«СТУС НЕ МІГ БИ ЗАЛИШИТИСЯ ПОЕТОМ, ЯКБИ ВІН НЕ ЖИВ ТАК, ЯК ВІН ЖИВ»
Михаїл Хейфец наприкінці 1990-х розповідав, як він у молодості відкрив для себе Україну, жодного разу в ній іще не побувавши: «Я займався народниками і народовольцями. І тоді я вперше виявив, що всі народники і народовольці починалися тут, в Україні. І як історик я раптом побачив незвичайно талановитих людей, купу талановитих людей, блискуче талановитих людей. І мене зацікавила країна, з якої ці талановиті люди походять. Я раптом відкрив, що це країна завбільшки з Францію, я побачив, що населення її — приблизно, як у Франції, а рівень культури і рівень впливу у світовій історії абсолютно непорівнянний із такою країною, як Франція. Можна було подумати, що народ не талановитий — але я ж бачив, що народ дуже талановитий, по цих людях, яких я вивчав. Тут я зрозумів трагедію цього народу, який був штучно обмежений у своєму розвитку історичними умовами. І звичайно, мене цей народ і ця країна зацікавили».
А далі, у середині 1960-х, цей викладач історії з Пітера став професійним літератором, автором книжок, брошур, статей і рецензій у популярних тоді журналах «Знание — сила», «Вопросы литературы», «Звезда», «Нева» тощо. Та цензура в СРСР посилювалася, розгорталися репресії проти інакодумців, кращі художні та публіцистичні твори можна було прочитати тільки у Самвидаві або у таємно привезених з-за кордону книжках... І цілком логічно Хейфец — фахівець із історії революційного народництва і народовольства — став учасником поширення самвидавчої літератури та автором передмови до закордонного видання віршів майбутнього Нобелівського лауреата Йосифа Бродського. Вирок — 4 роки ув’язнення та 2 роки заслання. І саме за ґратами та колючим дротом брежнєвських концтаборів він близько знайомиться та сходиться з найкращими, за його словами, людьми тогочасної України — дисидентами-шістдесятниками, їхніми молодшими однодумцями й послідовниками та колишніми вояками УПА.
Роки у таборі стали часом, коли Хейфец — «стихійний дисидент» і «цілковито асимільована людина», за його ж власним визначенням, — перетворюється на свідомого борця з радянським тоталітаризмом і переконаного сіоніста. «Коли я опинився в зоні, — згадував він, — я раптом побачив націоналістів усіх мастей, як говорили в той час. І найбільшою групою були українці. І треба віддати належне, що це була найбільша, так би мовити, теоретично підкована група націоналістів, тобто це були люди, які виробили якесь загальне розуміння національного питання... У чому помилка того націоналізму, який призводив до таких лих у XX столітті? Люди не хотіли вірити, що кожна нація потрібна Богові, що Богу потрібне розмаїття, що Богу потрібна кожна квітка, яка росте в його саду. Кожен хотів, щоб його квітка була трохи кращою, ніж інша. Так от, українці навчили саме того, що кожен народ потрібен Богові, що немає недостойних народів і немає великих народів. І я ніби усвідомив і себе як члена свого народу. Звідси моя перша книжка «Місце і час» — вона з цього народилася, — про те, як я за допомогою українців усвідомив своє національне існування як єврея. Звідси, звичайно, моя подяка цьому народу, який мені відкрив очі на мене самого».
Серед тих, хто якнайбільше вплинув на Михаїла Хейфеца, був Василь Стус. І коли у сатиричному київському журналі «Перець» надрукували карикатуру — хижий вовк із українським тризубом іде під руку із позначеною зіркою Давида лисицею, у таборі жартували: «Це Стус під ручку з Хейфецом».
І очевидно, не випадково Хейфец у написаній уже після виїзду до Ізраїлю книжці «Українські силуети» (закінчена у листопаді 1981 року), розповідаючи про цілу низку достойників, із якими його звела зеківська доля (а серед них і В’ячеслав Чорновіл, і Микола Руденко, і Василь Овсієнко), перший розділ присвячує саме Стусові. Це не просто данина табірній дружбі чи Стусовому інтелектуальному й моральному авторитетові — це, передусім, визнання місця Поета в українській культурі ХХ століття.
Проникливий Хейфец (українську мову він почав розуміти тільки в таборі, бо де ж узятися такому розумінню у пітерського інтелігента?) куди краще, ніж багато які наші сучасники-українці збагнув масштабність постаті Василя Стуса — і не тільки як поета Божою милістю, а й як першорядного мислителя, і як взірця вільного від колоніальної провінційності українця-європейця. Варто уважно вчитатися в оцінки Стусової творчості, які дає Хейфец (вони розсипані по тексту і пов’язані з описуваними автором ситуаціями), у рядки, де Хейфец, котрий ще не читав віршів Поета, формулює свої сумніви щодо самої можливості того, щоб блискучий інтелектуал такого масштабу міг би бути кимось більшим, аніж вправним версифікатором (бо ж поезія — це величезне напруження душі, це її особливий, майже містичний стан); у думки щодо поєднання у доробку Стуса новаторства та традиціоналізму. «На моє відчуття, Стус — прокладач у поезії нових шляхів, творець нових гармоній, — пише Хейфец. — Насамперед, він розширив межі поетичної мови, він шукає слова для вираження нової поетичної свідомості в народних запасниках — у словесних погрібцях, коморах, комірках національної словотворчості. Більше того — він, по-моєму, зазіхає навіть на національний стиль душі, що склався, прагнучи широку, вільну, сформовану безкрайніми степами поезію огранити чіткою стриманою європейською формою вірша».
Нагадаю, це написано за життя Василя Стуса, коли українці про нього і його творчість могли дізнатися хіба що із Самвидаву та передач Радіо «Свобода»...
І ще одну важливу рису Стуса-літератора відзначає автор книжки: вміння оцінити талант і майстерність своїх колег, відкинути другорядне, дріб’язкове у їхній творчості, натомість побачити (і показати це іншим) те головне, чим цікава ця творчість. У книжці згадується Стусове есе про творчість Тичини (яке стало чи не головним «антирадянським виступом», інкримінованим Поетові); це, як на мене, текст, що мав би вивчатися у школах та вузах...
Та не тільки безпосереднім зверненням до текстів Стуса та його особистості цікавий перший розділ книжки «Українські силуети». Хейфец розмірковує про історичну драму українців, про колоніальний статус України в Російській імперії та СРСР, описує різні виміри цього колоніального буття та його вплив на долі конкретних людей. Досі певне число вітчизняних інтелектуалів заперечує сам факт наявності у минулому такого статусу — мовляв, хіба не українці будували Радянський Союз, хіба не вони мали від того вигоди? Автор книжки показує, які саме українці і яку мали з того вигоду. «Майже всі наші начальники були по крові українцями», — згадує Хейфец і тут же зазначає, що ці «українці по крові» за найменші провини давали зекам-землякам якнайбільші покарання. Що ж, нічого дивного тут немає: завжди і всюди колоніальна адміністрація будувалася з використанням ревних служак із поневолених народів. Ба більше: зафіксовані непоодинокі випадки, коли у першій половині ХІХ століття у США чорношкірі раби отримували свободу і самі ставали жорстокими плантаторами, купуючи собі чорношкірих рабів. То ж українці за походженням серед начальства на «зоні» у порівнянні з цим — ще не найбрутальніший випадок, чи не так?
«Мужні й незламні люди, українці все ж таки були переможеними. Нехай тимчасово, але поки що тріумфували вороги, «свині, які задніми ногами відштовхували одна одну від годівниці», як висловився одного разу Стус. Поразка в національній битві створювала навколо них поле трагедії, поле підвищеної чутливості до всього, що торкалося національного нерву душі... У переможених українців національний біль ставав центром світовідчуття», — співчутливо і водночас проникливо пише Хейфец. І відзначає: «Але Стус був уже не таким. У ньому вже пробивалось те спокійне почуття живої дійсності, яке характерне для народу, що одужує від лихоліття».
Інакше кажучи, вже в 1970-х Василь Стус був на кілька голів вищим за тих «професійних українців» із їхніми «програмами захисту українства», що і сьогодні ніяк не спроможуться на спокійну та раціональну працю задля ствердження повноцінного буття модерної української нації. І вже задля того, щоб усвідомити конечну потребу такої праці, варто прочитати цей розділ із книжки «Українські силуети» і вдуматися у прочитане.
Загалом же Михаїл Хейфец, якому наступного року минає 80, написав книжку, яка повинна стати складовою обов’язкових курсів історії та літератури у школах і вишах. Певен, так і станеться. Але для цього слід докласти чималих зусиль усім, кому не байдужа доля України й українців — як не була вона ніколи байдужою Василеві Стусу.
І насамкінець — резюме Михаїла Хейфеца: «Сидіти у в’язниці — для цього годяться люди більш прості, на зразок мене, наприклад. А джерело Божественних гармоній — його б хотілося мені вберегти від такої долі. Але Стус не міг би залишитися поетом, якби він не жив так, як він жив».
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ