ПРОТЕСТУЮЧИЙ РОЗУМ
Перед нами чотири статті — як чотири удари в ґонґ. Кожна з них написана на визначальному етапі нашої державності, — чи то напередодні Незалежності, чи на порозі нового століття, чи на 20-ту й 21‑шу річницю, коли Українська держава, за людськими мірками, ввійшла у своє повноліття. Статті-попередження, статті-діагнози, статті-прогнози.
Коли писалися перші дві, проаналізовані в них проблеми ще тільки окреслювались. Але в умовах створення незалежної держави, під прискіпливим оком світових рецепцій і перехресним вогнем інтерпретацій, часом упереджених, а то й відверто негативних, необхідно було поставити оптику евентуальних викликів і загроз та осмислити їх на перспективу.
Кожна нація, попри всі драматичні події у своїй історії, має щось своє, неповторне, свої культурні досягнення й еманації, які становлять її «гуманітарну ауру», роблять її «впізнаваною» й цікавою для світу. Хронічна «ніч бездержавності» не сприяла створенню такої аури: впродовж віків українську культуру, найкращі її вияви, що могли б стати надбанням Європи і світу, витісняли на марґінеси і в небуття — шляхом заборон і репресій, морального і матеріального нищення шедеврів цієї культури. Це призвело до спотворення культурного коду нації, зумовило численні перекоси й патології в її самоосмисленні, а відтак і в зовнішньому сприйнятті.
Тим часом у суспільстві домінували прагматичні розмови про політику й економіку, про добробут як про першочергову людську потребу, і цілковито ігнорувалась основа основ національного буття — культура. Натомість панувала кричуща відсутність світоглядних основ, криза самоідентифікації, історична амнезія і — як результат — незахищеність і некомунікабельність української культури у момент боротьби за Україну, за її гідне місце на ментальній мапі світу. Терміново й імперативно необхідний був потужний «мозковий центр», який би від самого початку виробив концепцію держави, засновану на адекватно інтерпретованій культурній ідентичності країни, і скерував би на всі нагальні потреби ушкодженого тоталітаризмом суспільства «головне дзеркало» без дефектів і аберацій. Але такий «мозковий центр» не тільки не був створений, а й не сформувалась потреба в його існуванні. З кожним роком Незалежності прибувало проблем, які не вирішувались, а законсервовувались.
У такій ситуації була написана ця стаття — «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». А фактично це була лекція, прочитана студентам Києво-Могилянської академії у День Знань 1 вересня 1999 р. Не хотілося дуже засмучувати молоду аудиторію, там же були й зовсім не підготовлені до таких проблем першокурсники, тому довелося одягнути думки й попередження у метафори, які пом’якшували гостроту поставлених питань і трагізм реалій.
Однак суть проблеми від того не пом’якшилася. Стаття складна, багатоаспектна, в короткій передмові неможливо дати її синтез. Але серед різних тез статті мені б хотілося особливо підкреслити грізну формулу: «адаптований розум». Мені здається, що це одне з пояснень — але пояснень ключових — безсилля й інертності українського суспільства і вчора, й сьогодні. Це не «ув’язнений розум» Мілоша, який може все ж проламати тюремний мур. Ні, це розум, адаптований до будь-яких подій, розум, що перестав дивуватись і обурюватись. Він звик до повторення одних і тих самих історичних схем, до відтворення вже знайомих матриць. У нього відсутня свідомість реальності, відсутня воля й потреба змінити звичний хід речей. Він дуже сердиться, коли чує розмову про катастрофу, — ідея катастрофи турбує його вегетативний триб існування. Він живе собі в затхлій екзистенційній шпаринці і втішається мінімумом. Це розум, не здатний до боротьби.
Промовистий приклад — Закон про мови. Відбулась безцеремонна і цинічна реконструкція радянської, а почасти й імперської моделі тиску на українську мову. А в суспільстві ніби й нічого не трапилося: кілька вогників протесту — і знову все втихомирилось і призвичаїлось. А тим часом Закон діє. І беззаконня теж. «Адаптований розум» легко і охоче звикає до своїх поразок. «Сплячий розум», як того вчив Ґойя, породжує чудовиськ. А «адаптований розум» породжує млявих липучих привидів, які обсіли сьогодні горизонт майбутнього, звісивши своє радянське дрантя у вічі і в душі зневірених людей.
До всього ж «адаптований розум» взагалі не любить культури, бо вона заважає йому животіти. Від початків Незалежності чутно голос «адаптованого розуму», який тупо повторює: культури у нас немає, літератури теж, еліти й поготів. Один за одним ідуть зі світу люди — вже їх ціла когорта, — які би склали славу найвищій лізі європейської культури, науки, громадянської дії. Йдуть зі світу люди, які боролися за європейську Україну, з відчаєм озираючись на цю спотворену євразійську квазі-державу. Над ними змикаються води часу, а їм услід молодші покоління суржиком і матом уславляють Махна і кажуть, що нам і взагалі не треба ні держави, ні національної ідеї. Все це, знову ж таки — привиди «адаптованого розуму», які підміняють паліативними змінами — зміни реальні, оскільки реальні зміни змушують до роботи, до позиції. І до опозиції — теж реальної, а не фіктивної.
Ось тому, як пише Ліна Костенко в «Записках українського самашедшого»: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама».
«Геній в умовах заблокованої культури» — доповідь на Міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура» в Луцьку у вересні 1991 року. Це теж, по суті, аналіз «гуманітарної аури», але вже на конкретному прикладі письменницької долі в українській культурі. Леся Українка, що могла б стати «інтерконтинентальним генієм» в уяві світу, досі не здобулась на адекватне своєму дару і своєму внеску у світову культуру визнання і розуміння. І не тільки зовні, а й всередині власної культури. Причина — у фатально повторюваних парадигмах української культури з її забороненими письменниками, викресленими з історії культури творами, пізно надрукованими, неадекватно інтерпретованими та невміло інтеґрованими у суспільну свідомість.
Доповідь прочитано у тяжкий час — після військового путчу в Москві, коли в Україні ще тільки відбувалася боротьба за державу, за демократію і — як тоді уявлялося, — за європейське майбутнє України. Письменник і тоді говорив про культуру — про долю генія в забороненій і марґіналізованій, а отже, заблокованій культурі. Але йшлося не лише про Лесю Українку і не лише про генія, а й загалом про інтелектуала, про творчу людину, в якої стан і статус заблокованої культури віднімає творчий потенціал. А сама ця творча особистість, навіть маючи такий геніальний дар, як Леся Українка, — ризикує бути неприсутньою в координатах іншокультурних рецепцій, не входити в європейські і світові канони, оскільки має за плечима країну з невизначеною ідентичністю, з хронічно не розв’язаними, а згодом вже й нерозв’язними проблемами, з небажанням і невмінням вписуватись у конкуренційні й динамічні зовнішні контексти.
Словом, перші дві статті — це означення больових точок, контрапункти викликів, перкусія актуальних проблем. На сьогодні — попри діагностику і попередження — хворі проблеми не видужали.
«Равнєніє на трибуну» і «Ніч державності» — це вже короткі нещадні статті, сюрреальне видиво сьогоднішньої України, моторошний театралізований шабаш українського пострадянського політикуму за роки Незалежності, що увінчується політичними репресіями і чорним «автозаком» у центрі української столиці, — символічним «автомобилем для заключенных», де вже навіть назва репресивного транспортного засобу звучить «советским языком». Це Україна, в якій між державою і культурою відбувся особливо небезпечний розрив. Євген Маланюк писав про «Ніч бездержавності», а виявилося, що у нас і державність може запасти в ніч. Формально є держава, яка працює проти потреб власного суспільства, відчужена від культури цієї країни, що є для такої влади лише «бізнес-територією», — і є культура, яка не ідентифікує себе з наявною державою, відчужується від неї, перетворюючи концепцію держави у простір гри, спекуляцій і знецінення самої ідеї держави. Державницького мислення — зеро, за винятком окремих, дуже окремих постатей.
Ще трохи — і нашій Незалежності буде чверть століття. Але відбулося не послідовне розв’язання проблем, а стратифікація — ба, більше — хаотичне нагромадження проблем невирішених. І це при тому, що живемо в пришвидшеному часі, де проблеми, які не вирішено вчора, як у інших народів, може виявитися пізно вирішувати завтра.
Сьогоднішня культура в Україні великою мірою — простір ілюзій та шахрайського ілюзіонізму. Фестиваль за нажебрані в олігарха гроші, псевдоінтелектуальна тусня на кошти тих, хто розікрав цю державу, ентузіастичні «міжсобойчики» з преміями, танцями і співами не творять аури країни, в центрі столиці якої вже майже не залишилося книгарень. Не творять ауру ні доривчі переклади, ні книжкові стендики на задвірках ринку західної книжки, — у ситуації, де навіть найбільші українські автори минулого не мають адекватного сприйняття і прочитання у зовнішніх контекстах. Ауру творять події, імена, твори, академічні, культурницькі, дипломатичні інституції, які тривають у часі і комунікують із зовнішнім світом, свідомо і цілеспрямовано виробляючи тактику і стратегію цієї комунікації, дбаючи про завоювання та розширення «елітарного простору» для своєї культури. Але інституції й презентація країни в зовнішніх контекстах — це насамперед справа держави. А це на сьогодні неможливо для розбалансованої і лише формально Української держави, що системно діє в суті своїй як держава антиукраїнська.
Власне, лише Помаранчева революція, попри все, дала Україні таку ось променисту обнадійливу ауру. Саме тоді формули «український народ» і «українська культура» зазвучали, якщо хочете, престижно в демократичному світі: адже саме звідси, з України, долинала протестна енергія боротьби за свободу і за гідність людини. Але на цьому край. А там, де не падає світло від шляхетної гуманітарної аури, падає тінь від патологій політичного й суспільного життя. До чорної аури політиків та атомної аури Чорнобиля додаються й інші гранично негативні домінанти: перманентна бідність, неподоланна корупція, заробітчани-втікачі, інертне суспільство, країна без ідентичності, без стратегічного бачення майбутнього, завжди на порозі економічного, політичного, культурного краху. Країна, з якою невідомо, що робити. І в Європу взяти страшно. І не взяти — ще страшніше, бо ж не хочеться мати на своїх кордонах то лапу, то хвіст безсилого і водночас агресивного євразійського монстра. Майже чверть століття від початку Незалежності — але замість поступу демократичного суспільства маємо катастрофічний регрес у бік віднови неототалітарних структур і тенденцій.
Але це не «маємо те, що маємо». Ні, маємо те, що дозволили.
От і сьогодні: ніби ж тепер уже не бракує високоякісної аналітики. І прогнози її вкрай тривожні: експерти вголос попереджають, що країну можуть чекати економічний дефолт і політичний колапс. Але протестні акції закінчуються в момент початку. А між львівськими кнайпами і донецькими териконами простягається єдиний «спільний простір» країни: беззаконня, корупція, бандитизм, деградація, відсутність стратегій і перспектив.
2004 року вже здавалось, що «лінію оборони тримають живі».
У «Ночі державності» лінію оборони знову тримають мертві. І якщо і є на кого надія, то це на тих «загиблих поетів і героїв», що дивляться на нас «з темних небес». Убиті і забуті за радянських часів, не вивчені і знов напівзабуті в часи пострадянські, — сьогодні долинають до нас їхні голоси — мов позивні з космосу.
Але знову ніякого резонансу. Справді, «яка може бути акустика в абсурдокамері?»
Звідси «видиво кам’яної пустелі» у творах Лесі Українки — і самотність великих постатей серед цієї пустелі: «Бо ж, як відомо, цей народ, у силу історичних обставин, то спить, то прокидається, а що робити генію? У нього завжди безсоння», пише Ліна Костенко. Геній так відчайдушно прагне вдихнути життя у своє суспільство. Але камінь і далі має «обриси сплячого раба», доки поет сподівається, «що той раб пробудиться, камінь ворухнеться, коли той замордований Орфей подужає піднести сопілку до вуст».
А нині вже й ударів ґонґа не достатньо. Кількість не розв’язаних проблем катастрофічно збільшилася — і помножилася на нові виклики й загрози і локального і глобального порядку. Сьогодні вже час бити на сполох. Той, хто почує і відповість, — врятується і врятує.
«Я протестую — отже, я існую», — з цієї формули Камю починається громадянська свідомість кожного європейця. Так, «ув’язнений розум» має силу проламати грати. «Адаптований розум» спроможний тільки на історичну летаргію. Лише протестуючий розум здатен боронити здобуте й будувати нове.
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА
