Чи може повторитися фінансова криза 2007—2008 років? Після того як вона вибухнула, не бракувало сприятливих можливостей у формі невідповідних вимогам висновків і рішень офіційних осіб для «підживлення» занепокоєння з приводу такої перспективи.
Впродовж трьох самітів Великої двадцятки, які проходили після кризи, світові лідери дійшли згоди щодо посилення фінансового регулювання, але лише для банків, тоді як діяльність останніх гравців на ринку залишилася необмеженою і такою, що не перевіряється. Так само правдою є й те, що до кризи ніхто не проводив моніторинг практичного необмеженого «віртуального» ринку похідних фінансових інструментів, де гроші вільно переміщувались без будь-яких офіційних правил або контакту з реальною економікою.
У великих гравців були значні суми готівки для спекуляцій, особливо враховуючи рішення Федеральної резервної системи США щодо наповнення світу морем ліквідності. Результатом цього рішення виявилися не інвестиції у виробничі фонди, які підвищили б зайнятість у США, як цього хотілося ФРС, а підвищення глобальних цін на сировинні товари і утворення «бульбашок» на ринку нерухомості в основних країнах з ринковою економікою, що формується.
Простіше кажучи, були відсутні гальма, які могли б зупинити глобальну економіку від провалу до іншої фінансової кризи. Податкових оаз залишається ще багато, їх регулювання є анархічним. Мізерні примусові заходи, вжиті регулювальниками банківської системи, навіть не наблизилися до адекватних заходів, враховуючи те, що поставлено на карту. Уряди відмовилися від поновлення «паркану безпеки» між комерційними та інвестиційними банками, залишивши платників податків «на гачку» для виплати страховки за банківськими вкладами, коли спекулятивна «бульбашка» фінансового сектора лопне.
Зараз фактично стає зрозуміло, що уряди запобігли повномасштабному колапсу фінансової системи в 2008 році, перетворивши проблемні приватні борги на державні. Це спрацювало тоді, але зараз може не спрацювати, здебільшого тому, що саме такий підхід зробив свій внесок до нової, загрозливої кризи на фінансових ринках, спровокованої країнами, що страждають від непосильного тягаря державного боргу.
Ми не можемо звинувачувати в сьогоднішній кризі, яка знаходиться у стадії становлення, сьогоднішні чи минулі дії урядів. Упродовж більш як 20 років найбільші світові капіталістичні економіки підштовхувалися до того, аби запозичати інтенсивно і безсоромно, переважно завдяки новому правилу, прийнятому в усьому світі у 1970—1980 роках, яке пов’язало монетарну політику з цільовими показниками зростання цін. Ця небезпечна ідея, запропонована в 1958 році у Франції Жаком Рюеффом, розповсюджена по всій Європі протягом подальших двадцяти років і поширювана на Європейський центральний банк, була направлена на обмеження існуючої в капіталістичних економіках тенденції, яка полягає в загостренні інфляції після досягнення повної зайнятості.
Однак правило, врешті-решт, призвело до страхітливого результату, оскільки країни були зобов’язані брати позики в приватних банках за ринковими цінами для гарантування цілісності своїх казначейських цінних паперів. Це створило потужну перешкоду для державних інвестицій, оскільки витрати уряду переходять у грандіозний прибуток банків та їх акціонерів. Можливо, за винятком чотирьох скандинавських країн, не можна знайти або хоч би спробувати знайти жодне суспільство з ринковою економікою, що має відповідність між державою і ринком, необхідну для підтримки належного рівня державних послуг.
Але навіть жорсткі інституційні заходи не зупинили зростання державного боргу від розмірів 50—100% ВВП у Європі (вище в таких країнах, як Греція та Італія) і перевищення позначки 100% у США. Зрозуміло, що офіційна реакція на кризу 2008 років була неправильною і завдала збитків на всіх рівнях.
Більше того, сімнадцять європейських країн, які зараз використовують євро, не можуть девальвувати свою валюту одночасно. Євро — це важливий колективний крок уперед, проте забезпечення довіри до нього як до спільної валюти має розцінюватися як втілення щиросердної солідарності. Німеччина досі це не визнає, що схоже на те, якби Франція до запровадження євро запропонувала б Сен-Дені або Корсиці сплатити їхній зовнішній борг для збереження франка.
Греція, будучи членом єврозони, нині опинилася в такій самій неприємній ситуації. В разі дефолту в Греції буде, можливо, величезна кількість спекуляцій. Насправді, фінансові ринки, швидше за все, не роблять різницю між боргом Греції та боргами інших країн-боржників, у тому числі Португалії, Ірландії і навіть Італії — останнього члена єврозони, який нещодавно зазнав спекулятивної атаки.
Це може створити фінансове цунамі вартістю в трильйони доларів, що пояснює енергію, з якою Європейський центральний банк і його президент Жан-Клод Тріше намагалися перегородити шлях гіршому сценарію. Великобританія, Бельгія і навіть Франція виявилися на такому рівні заборгованості, який залишає мало надій на те, що вони зможуть вийти з ситуації неушкодженими.
В той же час США не можуть виконати наступну оплату свого боргу до тих пір, поки Конгрес і президент не досягнуть угоди про підвищення межі національного боргу. Наслідки дефолту в США були правильно описані зі зростаючою тривогою, оскільки ризик збільшується.
Все вказане вище ще можна виправити. Проте необхідні фінансові заходи не можна застосовувати без поваги до традиційного і повного державного суверенітету. США мають відмовитись від імперіалізму долара, а Німеччина має відмовитись від своєї мрії про «дойч-євро», керованому так, ніби останні 16 членів єврозони є історичним і культурним продовженням німецької нації. Шторм, що наближається, а також заходи, які належить вжити для його запобігання, спричинять значні зміни.
Мішель РОКАР — колишній прем’єр-міністр Франції і колишній керівник Партії соціалістів.
