Михайло Драгоманов на зламі суспільних протиріч
Його (зовні) шанують, проте часто доволі неуважно читають. Можливо, через те, що вважають - як це зазвичай трапляється при поверховому, квапливому засвоєнні текстів - коло Драгоманових ідей нецікавим, архаїчним, застарілим.
«Перший український політолог» піддавався жорсткій критиці з боку штатних радянських ідеологів водночас і за «національну обмеженість», і за «буржуазний лібералізм» - та ще й за «анархічні помилки» (через це за часів СРСР твори публіциста друкували вкрай рідко та неохоче). З іншого боку, рішуче відмежовувалася від Драгоманова та його спадщини радикал-націоналістична течія в українській суспільній думці, репрезентована передусім Дмитром Донцовим - бо вважала погляди Михайла Петровича «космополітичними» та «народницькими».
Отже, з’являється потреба саме зараз, через 120, а то й 140 років після їх написання, знову уважно перечитати головні праці Драгоманова (одна з найхарактерніших - «Пропащий час» - пропонується увазі читачів цієї збірки). Окрім блискучої форми викладу думки (стиль Драгоманова гармонійно поєднує в собі високий ступінь емоційної наснаженості, переконаності та бездоганну логічність висновків), багато важить те, що цей майстер публіцистичного слова працював «на зламі» реальних, болісних, трагічних протиріч тогочасного суспільства (і то, як з’ясовується, не лише тогочасного, а й сьогоденного!).
Які ж це протиріччя? Зупинімося лише на деяких із них. Йдеться про суперечності між об’єктивною потребою національно-державного самовизначення України (цю потребу Драгоманов не тільки визнавав, а й історично обґрунтував - читаймо «Пропащий час») та «громадівською» самоврядною демократією, в ідеали котрої свято вірив письменник, наголошуючи на тому, що держава спирається на відповідну високорозвинену громадську та національну інфраструктуру на місцях (оце є для нас завдання на сьогодні!); про суперечність між загальноросійською демократією, з якою Драгоманов щиро прагнув співпрацювати, та її тоталітарно-шовіністичними нахилами, які він бачив уже тоді. Ось суть його застереження: і теорія революційної диктатури, і практика революційних організацій в Росії змушують із «жахом дивитися на будучність тієї країни, де різні елементи, як ретроградні, консервативні, так і революційні, настійливо проповідують і практикують теорію надзвичайних заходів та військових станів. Бо ж, засадничо, це - єзуїтська теорія виправдання засобів ціллю, що, кінець кінцем, призводить до деспотизму особи. Історія показує, що довготривала проповідь і практика цих устремлінь ніяку країну до добра не може довести» (написано 1882 року!).
Реаліст і провидець, переконаний прихильник глибокого синтезу національного та інтернаціонального (від свободи й автономії особистості до автономії та свободи нації) на ґрунті послідовного демократизму, Драгоманов у своїх інтелектуальних пошуках є цікавим і необхідним нині.
Віктор АНДРУЩЕНКО
