: навіть у ліжку з коханим починають говорити тоном завуча. А не всіх це, погодьтеся, збуджує. Про журналісток думки розійшлися, але у зв’язку з тим, що кожен про них мав що розказати, то вирішили краще відсіяти. Ідеальною б була жінка-автомеханік або директор рибного господарства, але Бог чомусь аж таких ідеальних не створює. Спочатку всі з ентузіазмом згадали про жінку-бармена, але потім вирішили, що якраз своєму вона не наливатиме, тож хай собі в дівках і далі ходить. Юристки, працівниці банків, акторки – теж не те, гороскоп не співпадає. Словом, думали-думали старші товариші, та й надумали знову мене відраджувати. Мовляв, всі вони одружені, тож знають ситуацію на своєму досвіді, а тому навіть ворогу такого не побажають. «Хм, ? звернувся я тоді до друга-літератора. – Але ж навіть у тебе є дружина!».
Ще, кажуть, добре письменникові мати дружину-коректора чи редактора. Тоді родина, як фабрика: ти пишеш – вона редагує. Крім цього є, звісно, варіант одружуватися за покликом любові й серця, але зовсім уже безнадійний. Або, зрештою, по черзі: спочатку з коректоркою, а потім – трохи втомившись життєвим і творчим шляхом – з лікаркою. Чи діяти за «методом тику» ? проб і помилок, вчитися на своїх же невдачах. Бо ж, чесно кажучи, ідеальним завжди є тільки те, чого немає в тебе.
