«ПОЧУВАЮЧИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОЖНЕ СВОЄ СЛОВО»
Великі українські справи історія доручала вирішувати зазвичай не сановитим за походження, а тим, хто виростав із народної стихії боротьби за виживання нашої нації. Тож не геніальний Микола Гоголь узяв на себе місію створити Біблію українського відродження, а селянський син Тарас Шевченко. І втілювати в життя заповіт Великого Кобзаря через створення власної збройної сили довелося не генералу-українцю, яких вистачало на службі в Російській імперії, а звичайному, як багатьом здавалося, журналісту Симону Петлюрі.
Але то українцям так здавалося, бо російський академік Федір Корш задовго до революційних подій 1917‑го пророче заявить, що Петлюра — з породи вождів, і стане він провідником народних мас, коли надійде слушна година. І справді, ідея Самостійної України, яка покликала до державницького чину Петлюру, з його іменем творила і національно-державницьку свідомість, і стихійне бажання йти до остаточної перемоги, до повного тріумфу національних ідеалів.
Так, доля визначила Петлюрі найчільніше місце в історії України на початку ХХ століття, пов’язуючи цілу епоху національного відродження з його іменем. Бо готовий він був віддати за Україну своє життя. І не лякали його чисельні ворожі лави, оскільки завжди пам’ятав, що виконує найсвятіший обов’язок перед рідним народом і майбутніми поколіннями. І закликав пам’ятати, що «кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде у душі нації, все відограватиме ролю непокоючого тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого».
Він кликав за собою найширші маси на боротьбу за самостійну Україну. І їхня національна свідомість пробуджувалася й зростала саме під впливом його імені. Зрештою, вони ставали петлюрівцями, бо вірили його кожному слову, за яке він відчував свою відповідальність.
Він володів умами всіх не тільки завдяки державницькому чинові — на широкі маси магічно впливав і своїм словом, яке відгранював уже з початку ХХ століття, коли через переслідування російського самодержавства змушений був виїхати з рідної Полтави на Кубань. Там, у середовищі нащадків запорозького козацтва, і проріжеться його талант публіциста, покликаний стати в обороні прав трудового люду. Там його полум’яне слово зупинить козаків-чорноморців, котрих царські сатрапи посилали на розправу проти борців за соціальні права. Звідти його слово потраплятиме на сторінки львівських видань, де буде можливим сказати всю правду про становище українського народу в умовах Російської імперії.
Змушений через переслідування царських жандармів за революційну діяльність перебиратися до Галичини, Петлюра розгортає там не тільки бурхливу діяльність як чільний діяч українських соціал-демократів, а й регулярно публікує статті про становище на Наддніпрянщині. Скажімо, на сторінках тамтешнього «Селянина» з’являються такі його публікації, як «Що нам робити?», «Чого домагаються люди і чого нам домагатися», «Як цар піклується про нас», «Не даймо, щоб нас обдурили», «І солдати повстали», «Царська політика з селянами», «Нові вчинки царського правительства».
А як тільки революційні події 1905 року відкрили шлюзи демократичним перетворенням у царській Росії, Симон Петлюра одразу ж з’являється серед найактивніших промоторів розвитку процесів національного відродження. Поряд із публікаціями, що обстоюють соціальні права робочого люду, з-під його пера все більше друкується матеріалів, у яких порушується проблема про розвиток української духовності. Зокрема 1905 року він друкує статтю «Про жорстокий закон 1876 року» і піддає критиці Емський указ, що забороняв українське книгодрукування. В такому ж ключі написано і його статтю «Про національний гніт».
З 1906 року Петлюра переїжджає до російської столиці, де не тільки бере активну участь у діяльності Петербурзького комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, зокрема виступає проти її об’єднання з російськими соціал-демократами, а й регулярно друкується на сторінках преси. Він — один із найактивніших авторів першого українського часопису в російській столиці — «Вільна Україна». Поряд із цим на шпальтах київських газет «Рада» і «Громадський голос» також систематично можна зустріти його публікації. Це і звіти про події в Північній Пальмірі, про тамтешніх малоросів і українську молодь.
Повернувшись 1907 року на якийсь час до Києва, Симон Петлюра, крім партійної діяльності, продовжує активно займатися публіцистикою. Широкий розголос тоді мали його статті «Резолюція київських робітників», «Українські катедри і Український університет», «Українське село і еміграція в Америку», «Російські культурно-просвітні інституції в Україні», «Організація Української трудової громади в Державній Думі», «Українські студентські організації», «Українська преса та її дефекти», «Потреба видання книжок з національного питання», «Заснування Українського Наукового Товариства в Києві», в яких обґрунтовується закономірність вимог щодо задоволення духовних потреб українського народу.
У цей час Петлюра починає аналізувати творчість і суспільний чин славних українських громадян. Він пише статті про Марію Заньковецьку, Бориса Грінченка, Івана Кревецького, Івана Тобілевича. 1908 року звертається до постаті Великого Кобзаря, опублікувавши статтю «Вчіться у Шевченка».
Однак більш глибоку оцінку Тарасові Шевченку Петлюра дає 1913 року в статті «Франко — поет національної честі», в якій порівнює творчий доробок обох видатних поетів. Тоді Петлюра чітко вказує, що «після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко, і це високе покликання гідно і з честю виконав».
Звичайно, оцінюючи дореволюційну творчість Симона Петлюри, можна стверджувати, що вже тоді він проявив себе як блискучий публіцист, який тонко відчував пульс доби і своєчасно відгукувався на запити того часу. Водночас Петлюра встиг проявити себе і як вмілий керівник творчих колективів, що міг зорганізувати найавторитетніших інтелектуалів Російської імперії для висвітлення української проблеми. Це особливо яскраво проявилося на виданні ним у Москві журналу «Украинская жизнь».
Коли ж ідеться про добу Української національної революції, то в ній Петлюра був вождем, який щомиті будував вимріяну ним майбутню Україну. І прагнув здобути її не тільки як організатор збройної сили, а й як майстер слова.
Усі його накази, звернення, листи написані високим словом публіциста. Чи то йдеться про змагання українського народу організувати власне національне військо, чи виступає він в обороні єврейського населення, чи звертається до «всього громадянства Канівської землі, де заховане на Чернечій горі вічно живе серце народу», щоб упорядкувати могилу Тараса Шевченка, чи звертається як Головний Отаман до всього українства з приводу взяття Києва військами Директорії: «Сподіваємось, що нарешті настав час, коли всі роз’єднані сили Української землі радісно обіймуться і, об’єднані в одне національне тіло і душу, скажуть: «ВІД КУБАНІ ПО СЯН — ЛИШ ОДИН БУДЕ ЛАН; А ВЛАСНИКОМ ЙОГО ЦІЛИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД».
Цей клич мусить стати нам святим заповітом у боротьбі за змучений і облитий кров’ю народ. Наша плодюча земля, природні багатства, розквіт та добробут нашої Республіки, наша воля, наші бажання і стремління хай будуть тим цементом, що зміцнить нас і нашу Самостійну Народню Республіку».
Симон Петлюра не просто закликав українців боротися за вільну Україну. Він показував приклад, як це робити, бо завжди був там, де свистіли кулі й розривалися снаряди. Його навіть порівнювали з селянином, який із сім’єю лягає на межі своєї землі, щоб оборонити її від нападників, так і він ліг на межі української землі й покликав до того націю, щоб не дати її ворогам. І пішли за ним вірні сини України.
А коли зраджений Пілсудським, змушений був скуштувати гіркого хліба чужини, то й там заходився розробляти план відродження власної державності, розраховуючи передусім на тих, хто опинився з ним за межами рідної землі, але усвідомлював себе органічною частиною рідного народу.
Насамперед працював над тим, щоб зберегти українську еміграцію, що мала підтримувати українську державність у вигнанні. З цією метою він пише спеціальну брошуру під назвою «Сучасна українська еміграція та її завдання», що під псевдонімом О. Ряст 1923 року оприлюднює через друкарню табору інтернованих у Щипьорно.
Уся його еміграційна публіцистика — це глибока віра у відродження незалежної України. За півмісяця до трагічної смерті Симон Петлюра в листі до Ю. Гуменюка писав: «Я вірю і певний, що Україна як держава — буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде.
Думаю я, що шлях для Української державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде».
Його державницький чин давав підстави не сумніватися. Бо Симон Петлюра не тільки краще інших зрозумів пророче Шевченкове: «Встане Україна!», а й поклав своє життя, щоб цей залізний імператив воскресив вимріяну серцями легенду збройної боротьби за волю.
Володимир СЕРГІЙЧУК
