«День» — це добра трибуна
Я вповні поділяю наставлення патріарха Філарета і його позитивну оцінку «Дня», надруковані в п’ятницю, 15 липня цього року. Із приємністю спілкуюся з патріархом, починаючи ще з весни 1990 року, коли його обрали депутатом Верховної Ради.
Думаючи про майбутнє, я ще б додав одну дуже важливу характеристику газети. «День» — це добра трибуна, на якій висловлюють свої думки багато молодих людей, особливо студентів із різних регіонів України. Це саме ті люди, яких турбує теперішній стан України, які думають про її майбутнє і за декілька років стануть тими, хто виведе Україну на кращі шляхи. Вони проведуть належну трансформацію теперішнього політичного, економічного, соціального ладу й зроблять Україну справді вільною, соціально багатою й справедливою державою, адже й природній, і людський потенціал дає всі можливості це зробити.
Відгук на міркування О. Дроздова про націоналізм у статті Тетяни КОЗИРЄВОЇ «Львів: все так не буде!» («День» №104-105, 17 червня 20011 року)
Остап Дроздов пише: «Не знаю, чи добре це, чи погано, але перебуваємо зараз між 9 травня й 22 червня, а для Львова це — особливий відрізок, як на мене — найганебніший за всю новітню історію. Погано те, що побачив у центральних ЗМІ. Хочу дорікнути навіть інтелектуальним засобам масової інформації, які мимовільно виправдовували і відбілювали такі неадекватні маргінальні дії у Львові власне з львівського боку. Я прикро вражений, що багато відомих людей із симпатією до цього ставилися, говорячи про націоналізм як про певну теорію. Якби пожили у Львові, серед дикого націоналізму, ставилися би до цього інакше». У цьому абзаці п. Дроздов повністю розкрив себе. По-перше, показав, що він є безоглядним прихильником українофобських сил в Україні, які спеціально спровокували відомі події на Пагорбі слави у Львові, де зіткнулися дві політичні сили — приїжджа українофобська і місцева українофільська з партії «Свобода». Зазначені, цілком локальні, «баталії» українофоби (місцеві й особливо російські), а з ними і п. Дроздов, намагаються видати за найганебніший відрізок часу за всю новітню історію всього міста Львова, а точніше, хочуть показати, що Львів — це місто «дикого націоналізму», хоча насправді звинувачувати можна тільки націоналістів із партії «Свобода» й тільки в тому, що вони дозволили спровокувати себе. Однак звинувачуючи свободівців, не можна забувати їхнє цілком справедливе твердження про те, що вони живуть у своїй Богом даній країні й як організовані націоналісти зобов’язані захищати національні інтереси своєї країни всіма доступними способами. На захист цих інтересів вони ведуть із поневолювачами різні національно-визвольні війни, а відомо, що на війні як на війні, не до реверансів. По-друге, п. Дроздов є настільки зашореною людиною, що не може навіть уважно прочитати те, що пишуть «інтелектуальні засоби масової інформації», й пишуть, очевидно, не мимовільно, як твердить автор, а цілком усвідомлено. Якби він уважно й неупереджено прочитав те, що в газеті «День» пише його земляк — львів’янин професор Монастирський у своїх двох статтях про націоналізм, то, можливо, став би меншим прихильником українофобства (звичайно, за умови, що він не є оплаченим прихильником) і не дорікав би газеті за позитивне ставлення до націоналізму. Проте не виключено, що теорія націоналізму Монастирського є занадто складною для розумових можливостей п. Дроздова, тому він категорично і беззастережно відкидає її. Натомість він підтримує ідею про «децентралізацію й федеральний устрій» України, і на конференції з цього питання в Одесі намагався «з честю представити думки на користь цієї тези». По-третє, як корінний львів’янин я стверджую, що зараз у Львові українських націоналістів, на превеликий жаль, надто мало, а націоналістів, уражених шовінізмом, а тим більше фашизмом чи нацизмом, взагалі немає, тому «дикий націоналізм» існує хіба що у хворій уяві п. Дроздова.
Треба наполегливо працювати на себе
Коментар до статті Оксани Миколюк «Як подолати звичку бути бідним?» («День» № 117-118, 8 липня 2011 року)
Оксана Миколюк мимохідь відзначила, що сотні тисяч і навіть мільйони наших співгромадян уже намагалися якось змінити своє життя, але що з цього вийшло за роки незалежності — кожен відчув на собі. На мій погляд, основна маса населення жила й до цих пір живе за інерцією, зі старим багажем уявлень, що про все повинні думати держава й влада — на принципах соціальної рівності та взаємодопомоги. Не перераховуватимемо весь негатив первинного накопичення, але очевидно, що переможцями стали люди не з найкращими людськими якостями. Рецептів збагачення багато, вони різні. Але найкраще про це говорить досвід розвинених країн — Німеччини, Фінляндії, Швеції, де на першому плані завжди була наполеглива, кваліфікована робота, хороша освіта й адекватна влада, що діє на благо більшості.
Роки незалежності в Україні показали: не можна сподіватися на владу, бюрократію, а потрібно наполегливо працювати на себе. Багатим не станеш, але жити будеш гідно. А якщо ви людина, яка вірить у Бога, життя буде гармонійним і високодуховним, що позбавить вас від проблем пересичення, заздрості й суперництва. Загалом, як жити, кому й чому вірити, на що сподіватися — залежить особисто від кожного з нас. Ось декілька порад до даної статті. Буду дуже радий, якщо вони виведуть багатьох з нас із навіяної безвихідності нашого переломного часу.
