Не має в наявності
ШЕВЧЕНКО РОЗМОВЛЯЄ З НАМИ
Так, він розмовляє з нами не лише своєю поезією, а й кожним словом, що дійшло до нас від нього. Навіть коли це листи до друзів або до самого себе. Так, листи до самого себе — бо хіба не є ними щоденникові нотатки великих людей? До себе — і до нащадків. Не інакше. Наївно брати всерйоз риторичні запевнення, що хтось пише щоденник тільки для себе самого. Такі запевнення — споконвічна літературна фігура (хіба що йдеться про практичний, вжитковий нотатник на підмогу власній пам’яті, а не про роздуми над життям). Інакше б він його банально подер або заповів спалити, і ми не мали б багатьох шедеврів, які збагатили світову літературу і до яких читач був і буде охочий у всі часи.
До таких щоденникових записів належить і «Журнал» Тараса Шевченка.
Він породжений збігом обставин, але також і внутрішньою потребою. Почав Шевченко писати його під кінець заслання, коли вже з’явилася реальна надія на близьке звільнення.
Від першої звістки про нього (1 січня 1857р., лист графині А. І. Толстої) та першого повідомлення про дозвіл царя на звільнення Шевченка у відставку (17 січня, лист М. Лазаревського) до одержання офіційного наказу минуло сім місяців! «Как быстро и горячо исполняется приказание арестовать, так, напротив, вяло и холодно исполняется приказание освободить. А воля одного и того же лица. Исполнители одни и те же. Отчего же эта разница? В 1847 году в этом месяце меня на седьмые сутки доставили из Петербурга в Оренбург. А теперь, дай Бог, на седьмой месяц получить от какого-нибудь батальонного командира приказание отобрать от меня казенные вещи и прекратить содержание. Форма, но я не возьму себе в толк этой бесчеловечной формы», — запише Шевченко в «Журнале» («Щоденнику») 18 червня 1857 року. А розпочав він свій журнал 12 червня з метою чимось заповнити нестерпне чекання — та в сподіванні, все-таки, близьких великих подій. І в цьому першому записі, 12 червня, поет з іронією обігрує колізію між отим очікуванням великих подій і владою дрібниць: за умов «киргизской степи» навіть зламати складаного ножичка до олівців — неабияка подія, бо нового нема де дістати. Це окрема мініновела, яких у «Журнале» багато і які створюють особливу атмосферу невимушеної гри як тла для глибших настроїв та важливіших лейтмотивів.
Тяганина з офіційним наказом стала новими психологічними тортурами для Шевченка. «Семь тяжелых лет в этом безвыходном заточении (йдеться про сім років саме в Новопетровському «укріпленні»; всього ж його солдатчина тривала понад десять літ. — І.Д.) мне не казались такими длинными и страшными, как эти последние дни испытания», — запише він ще через місяць. Більше того, навіть у ці останні дні Шевченка, вже фактично вільного, залучають до муштри — то з нагоди приїзду якогось батальйонного командира, то порядком підготовки до можливого візиту якоїсь титулованої особи. «Какая бесконечная и отвратительная эта пригонка амуниции! Неужели и это еще не в последний раз меня выведут на площадь, как бессловесное животное напоказ?» — записує Шевчанко 19 червня. — «Позор и унижение! Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе всякое человеческое достоинство, стать навытяжку, слушать команду и двигаться, как бездушная машина». Скільки разів доводилося Шевченкові ставати «пред хмельнобагровое лицо отца-командира», щоб «сдать экзамен в пунктах, ружейных приемах и в заключение выслушать глупейшее и длиннейшее наставление о том, как должен вести себя бравый солдат и за что он обязан любить Бога, царя и своих ближайших начальников, начиная с дядьки и капрального ефрейтора».
Уявімо муки душі й чуття великого поета й художника, людини глибокої думки й витонченого смаку, загнаної в оцю пастку безмозглості, — і ми зрозуміємо весь цинізм популярних нині міркувань мізерних «разоблачителей» про те, що, мовляв, не такою вже й страшною була Шевченкова каторга: он скільки написав та намалював, ще й з деякими начальниками чаював... Унікальний досвід солдатчини, відчутої сповна тілом і душею та водночас побаченої з висоти етичної й естетичної, зумовив унікальну у світовій літературі десакралізацію священого воїнського стану. Скільки було (і ще буде!) написано військовими стратегами, укладачами статутів та «солдатських пам’яток», бардами мілітаризму всіх часів і народів про священну місію солдата, про воїна — як окрасу й вінець людської природи взагалі! Але послухаймо того, хто був не суб’єктом, а об’єктом цих державних сугестій: «Солдаты — самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, Родина, свобода, одним словом, все». Якщо зібрати все, що написав Шевченко в «Щоденнику», повістях та поезіях про казенне воїнство на всіх його рівнях (від нещасного солдата до золотопагонного офіцерства й обліпленого орденами генеральства), то вийде таке гуманістичне оскарження цього «гениального изобретения» людства («делающего честь и христианству, и просвещению»), яке виходить за межі критики конкретно-історичного явища — порядків у царській армії середини XIX ст. — і набуває універсального значення в контексті філософії людського покликання у світі, в контексті соціальної педагогіки. Щось подібне було сказано тільки через шість десятиліть — після страшного досвіду Першої світової війни — авторами з «утраченого покоління».
Вже на перших сторінках щоденника окреслюється його «формат»: це буде не так фіксація зовнішніх подій (хоч усі вони будуть старанно занотовані), як нагода поміркувати про них, дати вихід наболілим думкам, осмислити десятиліття примарного життя в неволі й уявити своє місце в очікуваному житті вільному, творчому. Переступаючи цей рубіж, Шевченко мовби робить ревізію своєї душі й сам собі дивується: «Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ. Но это следствие невозмутимо летящего старика Сатурна, а никак не следствие горького опыта». Він навіть радіє, що не почав писати щоденник раніше: «Правда, в продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому и за деньги удастся видеть», — але: «Мимо, пройдем мимо, минувшее мое, моя коварная память! Не возмутим сердца любящего друга недостойным воспоминанием, забудем и простим темных мучителей наших, как простил милосердный человеколюбец своих жестоких распинателей. Обратимся к светлому и тихому, как наш украинский осенний вечер, и запишем все виденное и слышанное и все, что сердце продиктует».
І Шевченко записує сни, в яких йому з’являються образи України та дорогі серцеві друзі; радіє листам від них, із яких відчуває, що його не просто ждуть — що йому вготовано участь у новому відродженні української культурної діяльності за умов надій на лібералізацію режиму; робитиме плани в мистецтві гравіювання, розглядаючи його як найдемократичніше мистецтво, що робить унікальні шедеври живопису доступними всім, — в контексті своєї нової концепції праці на ниві виховання, облагородження «среднего сословия» та освіти народу (через це, обдумуючи маршрути свого повернення, визнає за краще їхати спершу до Петербурга, а не в Україну, — ще не знаючи, які перепони його чекають); ділиться враженнями від книжкових і журнальних новинок, сподіваючись надолужити втрачене за десять років ізоляції від столичного літературного життя. Особливо радують його одержані від Куліша й Костомарова їхні нові історичні праці: він утішений тим, що його друзі не занепали на дусі й не втратили творчої сили, а ще більше тим, що це дає надії на піднесення всього українського життя. Про Кулішеві «Записки о Южной Руси» він пише: «Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую — с ее слепыми лирниками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе. Пошли тебе Господи, друже мой искренний, силу, любовь и терпение продолжать эту неоцененную книгу». І пізніше, вже в Нижньому Новгороді, — про «Богдана Хмельницкого» Костомарова: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами». Ця остання фраза свідчить, напевно, й про оцінку наукової об’єктивності Костомарова, його зваженого критицизму в оцінці історичних постатей і явищ.
Обравши, після одержання, нарешті, наказу про звільнення, шлях Волгою до Нижнього Новгорода, з тим, щоб далі доїхати поштовим екіпажем, Шевченко на рибальському човні протягом трьох днів дістався до Астрахані, де не без труднощів купує квиток на пароплав «Князь Пожарский». В Астрахані довелося чекати більше двох тижнів, але це вже не було те виснажливе чекання, що в Новопетровську. Шевченко не без цікавості знайомився з цим брудним і злиденним, але по-своєму колоритним, містом. Як завжди, іронічно відгукуючись про чиновну братію та «вище сословіє», що задають тон російським колоніальним містам («Мужчины вообще в белых фуражках с кокардою, не исключая и мужчин гражданского ведомства. Непонятная любовь к ливрее. Нередко попадаются львы и львицы, эти повсеместные плотоядные не климатизируются, они и здесь такой же шерсти, как и в Архангельске, как и везде»), Шевченко із симпатією говорить про корінний люд: «Всматриваясь пристальнее в господствующую здесь узкоглазую физиономию калмыка, я нахожу в ней прямодушное, кроткое выражение. И эта прекрасная черта благородит этот некрасивый тип [...] Мне понравились эти родоначальники монгольского племени».
В Астрахані він навідується до Міської бібліотеки — спершу, щоб узяти «Описание города Астрахани», а потім — оглядає не дуже розворушені полиці з книжками та журналами, і з-поміж останніх його увагу привертає «Русский вестник» — «журнал уже несколько лет издаваемый, а я его сегодня в первый раз вижу», — з гірким подивом пише він. — «В какой же я дикой пустыне прозябал до сих пор».
Справив враження на Шевченка астраханський собор («На вопрос мой, кто был архитектором этого колоссального и прекрасного собора, отец Гавриил отвечал — простой русский мужичок. Не мешало бы Константину Тону поучиться строить соборы у этого русского мужичка»). А в ризниці він відзначив «немногие, но по достоїнству, работы и старинне, весьма редкие вещи» — смак художника не дозволив ними знехтувати! Водночас у «Журнале» не раз зустрінемо саркастичні пасажі про фальш офіційного православ’я як підпори самодержавства, про неестетичність і формалізм казенних церковних ритуалів.
...Тим часом чутка про перебування Шевченка в Астрахані знаходить кількох земляків — вихованців Київського університету; кількох поляків, яким його ім’я також щось говорило, зрештою, і його давнього знайомого Олександра Сапожникова, якого знав ще з Петербурга, коли той був підлітком. Тож останній тиждень перед відплиттям пароплава Шевченкові було не до щоденника. Втім, його сторінки заповнювали своїми записами несподівані друзі, а сам поет уже аж 23 серпня нотує: «С 15 по 22 августа был у меня в грязной и пыльной Астрахани такой светлый и прекрасный праздник, какого еще не было в моей жизни. Земляки мои, большею частью кияне, так искренно, радостно, братски приветствовали мою свободу и до того распростерли свое гостеприимство, что лишили меня свободы самому вести свой журнал и взяли эту обязанность на себя. Благодарю вас, благородные, бескорыстные друзья мои. Вы одарили меня такою радостию, таким полным счастием, которое едва вмещаю я в моем благодарном сердце. И память об этих счастливейших днях я вношу не в прозаический журнал мой. Я внесу в сокровищницу моего сердца».
Нетривале перебування в Астрахані сповнене багатьох вражень і приємних подій: відновлення знайомства з родиною Сапожникових. У їхній квартирі було розіграно лотерею на твори, які Шевченко виконав у засланні і які віз із собою, — виручені гроші, 800 карбованців, сума на той час велика, були віддані Шевченкові, але твори також, під різними благовидними приводами, повернули йому. Нарешті, капітан пароплава Володимир Васильович Кишкін, виявився знайомим Шевченка. Олександр Сапожников, який із сім’єю також плив до Нижнього Новгорода, пропонує Шевченкові кращого квитка, а свій Шевченко повертає капітанові з умовою, щоб той віддав його «первому бедняку безденежному», а той узяв зразу п’ятьох: «черта практически благородная». Тобто, все складається якнайкраще й наче спеціально Шевченкові на догоду. Так починається — 22 серпня — майже місячна подорож Волгою. А 23 серпня комендант Новопетровського укріплення Кусков одержить наказ про те, що Шевченкові заборонено в’їзд до обох столиць і що йому належить повернутися до Оренбурга. Але Шевченко про це не знатиме аж до прибуття в Нижній Новгород. І свято повернення триває: дружні розмови, обмін новинами, читання позацензурних творів, взаємне переписування тодішнього «самвидаву»; встигає Шевченко й робити різні зарисовки, портрети приятелів-попутників. А в «Журнале»-щоденнику з’являються нові й нові записи, не тільки Шевченкові, а й його друзів.
Тут треба дещо сказати про характер цього «Журнала» («Щоденника»). Розпочинаючи його, Шевченко, як це зазвичай робиться, запевняє, що пише для самого себе та ще, хіба, для друзів, — а не для друку. Мабуть, це не зовсім так. Шевченко добре розумів значення своєї постаті і, оскільки знищувати щоденник або заповідати не оприлюднювати його не збирався, то не міг не рахуватися з тим, що рано чи пізно він стане надбанням історії. Це — усвідомлено чи не усвідомлено — впливало на відбір фіксованого матеріалу за мірою значущості, тобто, дрібниці здебільшого (хоч і не завжди) відсіювалися. Але що цікаво — і в цьому особливість Шевченкового щоденника, не часто помітна в інших авторів, — він мало дбає про те, щоб виставити себе в щонайкращому світлі або, принаймні, уникати таких записів, які колись можуть бути використані (і тепер використовуються!) у недоброзичливому до нього сенсі (наприклад, про відвідування в Нижньому Новгороді «храма Приапа»). Цією простодушністю й щирістю Шевченків щоденник нагадує його поезію. Він дуже ліричний (попри, часом, іронічно відсторонений погляд на самого себе і на сарказм, коли йдеться про сфальшованість цінностей життя) і дає багатющий матеріал не тільки для «зовнішнього», подієвого життєпису, а й для «біографії душі». Шевченко розкривається в ньому своїми улюбленими думками, що перегукуються з думками, які були або ще будуть висловлені в його творах і можуть бути інтерпретаційним коментарем до них. Ми бачимо багатство його інтересів і самостійність його суджень про явища життя або твори мистецтва й літератури. До речі, вражає обсяг його критичних рефлексій, особливо коли врахувати, що про десятки й сотні творів він судить з пам’яті, називаючи часом далеко не найпопулярніші або й зовсім маловідомі речі — дивовижна пам’ять! Ті, хто ще й сьогодні сікаються до нього з різними претензіями, закидаючи й малоосвіченість, — якби прочитали хоча б його «Щоденник» та повісті, переконалися б, що не знають і сотої частини того, що він знав. На жаль, і деякі поважні люди, добрі шанувальники Шевченка, як от І.Тургенєв, М.Драгоманов, висловлювали думку, нібито він мало читав, був недостатньо ерудований. Прикра помилка! Ще зразу по його смерті П.Куліш гостро спростував банальне уявлення: «Ось, мовляв, мужик, з крепаків вийшов, у школах не бував, та які розумні речі проглаголив». Він засвідчив: «...Коли б то всі знали, що то за головатий чоловік був той Шевченко і яку він школу пройшов, попомірявши того шляху, що, бодай, каже, більш не міряти, і поживши у столиці з усякими людьми. Ми знали Шевченка тоді, як він написав щонайвищі свої друковані твори. Не було книжки живої й животворящої, щоб йому в руки попала, та й лежала в його непрочитана. [...] Ще ж не забудемо, що Шевченко добре працював над малярством і розкидав розумом на всіх малярських школах: то мало хіба було там корму до його голови? Об’їздив Шевченко всю Україну, переговорив з тисячами всякого люду, то се хіба не наука, не бібліотека життя людського? Чували ми його критичні розправи з його уст і дивом не раз дивували, як він глибоко входив у саму суть літературного діла». Відтоді дослідники (І. Айзеншток, В. Анісов і Є. Середа, П. Каганов та ін.) переконливо показали, яку масу книжок перечитав Шевченко попри вкрай несприятливі обставини, скільки культурних явищ увійшло в його світ. «В дневнике и особенно в повестях и письмах мы встречаем доказательства исключительной библиографической памяти Шевченко».
Що ж до майже місячного плавання на пароплаві Волгою, треба сказати ще й таке. Тут Шевченко потрапив у коло людей, які були охоплені ліберальними сподіваннями кінця 50-х то не глухі були до найновіших ідейних віянь, читали радикальну публіцистику, проводили літературні читання, обмінювалися літературними сенсаціями тощо. «Неужели со смертию этого огромного нашего Тормоза, как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились?» — записує він 2 вересня, прослухавши нові вірші та переклади Бенедиктова, які прочитали О. Сапожников та В. Кишкін. Після провінційної та казарменої ідейної задухи це для Шевченка була просто оздоровна і навіть трохи запаморочлива атмосфера. Доля немовби дала йому можливість поступово адаптуватися до того нового, революційного духу, який він відчує в передових петербурзьких колах і який відповідав його давнішому, а тепер дістане новий заряд.
...Епістолярна спадщина Шевченка не належить до найбагатших — порівняно, скажімо, з епістолярієм Франка або Толстого. Далися взнаки й обставини його життя — то «бурлацького», то засланського. Але вона й далеко не скупа. В ній також бачимо багатство його інтересів та рефлексій, пристрасне обстоювання своїх поглядів, пошук можливостей зробити щось добре для свого народу. Відчуваємо житейську невибагливість і водночас високі моральні критерії. І — щирість у ставленні до друзів-однодумців, та й до тих, хто душевно йому близький. Ось, скажімо, за його листами до Михайла Щепкіна стоять їхні багатолітні стосунки — один із найзворушливіших зразків людської дружби, на яку здатні тільки великі серця. Звичайно, зближували їх і спільність долі (кріпацьке походження), і національний корінь, і етос правди, і народність естетичного ідеалу, — але це ще не все, цього мало. Був ще, мабуть, в обох геній любові до людини, і він їх вирізняв з-поміж багатьох інших щирих друзів, він їх незримо поєднав і єднав на відстані роками.
Біограф Щепкіна А.Дерман пише: «Эта быстрая дружба нас не должна удивлять, хотя, казалось бы, значительным препятствием для нее являлась большая разница возраста: когда они познакомились, Щепкину было уже 56 лет. Шевченку же только тридцать. Но, помимо вечной «свежести сердца», о которой неизменно упоминают все, близко знавшие Щепкина, здесь играли роль и свои специальные причины: их тесно соединяли две такие связи, как одинаковое национальное и одинаковое социальное происхождение. Оба украинцы, они оба были и крепостные, путем долгих усилий и лишь благодаря своим гениям вырвавшиеся из неволи...» (А.Дерман. Черты из биографии и творчества М.С.Щепкина. — Записки актера Щепкина. — М.-Л., 1933. С. 305).
Не менш емоційні — хоч і інакшого характеру —листи Шевченка до В. Рєпніної та А. Толстої. Тут якраз навпаки: бачимо велику соціальну дистанцію, але всупереч цьому й велику душевну близькість. Відомо, яке місце посіла княжна Варвара Рєпніна в житті Шевченка (як і він у її житті), яку роль відіграла графиня Анастасія Толстая щодо повернення його із заслання. Листи до однієї й до другої допомагають зрозуміти його душевний стан у критичні моменти життя.
На закінчення цього коротенького вступу годиться звернутися до двох питань, які часто бувають предметом непорозумінь, а то й спекуляцій.
Перше з них стосується Шевченкових звернень до високих осіб із проханнями про полегшення долі. Тільки той, хто не здатен уявити трагізм сплюндрованої долі великого таланту, може мати — з висот свого благополуччя — якісь запізнілі «претензії» до Шевченка. В усякому разі, Шевченкові сучасники таких претензій до нього не мали, а, навпаки, раділи його поверненню й вітали на всьому шляху — і в Москві, і в Петербурзі, і в Україні.
Друге питання — чому Шевченко, якого ототожнюємо з Україною й українською мовою, свій щоденник писав російською мовою? Щоденник... найінтимнішу річ... (зауважимо, що Шевченкове найінтимніше — його поезія, а щоденник — це вже раціональніше, «прозаический журнал», як він казав, хоч і не зовсім слушно). Хтось із цього приводу жалкує, хтось ладен докоряти Шевченкові, а хтось і зловтішається: от, мовляв, «ваш» Шевченко теж писав російською, то чого ж ви затялися... і т.ін. Але нормальний, не переполітизований читач розуміє, що Шевченко — як і будь-хто, як і він сам, цей нормальний читач, — жив за цілком певних історичних, суспільних і житейських обставин. Він знає, що Шевченко, як і всі українські літератори колись і тепер, прекрасно володів російською мовою і в разі потреби нею вільно користувався. Нікому не йшлося про принципове неприйняття російської мови, йшлося про те, щоб вона не витісняла української, не підмінювала її — йшлося про оборону й утвердження української мови. Це був нелегкий і тривалий процес. За умов заборони україномовного друку навіть права української мови доводилося обстоювати російською, в тих із російських видань, які були толерантними в національних справах. Майже всі українські літератори писали також і російською. Більше того, нею ж і спілкувалися в побуті — поза межами свого вузького кола, тим більше в офіційних ситуаціях. Таким було життя в «русском мире»...
Що ж до Шевченкового щоденника — «Журналу», — то не забуваймо, за яких обставин його написано, в якому мовному середовищі він тоді перебував, хто його оточував. Не забуваймо й того, що прозовописні жанри українською мовою тоді ще тільки народжувалися. Якось Вадим Скуратівський на це сакраментальне запитання: «Чому Шевченко писав щоденник російською мовою?» — відповів просто: «Бо інакше б у нього вийшла поезія, а не щоденник!» Парадокс, але глибока думка — про владу мови, яка диктує, що і як...
Не забуваймо й головного: Шевченко в Російській імперії плекав і виборював мову свого народу, а ті, хто не без єхидства «підловлює» його на вживанні російської мови, силкуються довести непотрібність мови української в державі, яка зветься: Україна.
Тож читаймо його «Журнал», переймаймося його щирими думами і вчімося в нього любити Україну.
Іван ДЗЮБА
