Розповідь Уласа Самчука про українців стала відкриттям
В українській літературі, втім, як і в усякій іншій, є письменники, котрі за природою своєї творчості - новатори. А є й такі, що, здавалось би, нічого новаторського, незвичайного в цю літературу не привносять, але лишаються в ній назавжди, бо вміють розповісти про свій народ, край, у якому народились і виросли, його людей якось так, що та розповідь сама по собі стає відкриттям і незвичайним пізнанням народного характеру, його самобутності - та так, що не зачаруватися неможливо. Такою є творчість Уласа Самчука.
А в тій творчості поряд із знаменитим романом-трилогією «Волинь», який справедливо називають «літописом українського життя», з не менш знаменитою «Марією» та іншими творами визначне місце посідає Самчукова публіцистика. Зокрема, дві великі збірки «На білому коні» і «На коні вороному».
В них об’єднано довоєнну і повоєнну дійсність, побачену очима Самчука, в яких письменник зображує те, що відбувалося в роках 1941-1943-му.
Це своєрідні, дуже незвичайні подорожні нотатки, розповідь про шлях в Україну і з України.
У першій книзі таки багато незвичних для нашого читача, влучних спостережень про людей, котрі до війни жили отим «радянським життям», або, за визначенням автора, «у світі приблизних вартостей».
А ще - оповідей про зустрічі й спілкування з визначними особистостями української культури: поетами Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, кінорежисером і скульптором Іваном Кавалерідзе, письменником, філософом і археологом Віктором Петровим (Домонтовичем, Бером), який виявиться заодно й радянським розвідником, у що Самчук намагається не повірити, актрисою Тетяною Праховою, котра згодом стане Уласовою дружиною, Степаном Скрипником (у майбутньому - єпископом Мстиславом), колоритним отаманом і творцем «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем...
Симптоматично, як закінчується ця «дорога надій», а отже, й книжка «На білому коні»: «А так ми - у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними - вехтенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика...
І я вже знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася.
За цей час наша планета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась Друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій...
І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в’їхати до цього древнього града моїх предків».
У книзі ж «На коні вороному» ми не лише спостерігаємо, як гаснуть надії Самчука, а й бачимо його щемливе, тужливе прощання з рідною землею, де ті надії не справдилися - як виявилося, прощання назавжди.
«Ми залишали Рівне біля години третьої ночі. Скінчилася моя дорога, яка почалася 8 травня 1941 року в Празі, і яка завершилася 21 листопада 1943 року в Рівному. Яку почато під знаком апокаліптичного вершника «на білому коні» з луком переможця, а закінчено «на коні вороному» з вагою в руці своїй, щоб все зважити і все розсудити. Так, як бачило око і відчувала душа».
Улас Самчук - великий письменник, патріот, «буржуазний націоналіст», якого на Нобелівську премію 1980 року висував, проте, чомусь російський емігрантський журнал «Современник», що стояв далеко не на проукраїнських позиціях.
Нобелівської премії письменник бездержавного на той час народу не здобув, зате повернувся своєю творчістю в рідну Україну таки на білому коні.
Коні переможців.
Володимир ЛИС
