Не втратимо «День» - не загубимо й себе

Я їхав в «День». Із тьми, із страшної сторони. В думках, після місячної перерви без зв’язку і електричного струму, вже була сформована нова стаття, яку кортіло якнайшвидше надіслати в редакцію. Так була написана «Війна навчає» з головним висновком - війна навчає терпінню. А ще усвідомлення того, що можна втрачати території, але не можна втрачати себе. Я їхав в «День» бо там було спасіння, бо там не втрачають себе, не розмінюють принципи на тимчасові дивіденди. А значить звідти і почнеться визволення. Мені здається, що 20-років «Дня» - це є шлях терпіння і сумлінної щоденної праці. Терпіння від економічних криз, від девальвування смаків, від широко спектру «дешевих» по своїй суті пропозицій, від можливо нерозуміння, а часто і ізоляції.

Вже потім я мав можливість в зовні романтичному і в той же час метушливому Києві відкрити для себе і неприємні сторони журналістської та політичної «тусовки». Але «День», як Золоті ворота, як Софія Київська, як тисячолітні стіни стояв і стоїть наче окремо. Інколи навіть самотньо. Тут знаходять прихисток ті, хто прагне не піддатись, не розчинитись, не втратити себе.

Це не те видання, де автори «пописывают», щоб читач «почитывал». Це видання, де автори і читачі пов’язані, не просто полотном тексту, а принципами, спільним бажанням «вгризатись» в дійсність. І звичайно в тому то й справа, що «вгризатись» намертво не вийде, якщо зуби розтрощені. А трощить їх конформізм, «угодничество» смакам, все те, що перетворює слово – «правда» - на умовність, а то й більше - ознаку дивакуватості. І коли хтось говорить про «стандарти ВВС», при цьому їздячи до окупанта на гостини, все більше усвідомлюєш, що гострота кликів залежить від принципів, а не від бажання сподобатись. Бути «красивеньким», «интересненьким», «доступненьким». Тому я захоплююсь тим, як відділ політики на чолі з Іваном Капсамуном, буквально в’ївся в «справу Гонгадзе-Подольського», з якою принциповістю і системністю, не в приклад  шукачам сенсацій, він спостерігає і висвітлює істинні течії, що стоять за цим процесом. Процесом, який став страшним портретом нашої новітньої історії…

З «Днем» я познайомився в тому ж моєму рідному Луганську ще наприкінці 90-х. Вся справа в тому, що «День» вже тоді брав на себе місію. І це відчувалось навіть в підходах до читача – кожному була дана можливість обирати мову. З того часу «День» виходив зокрема й англійською, тому й знадобився студенту для здавання «тисяч», які вимагав для перекладу викладач іноземної мови. Тоді я ще й натяком не уявляв, яку роль для мене зіграють ті «тисячі», той «День» і та майбутня «ніч», яка прийде через майже 15 років до мого міста. Але мені – студенту, який поступово знайомився з «Днем» – тоді було ясно, що «День» не грається в інтелект, на відміну від тих видань, для яких претензія на аналітику є чимось на кшталт «фішок» та «фетішу» («І ми, Химко, люди!»), а й є інтелектом. І справа тут не лише в тому, що на останній сторінці в «Дні» замість поширеної традиції публікувати голі тіла, були колонки культури. Справа в згаданій місії – донести українцям себе. Адже саме українців сотнями років і навіть останні десятиліття ворог в нас і нищив. Часто за допомогою самих же українців.

Ну а остаточно зв’язав мене з «Днем» інтернет, коли головний редактор Лариса Івшина, помітивши мою дивну для «того регіону» проукраїнську активність, в соціальній мережі запропонувала «написати по актуальному». На дворі вже стояв злий 2014-й, весна не радувала і актуальним було головне – термінові дії з деокупації, хоч ще й не гуркотіли танки, не літали міни і кров не бризнула на луганський асфальт. Багатьом здавалось, що можна перечекати, перехреститись, а як ні, то й «може й геть той Донбас» - страшна страусина формула, якій «День» протиставив зворотне: на Донбасі українці, а Київ – столиця! 

Тому писати для «Дня» стало для мене тою ниточкою, яка пов’язувала луганчанина з Великою Україною. Той випадок, коли нарешті чують саме український Донбас, а не волання колаборантів.

Нині на моїй рідній землі Донбасу стоїть танковий анклав окупанта. Але найстрашніше те, що в Києві на полицях я бачу анклав з «желтеньких» видань з проросійськими посилами, безліч вбиваючої своїм примітивізмом літератури, а в кулуарах Верховної Ради – цілі касти тих, хто з тріском натягує на себе одежину журналістської та політичної «богеми», а то й навіть «моральних авторитетів», і які не гребують тягнути руки тому, хто й здав в далекі 90-ті роки мій Донбас проросійським «князькам». Саме тому «День», відмітивши 20-річний рубіж, так й не зійде зі шляху боротьби за живий розум, за тверезе мислення, за українську самоідентичність. Екіпаж бойової машини «Дня» безумовно усвідомлює те, якому анклаву протистоїть, але якщо ця країна хоче вижити, то по лекалу нашого видання вона зобов’язана стати з нами пліч-о-пліч.