Зроблене політичними лідерами нації окреслюється у набагато яскравішому світлі в тому разі, якщо ці лідери мають гідних наступників-продовжувачів їхньої історично значущої справи. Тієї справи, котра була ними розпочата й потребувала дальшого поступу, а незрідка – захисту та оборони.
Саме захисту та оборони (і розвитку також) потребувала боротьба гетьмана Івана Степановича Мазепи після трагічної полтавської поразки літа 1709 року. Відомо, що за декілька місяців після цієї катастрофи гетьман пішов з життя. Але дуже важливо, що був потужний наступник Мазепи – і він виявився цілком гідним продовжувачем справи і місії Івана Степановича у вимушеному вигнанні, в неймовірно складних умовах. Ним став Пилип Орлик (21.10.1672-24.05.1742).
Щойно Україна відзначила 350 років від дня народження цього видатного патріота, дипломата, політичного та військового діяча. Але справа далеко не лише в ювілейній даті. Адже спадщина Орлика (і уславлені Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького 1710 року, які ще називають Конституцією Пилипа Орлика – це лише одна з важливих складових цієї спадщини) є настільки цікавою, обширною та вагомою, що, безперечно, її і надалі вивчатимуть , про неї сперечатимуться, публікуватимуть збірники документів, наукові монографії. Тим більше, що в долі видатного гетьмана в екзилі й досі є чимало нез*ясованого, багато «білих плям».
Саме тому не лише вагомим новим словом в дослідженнях, присвячених Орликові, але й справжнім науковим подвигом, здійсненим у надважких умовах російсько-української війни, є підготовка і публікація збірника історичних джерел «Пилип Орлик і мазепинці» (Київ, видавництво «Кліо», 2022 рік). Дефініція «подвиг» є цілком виправданою щодо авторів цього видання, усіх, хто долучився до тієї важливої та шляхетної справи (а це передовсім – визначний російський дослідник історії України ХУІІ-ХУІІІ століть, людина, котра кинула виклик міфам путінської системи щодо минулого нашої країни, професор Тетяна Геннадіївна Таїрова-Яковлєва, яка є упорядником збірника; директор видавництва «Кліо» Віра Йосипівна Соловйова – низький їй уклін за подвижницьку працю на ниві духовного відродження України; інші унікальні самовіддані люди , які працювали у неймовірних умовах та виявили справжню мужність та громадянську позицію).
Презентація книги відбулася 17 листопада в Київському музеї гетьманства на Подолі. Мабуть, провідна думка, котра була висловлена під час обговорення (при свічках!) була такою: автори книги насамперед прагнули вшанувати пам*ять Пилипа Орлика до ювілейної, 350-ої річниці від дня його народження, але результат виявився набагато ширшим, вагомішим – натомість вони додали цеглинку у фундамент нашої боротьби! Адже зусилля Пилипа Орлика, можливо, першого українського євроінтегратора, який, перебуваючи у Швеції, Польщі, Франції, Османській імперії, єдиний з гетьманів вів упродовж 30 років цілеспрямовану дипломатичну боротьбу задля того, щоб про Україну якомога більше знали в світі, задля того, щоб створити загальноєвропейську антиросійську коаліцію держав – ці зусилля набувають особливого значення та актуальності саме зараз, під час війни. І про це неодмінно треба знати – особливо в контексті останніх 30 років.
Тетяна Геннадіївна Таїрова-Яковлєва (помстою за її громадянську позицію на підтримку України стало позбавлення цього визначного історика посади в Санкт-Петербурзькому університеті) підключилась до дискусії в режимі он-лайн. Вона зізналась, що внаслідок всім відомих форс-мажорних обставин уперше в житті їй доводилося працювати не з оригіналами документів, котрі залишилися в російських архівах, а з копіями, які були завбачливо заготовлені.
Структурно книга «Пилип Орлик і мазепинці» складається з двох частин. Перша – це дуже добре відомий, і не лише історикам, лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського, давнього покровителя Орлика, одного з найвищих ієрархів Московської православної церкви, датований липнем 1721 року. Цей лист, опублікований 1862 року Миколою Костомаровим у журналі «Основа», є винятково цікавою сповіддю (за визначенням пані Тетяни) або ж «мемуаром», як його називають інші історики. Це – дуже розлогий, солідний документ, зі сторінок якого неначе лунає живий голос самого Орлика, який прагнув розповісти, як, чому, через які конкретні історичні причини гетьман Мазепа (і він сам) ухвалив рішення перейти на бік шведського короля Карла ХІІ.
І водночас це – неповторний голос часу , його «дух», як колись говорили. Наведемо знамениту цитату зі сповіді Орлика, де він розповідає, чим саме пояснював Мазепа свій відчайдушний крок (водночас і вимушений, і добре продуманий): «Пред Всеведущим Богом протестуюся и на том присягаю, что я не для приватной моей ползы, не для вышших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для инных яковых нибуд прихотей, но для вас всъх , под властію и реиментом моим зостаючих, для жон и дітей ваших, для общаго добра Матки моей отчизны бъдной Украины, всего войска Запорожского и народу малороссійского, и для подвышшения и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божуй чинити, чтоб вы, з жонами и дътми, и Отчизна с Войском Запорожским так от московской, яко и от шведской стороны не погибли». Орлик, який був свідком цієї присяги , підтверджував її справжність.
Але перша частина видання цим аж ніяк не вичерпується. Окрім знаменитого листа, пані Тетяна виявила, що у конверті, котрий Орлик надіслав Яворському (на належному науковому рівні відтворюються печатки, автограф і підпис Орлика), насправді містилося ще кілька документів. Це, зокрема , лист тодішнього польського короля Станіслава Ліщинського гетьманові Івану Мазепі від 15 серпня 1707 року (польською мовою), а також лист Пилипа Орлика Стефану Яворському від 1/12 липня 1721 року та лист Івана Мазепи цареві Петру І від 17 вересня 1707 року. Всі ці документи, оприлюднені пані Тетяною, безперечно, поглиблюють джерельну базу книги.
Воістину цікавим і новаторським є зміст другої частини видання. Йдеться про справу відомого мазепинця Григорія Герцика (Орлик одружився із його сестрою), схопленого агентами Петра у Варшаві на початку 1721 року й кинутого у Петропавлівську фортецю за «измену». Цей комплекс документів, зокрема, включає: протокол допиту Григорія Герцика у в*язниці 15 березня 1721 року; покаянне Герцикове донесення (ясно, які «методи» для цього вживалися. – І.С.) від того ж 1721 року; розпорядження Петра І про утримання Григорія Герцика в Петропавлівській фортеці; реєстр листів, захоплених під час арешту Герцика (значна частина – листи від Орлика і до нього); лист Пилипа Орлика Війську Запорозькому Низовому від 11 грудня 1719 року; опис послуг, які Григорій Герцик надав шведському королю Карлу ХІІ, і збитків, що їх він зазнав від російської армії, від 1719 року; і, нарешті, один з найцікавіших документів – опис до карти козацьких полків на теренах Гетьманщини, що його виконав Григорій Герцик (тут точно показаний перелік цих полків; їх , виявляється, десять: Київський, Чернігівський, Переяславський, Полтавський, Ніжинський, Гадяцький, Прилуцький; Лубенський, Миргородський, Стародубівський). Ці дані, поза сумнівом, є важливими для розуміння структури Гетьманської держави.
* * * * * * * * * * * * * * *
А книга в цілому переконливо доводить, що «друковане слово є зброєю» - за образним висловом Віри Соловйової. Директор видавництва «Кліо» мала всі підстави зауважити, що «ми теж тримаємо свій фронт, ми об*єднуємось, ми є сильними. Попри все – ми працюватимемо і будемо давати читачеві правдиву історію України». З особливою гостротою ми розуміємо вагу афористичного вислову з «Конституції Пилипа Орлика»: «Кожна держава постає й існує завдяки непорушності кордонів» - винесеного на обкладинку книги.
