6 квітня 1917 року. Північна Франція. Під деревом, серед весняного різнотрав’я, відпочивають двоє молодших капралів британської армії Блейк (Дін-Чарльз Чепмен) і Скофілд (Джордж МакКей). До них підходить посильний від командування. Наказ: перетнути територію противника й передати повідомлення, яке зупинить самовбивчу атаку цілого полку. Завдання може коштувати їм життя.
У документальному фільмі «Вони ніколи не постаріють», змонтованого екранізатором «Володаря перснів» Пітером Джексоном з хроніки Першої світової, звучать спогади одного з ветеранів: «Ця війна кожного року була різною і реакції людей на неї теж були різними. Запал змінювався настільки сильно, що той, хто був призваний 1914 року і повернувся додому 1917-го, не сказав би, що це була одна й та сама війна».
Британський режисер Сем Мендес у своїй новій картині «1917» показує якраз ту, пізню війну. Вже відбулися газові атаки, мільйонне кровопролиття на Соммі, Верденська м’ясорубка. Це час, коли війна не просто змінила краєвид — вона сама стала краєвидом. Саме тому ландшафт — третій персонаж разом з Блейком і Скофілдом. Щоб надати йому потрібної дієвості, весь фільм знято лише двома довжелезними кадрами, по годині кожен, без жодної монтажної склейки. Камера постійно в русі, кожна нова перепона постає перед героями — перед нами — в режимі реального часу.
У такому просторі цивілізаційні норми відмінені, а діють лише первісні стихії: земля, повітря, вогонь, вода.
Земля — йдуть по ній і в ній. У глибоких траншеях, у захаращених і всіяних трупами западинах, у німецькому бункері, де земля раптом кидається на Блейка і Скофілда, намагаючись поглинути їх після вибуху розтяжки — але їм ще рано.
Повітря — бій літаків над покинутою тихою фермою, смертельний вальс на трьох, після якого небо вивергає палаючий аероплан прямо нам в обличчя.
Вогонь — величезна нічна сцена в палаючому місті, стовідсоткова галюцинація, жовто-помаранчево-чорне інферно, настільки ж страшне, наскільки й прекрасне, наскільки брутальне — настільки й ефемерне. Лише за цей епізод оператор Роджер Дікінс заслуговує на всі нагороди сезону.
Вода — Скофілд ледь не тоне в річці, яка несе його майже як Офелію, і навіть квіти тут з’являються, сотні білих пелюсток з черешневих дерев. Архетипи й образи змішуються. Війна перемелює культуру. Течія упирається в загату з мерців.
Зранений, виснажений, брудний Скофілд дістається нарешті місця призначення. Разом з побратимами слухає пісню перед початком бою, якого не повинно бути.
Я просто бідний блукач
Подорожую через цей світ униз
Туди, де немає ані хвороби,
ані тяжкої праці, ані небезпеки
У тій світлій землі, до якої я йду.
Коли вже, здавалося б, сил нема й час упущено, Скофілд кидається в останній забіг, прямо уздовж лінії окопів, напереріз наступу власного війська, всупереч тому Молоху, який намагався розідрати його на первісні складові. Це найважливіша й найдивніша атака в його житті, заради не знищення, а порятунку і своїх, і чужих, відчайдушний ривок до власної «світлої землі».
І він опиняється там — знову під деревом, все ще живий, але сам. Серед весни, серед пейзажу, що більше не мучить його.
Як у казці з гарним приспівом.
Як у пісні зі щасливим кінцем.