...Позаминулого року мені довелося бути в Женеві у музеї Червоного Хреста. У просторих залах, які вражають своїм фундаментальним підходом, на стінах — списки, сформовані за простим принципом: якщо у будь-якій країні в результаті стихійного лиха чи військового конфлікту загинула мінімум тисяча людей, — дата, країна, місце заносяться у цей список пам'яті.
Я була шокована (і сказала про це співробітникам музею), коли побачила, що у мартиролозі цієї надзвичайно впливової міжнародної організації немає рядка, де було б написано: «Україна. Голодомор. Близько 10 мільйонів».
Цей штрих, на мій погляд, дуже точно показує рівень інформо-ваності світової спільноти, в якому жила Україна у ХХ столітті, і вже понад тринадцять років живе у незалежній державі. Це — ілюстрація до того, якою фантастично важкою справою займався видатний вчений Джеймс Мейс. Наш Джим.
Доповідь Конгресу Комісії США з питань голоду в Україні, яку підготував у 1986 році виконавчий директор цієї комісії Джеймс Мейс, стала справжнім вибухом, уперше відкривши світовому загалу очі на масштаби катастрофи, що пережив наш народ.
Уже немало сказано про те, що Джеймс став українцем, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Українцем його зробило загострене почуття справедливості. Пробити змову мовчання було дуже складно. Не секрет, багато його американських колег ще й досі залишаються «советологами» і не дуже то й розрізняють на карті світу Україну з її катастрофами й національними інтересами.
Не менш драматичним було те, що побачив Джеймс Мейс у перші роки, коли прибув в Україну. І що багато років по тому мучило його, хвилювало, терзало, наповнювало пристрастю і болем рядки в колонках The Day і статтях у «Дні». Це правда про те, що ми були і ще залишаємося ПОСТгеноцидним суспільством. Вона пояснює майже все: і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт — все. Джеймс багато створив в Україні — та чи багато знали про нього? В інтелектуальних колах його рейтинг був доволі високий — та чи був він по-справжньому запитаний? Хоча весь час він був більш ніж на виду. В особі Джеймса журналісти «Дня» отримали друга й надзвичайно потужного союзника. Для мене особисто це було ніби відкриттям «другого фронту».
Окремо хотілося б сказати про ту кампанію, яку провела наша газета разом із Джеймсом у 2003 році. У газеті «День» була надрукована одна з найсильніших статей Джеймса Мейса — «Повість про двох журналістів» (15. 07. 2003 р.). Це вражаюча історія про боротьбу добра зі злом, яке постійно видозмінюється і камуфлюється... На мою думку, цю статтю треба було б включити до учбової програми всіх факультетів журналістики.
А тоді ми зверталися до всіх журналістів України, щоб вони підтримали нас, поширили інформацію з метою позбавлення Пулітцерів-ської премії американського журналіста Волтера Дюранті — премії, яка була видана за брехню про голод. Джеймс дуже переживав, що реакція була мінімальна. Хоча сам знав i писав, у чому причина: «незалежність отримала УРСР». Це так. Але, ясна річ, були й інші причини. Немало сучасних українських журналістів, напевно, впізнали в собі «новітніх Дюранті», що з легкістю приймали форму, задану черговим правителем. І саме тому промовчали. Але Джеймс Мейс вірив у зусилля i бачив вихід абсолютно чітко. Всі його думки були про те, що без чіткої орієнтації на Європу, без пошуку союзників у світі, які б розуміли, з якими проблемами відновлюється Україна, — буде дуже складно. Він говорив, що українцям потрібно швидко вчитися і модернізуватись, щоб вписатися в новий світовий ритм, не згубивши, звичайно, своєї ідентичності. Він застерігав, як людина, в жилах якої текла і частина індіанської крові, від небезпеки маргінесу — резервації для українського світу.
В одному з матеріалів Джеймс Мейс написав, що українці — та нація, яка й досі переживає біблійні трагедії. Шкодую, що за життя Джима не запитала про те, яку з них він мав на увазі. Може, притчу про Каїна й Авеля? Тут великий простір для думок. Не лише болючі відносини України з її «старшим братом», але й відносини всередині самої України. Я часом думаю, як почувалися міські жителі, коли їли свої бутерброди з маслом, а в цей же час у селах у цій країні помирали страшною, мученицькою голодною смертю в селах їхні брати і сестри?..
Може, ще й досі ця роздвоєність, цей невиговорений, неспокутуваний гріх заважає нашій єдності і солідарності?
Джеймс у своїй колонці «Для кого рятувати?» (24. 07. 2002 р.) написав: «Ми врятували все, що могли, але іноді нам важко зрозуміти, для кого».
Він дуже любив своїх студентів. Але на його похороні їх не було.
Джеймс Мейс, покидаючи нас, дуже хвилювався, дуже переживав, дуже вболівав, дуже тривожився за майбутнє нашої країни — його України. Звичайно, для цього було і є немало підстав. Зокрема, у колонці «Пі-слягеноцидне середовище» (7. 12. 1999 р.) є такі слова: «...доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною».
Я думаю, що ті, хто любив Мейса, ті, хто в нього вчився, зроблять ще немало для історичної правди і зміцнення українського в Україні.
«День» представляє читачам унікальний проект (виданий українською та англійською мовами), — майже все, написане в нашій газеті Джеймсом Мейсом з 1998 по 2004 роки. Щотижневі колонки та аналітичні статті, і кілька маловідомих статей з інших видань. Зокрема, його виступ у Спілці письменників України у 1994 році при зародженні Інституту Геноциду. Ідея отримала велику словесну підтримку, але, на жаль, досі не реалізована.
«День» дякує всім, хто надіслав свої спогади про нього, які склали другу частину цієї книжки. Дякуємо Наталії Дзюбенко-Мейс за люб'язно надані матеріали з домашнього архіву.
Окрема наша вдячність Катерині Ющенко, голові благодійного фонду «Україна-3000» (який, до речі, підтримував нашу акцію «Свічка у вікні» ще у 2003 році), за слова пам'яті про нашого незабутнього колегу.
Ми з особливим почуттям готували цю книжку «День і вічність Джеймса Мейса». Вона — наш моральний обов'язок. Вона — наш своєрідний пам'ятник. Книжка видана за особисті кошти журналістів газети «День». Хочемо, щоб вона дійшла до всіх українців, у кого жива душа... Це пам'ять про чесного інтелектуала, мужнього чоловіка й пристрасного журналіста, яких, на жаль, не так багато. Такі люди, як Джеймс, — люди місії. Справа честі українців пам'ятати його — справжнього Героя України.
25 липня 2005 року, Київ
Відгуки
Володимир ЗДОРОВЕГА, професор Львівського національного університету ім. І. Франка:
— Видання книжки «День і вічність Джеймса Мейса» — знаменна подія. Впродовж століть українці були змушені служити чужим людям. У Івана Франка навіть є збірка статей «В наймах у сусідів». Крім цього, ми давали свій інтелект, таланти іншим націям. Декотрі з чужинців приставали й до нас — це незворотній процес. Наприклад, зі знатних польських родів були історик і політичний мислитель В'ячеслав Липинський, митрополит УГКЦ Андрій Шептицький... Можна говорити й про росіян, які, живучи в тут, ставали відданими цій землі. Однак, на жаль, окрім Мейса ми не мали випадку, щоб людина неслов'янського менталітету присвятила себе Україні. Я називаю Джеймса — Великим українцем американського походження. Ця книжка — ще одне значне зусилля до того, щоб світова спільнота визнала Голодомор — геноцидом.
Богдан ГАЛЬ, докторант кафедри історії та політичної теорії НГУ:
— Читаючи книжку «День і вічність Джеймса Мейса», я згадував початок 90-х: масові очікування щодо приходу в Україну західних інвестицій, приїзду західних інтелектуалів, які б мали допомогти нам вийти з економічної та політичної кризи. Ми намагалися у надкороткі терміни з культурної провінції одного світу перетворитися на культурну провінцію світу іншого. Несправджені очікування. Можливо, тому мовчазна більшість України не оцінила життєвого подвигу таких людей, як Мейс. Втім, здається, для людей такого масштабу наше визнання не є самоціллю. На сторінках «Дня і вічності...» я знайшов пояснення цього феномену — це усвідомлення особистої місії і наполегливе її втілення в життя. Нехай хтось такі завзяття і називає донкіхотством. Дон Кіхоти і Джеймси Мейси йдуть з життя, але залишаються книжки: про іспанських ідальго, про двох журналістів, книжки, на яких виховуються хлопчаки. А що залишається нам, свідкам чужих звершень і моральних падінь, глядачам чужих чеснот і ницостей?.. Після прочитання цієї книжки я зрозумів, що в останню суботу листопада запалю свічку на згадку про мільйони жертв українського Голодомору і на спомин про американського професора індіанського походження, похованого в Україні.
Ігор САМОКИШ, Запорізький національний університет, про книгу «День і вічність Джеймса Мейса»:
— Найбільше вражають його дослідження Голодомору 1932—1933 рр. Вони — по-своєму трагічні, унікальні, неповторні. Головне — навіть не погляд іншої людини на трагедію, спричинену більшовиками в нашій країні, а те, що Джеймс Мейс намагався «приборкати» в українцях той комплекс другосортності, який так палко впроваджувала й розвивала сталінська влада. Книга «День і вічність Джеймса Мейса» звертає увагу на найболючіші йі актуальні проблеми нашого суспільства.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор:
— Як історик Джеймс підходив до досліджуваних проблем з історичної глибини. І це було цікаво й переконливо. Весь його доробок тепер у цій книзі. Все це за рахунок газети «День», яка не лише реалізує тираж книг, а, частіше за все, дарує їх організаціям, які зацікавлені у виданнях. Сподіваюся, що ця книга матиме свій англомовний відповідник.
У своєму звіті американському Конгресу по Голодомору Джеймс Мейс указав: «Використання харчів як політичної зброї деспотичними режимами не відійшло в минуле». І добиваючись того, щоб світ визнав Голодомор, він саме це мав на увазі — урок для України. Хоча він корисний і для Росії, і для Венесуели, і для інших країн. На жаль, з обговорення на черговій сесії Генеральної Асамблеї ООН питання українського Голодомору не зняте, а відкладене на рік. І хоч тоді не буде круглої дати, з якою можна було б пов’язати це питання, ми зробимо все, щоб розказати світу, що трапилося в Україні взимку 1932 – 1933 років. Ми зможемо це зробити завдяки книжковому виданню публіцистики Джеймса Мейса газети «День».
Петро КРАЛЮК, професор, проректор Національного університету «Острозька академія»:
— У нас зараз багато липових Героїв України. А людина, яка справді є героєм України, на превеликий жаль, цієї нагороди не удостоєна. Коли говоримо про постать Джеймса Мейса, у мене виникає така думка. Уявіть собі 1990-ті роки. Україна в глибокій кризі, ніхто не знає, чи ми вийдемо з неї. Американець приїжджає в Україну, оселяється тут і працює на благо цієї країни. Ганьба нам, що не ми підняли свою ж проблему, проблему Голодомору. Першою її почала досліджувати людина не української крові. Завдяки Джеймсу тема Голодомору почала звучати в ЗМІ, її почали досліджувати. В той час для більшості українців це був нонсенс. Що казати, якщо до сьогодні багато наших співвітчизників факту Голодомору не визнає. Мейс жив Україною, і ця книга — наша невелика данина справжньому Герою України.
Олександр ДЗЮБЕНКО, близький друг Джеймса Мейса:
— Поки існував Радянський Союз, американці були зацікавлені в досліджені Голодомору. Як тільки СРСР розпався, потреба в дослідженнях Мейса в США відпала. Джеймс не був багатою людиною, він приїхав в Україну з дуже обмеженими фінансами. Проте він привіз із собою знання про Голод в Україні. І тут Мейс для наших чиновників — як настирлива муха. Він вперто друкував і друкував статті про Голодомор. Я добре пам’ятаю обурення багатьох нардепів на публікації Джеймса. І те, що сьогодні Голодомор визнаний в Україні, — в першу чергу його заслуга. Відновлення історичної пам’яті — це те, що об’єднає українців. Він робив свою справу в Америці, він продовжив її в Україні. Це був його життєвий поклик...
