6 апреля 1917. Северная Франция. Под деревом, среди весеннего разнотравья, отдыхают двое младших капралов британской армии Блейк (Дин Чарльз Чепмен) и Скофилд (Джордж МакКей). К ним подходит посыльный от командования. Получают приказ: пересечь территорию противника и передать сообщение, которое остановит самоубийственную атаку целого полка. Задача может стоить им жизни.
В документальном фильме «Они никогда не станут старше», смонтированного экранизатором «Властелина колец» Питером Джексоном из хроники Первой мировой, звучат воспоминания одного из ветеранов: «Эта война каждый год была разной и реакции людей на нее тоже были разными. Накал менялся настолько сильно, что любой призванный в 1914 и вернувшийся домой в 1917 даже не сказал бы, что это была одна и та же война».
Британский режиссер Сэм Мендес в своей новой картине «1917» показывает как раз ту, позднюю войну. Уже состоялись газовые атаки, миллионное кровопролитие на Сомме, Верденская мясорубка. Это время, когда война не просто изменила пейзаж — она сама стала пейзажем. Именно поэтому ландшафт — третий персонаж вместе с Блейком и Скофилдом. Чтобы придать ему нужную действенность, весь фильм снят только двумя долгими кадрами, по часу каждый, без единой монтажной склейки. Камера постоянно в движении, каждая новая преграда возникает перед героями — перед нами — в режиме реального времени.
В таком пространстве цивилизационные нормы отменены, а действуют лишь первоначальные стихии: земля, воздух, огонь, вода.
Земля — идут по ней и в ней. В глубоких траншеях, в захламленных и усеянных трупами впадинах, в немецком бункере, где земля вдруг бросается на Блейка и Скофилда, пытаясь поглотить их после взрыва растяжки — но им еще рано.
Воздух — бой самолетов над брошенной тихой фермой, смертельный вальс на троих, после которого небо извергает горящий аэроплан прямо нам в лицо.
Огонь — огромная ночная сцена в пылающем городе, стопроцентная галлюцинация, желто-оранжево-черное инферно, столь же страшное, сколь и прекрасное, сколь брутальное — столь и эфемерное. Только за этот эпизод оператор Роджер Дикинс заслуживает все награды сезона.
Вода — Скофилд едва не тонет в реке, которая несет его почти как Офелию, и даже цветы здесь появляются, сотни белых лепестков с черешневых деревьев. Архетипы и образы смешиваются. Война перемалывает культуру. Течение упирается в запруду из мертвецов.
Израненный, истощенный, грязный Скофилд прибывает наконец по месту назначения. Вместе с побратимами слушает песню перед началом боя, которого не должно быть.
Я просто бедный скиталец
Путешествую через этот мир вниз
Туда, где нет ни болезни, ни трудов,
ни опасности
В той светлой земле, к которой я иду
Когда, казалось бы, сил нет и время упущено, Скофилд бросается в последний забег, прямо вдоль линии окопов, наперерез наступлению собственного войска, вопреки тому Молоху, который пытался разорвать его на первоначальные составляющие. Это важнейшая и самая странная атака в его жизни, ради не уничтожения, а спасения и своих, и чужих, отчаянный рывок к собственной «светлой земле».
И он оказывается там — снова под деревом, все еще живой, но один. Среди весны, среди пейзажа, что больше не мучает его.
Как в сказке с красивым припевом.
Как в песне со счастливым концом.
посильний від командування. Наказ: перетнути територію противника й передати повідомлення, яке зупинить самовбивчу атаку цілого полку. Завдання може коштувати їм життя.
У документальному фільмі «Вони ніколи не постаріють», змонтованого екранізатором «Володаря перснів» Пітером Джексоном з хроніки Першої світової, звучать спогади одного з ветеранів: «Ця війна кожного року була різною і реакції людей на неї теж були різними. Запал змінювався настільки сильно, що той, хто був призваний 1914 року і повернувся додому 1917-го, не сказав би, що це була одна й та сама війна».
Британський режисер Сем Мендес у своїй новій картині «1917» показує якраз ту, пізню війну. Вже відбулися газові атаки, мільйонне кровопролиття на Соммі, Верденська м’ясорубка. Це час, коли війна не просто змінила краєвид — вона сама стала краєвидом. Саме тому ландшафт — третій персонаж разом з Блейком і Скофілдом. Щоб надати йому потрібної дієвості, весь фільм знято лише двома довжелезними кадрами, по годині кожен, без жодної монтажної склейки. Камера постійно в русі, кожна нова перепона постає перед героями — перед нами — в режимі реального часу.
У такому просторі цивілізаційні норми відмінені, а діють лише первісні стихії: земля, повітря, вогонь, вода.
Земля — йдуть по ній і в ній. У глибоких траншеях, у захаращених і всіяних трупами западинах, у німецькому бункері, де земля раптом кидається на Блейка і Скофілда, намагаючись поглинути їх після вибуху розтяжки — але їм ще рано.
Повітря — бій літаків над покинутою тихою фермою, смертельний вальс на трьох, після якого небо вивергає палаючий аероплан прямо нам в обличчя.
Вогонь — величезна нічна сцена в палаючому місті, стовідсоткова галюцинація, жовто-помаранчево-чорне інферно, настільки ж страшне, наскільки й прекрасне, наскільки брутальне — настільки й ефемерне. Лише за цей епізод оператор Роджер Дікінс заслуговує на всі нагороди сезону.
Вода — Скофілд ледь не тоне в річці, яка несе його майже як Офелію, і навіть квіти тут з’являються, сотні білих пелюсток з черешневих дерев. Архетипи й образи змішуються. Війна перемелює культуру. Течія упирається в загату з мерців.
Зранений, виснажений, брудний Скофілд дістається нарешті місця призначення. Разом з побратимами слухає пісню перед початком бою, якого не повинно бути.
Я просто бідний блукач
Подорожую через цей світ униз
Туди, де немає ані хвороби,
ані тяжкої праці, ані небезпеки
У тій світлій землі, до якої я йду.
Коли вже, здавалося б, сил нема й час упущено, Скофілд кидається в останній забіг, прямо уздовж лінії окопів, напереріз наступу власного війська, всупереч тому Молоху, який намагався розідрати його на первісні складові. Це найважливіша й найдивніша атака в його житті, заради не знищення, а порятунку і своїх, і чужих, відчайдушний ривок до власної «світлої землі».
І він опиняється там — знову під деревом, все ще живий, але сам. Серед весни, серед пейзажу, що більше не мучить його.
Як у казці з гарним приспівом.
Як у пісні зі щасливим кінцем.
