Напередодні ювілею Івана Михайловича Дзюби українська служба «Радіо Свобода» звернулася до знаного російського правозахисника, в’язня сумління брежнєвських часів Сергія Ковальова, нині голови правління Фонду Андрія Сахарова. Ковальов ще в 1960-ті познайомився з творами Дзюби, передусім — його книжкою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця книжка й уся діяльність Дзюби, на думку російського правозахисника, зробили чимало для здобуття української незалежності: «Русифікація, що реально існувала, насправді об’єднувала проти себе більш-менш порядних, сміливих людей, людей, що думають і щось розуміють. Вона була тим конкретним злом, подолавши яке, ви почуваєте себе вільними», — сказав він.
Але разом із тим прозвучала й фраза, яка засвідчила: навіть кращі люди Росії мають неточне або й викривлене уявлення про нинішні українські реалії. «Мені здається, що сьогодні русифікація в Україні йде не від Росії, а від тієї частини України, яка не задоволена західноукраїнським духом», — сказав Сергій Ковальов.
Як на мене, тезу про те, що з Росії начебто не йдуть хвилі цілеспрямованої русифікації — не лише до України, а й до Білорусі, Молдови, Казахстану, — якось незручно й обговорювати. Досить згадати приїзд Патріарха Кирила та його слова про «русский дух» і «русский мир», щоб переконатися в її крайній неточності. Бо ж хіба зник у Москві отой великодержавний імперський дух, що панував там і за Сталіна, й за Брежнєва?
Інша теза — про «частину України», яка підхоплює і посилює ці московські хвилі, потребує істотного уточнення. Візьмімо список високопосадовців Української держави: президент Віктор Янукович, прем’єр Микола Азаров, перший віце-прем’єр Андрій Клюєв, віце-прем’єр Борис Колесников, міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник, голова Нацбанку Сергій Арбузов, голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, його перший заступник Михайло Чечетов... Усі вони й чимало інших владних персонажів, на моє переконання, не є українцями ані за походженням, ані за самовизначенням, ані за духом — цією наче й ефемерною, але цілком дієвою субстанцією. А на додачу — деякі з них узагалі народилися за межами України і переїхали сюди в зрілому віці. Отож об’єктивним фактом є їхня неукоріненість в країні, якою вони керують. «Саме їхня «свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, — писав стосовно подібних персонажів щойно згаданий Іван Дзюба, — забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів». І не тільки про саботування має йтися, а й про свідому антиукраїнську та русифікаційно-радянизаційну діяльність тих персонажів, які фігурують у новій книжці Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.».
Ну, а стосовно «незадоволення західноукраїнським духом»... Тут відверто запахло «прокислими «щами» від Табачника» (знов-таки, нікуди не подітися від класичних уже визначень Івана Михайловича!). Це він кілька років раз у раз проводив цю тезу в статтях та інтерв’ю, щедро друкованих московською пресою: мовляв, галицькі ідеологеми, галицький дух — речі глибоко чужі східним українцям, які за своїм єством дуже близькі до росіян і не стоять на націоналістичних позиціях. Насправді-бо «галицькі ідеологеми» є витвором майже виключно вихідців із Центральної, Південної та Східної України: Міхновський, Грушевський, Петлюра, Донцов, Липинський, Маланюк, Ольжич, Липа-молодший, Хвильовий, Сціборський, Багряний, Бочковський, Чорновіл-старший, Шевельов... А Донбас? Родини Алчевських, Сосюра, Стус-старший, Світличні, Тихий, Литвин (не Володимир, а Юрій) — їхні життя тісно пов’язані з цим краєм. Та й Дзюба — також донецький...
Ба більше: остаточна й безповоротна українізація галицьких русинів — це якраз результат впливу підросійської України, а не навпаки. Колискою української національної ідеї був зовсім не Львів, а Харків та Полтава (де на початку ХІХ століття виходив друком часопис «Украинский Вестник»? де творив Іван Котляревський? де Микола Міхновський писав і проголошував Самостійну Україну»? де діяли члени Братства тарасівців, а пізніше збиралося осердя Революційної української партії?). Це вже потім центрами українського руху стали Київ і Львів.
І, до речі, єдина питомо західноукраїнська ідеологія, створена свого часу місцевими діячами, — це москвофільство (міф Золотоверхої Москви, столиці Святої Русі). Щоправда, ця ідеологія сконала не без активної допомоги російсько/радянських окупаційних військ у 1914 — 1915 та 1939 — 1941 роках, але ж вона існувала. А те, що з подачі Табачника зветься «галицькою ідеологією» чи «західноукраїнським духом», насправді є загальноукраїнською ідеологією, власне українським духом.
Принагідно не можу втриматися, щоб не процитувати фрагмент спогадів знаного українського шістдесятника Романа Корогодського, якраз пов’язаних із проблемою «західноукраїнського духу». Місце дії — Львів, час дії — початок другої половини 60-х років:
«Розповів Леопольду Івановичу (Левицькому, визначному художнику. — С.Г.) про Славка, якого стрів майже під вікнами його хати. Художник здивувався: «Чого ж ви його не запросили, не прийшли разом?». Я переповів, як було, — Чорновіл хотів, але йшов «на ділову рантку»... Леопольд Іванович довго мовчав, дивився на мене крізь окуляри, що в нього сповзали на ніс, і, нарешті, сказав: «Шкода Славка! Для культури він пропав. Це зле. Для культури й усіх нас. Це такий мотор, така енергітичність, і цікавий, здібний! Став на хибний шлях — політика його погубить. Зі Совєтами сперечатися невільно. Ну а мені шкода цього хлопця».
Й інший спогад Романа Корогодського:
«1967 рік. Смертельно хвора Галина Лук’янівна (Захарясевич-Липа, вдова визначного ідеолога українського націоналізму, члена Української Головної Визвольної Ради Юрія Липи. — С.Г.) розповідає:
— Ромку, це нечуване! Неймовірне! Є людина, котра вірить, що буде самостійна держава Україна! Вірить, просто про це сказав і працює на цю ідею. Це — Славко! Ти можеш собі таке уявити?
— Ні...
— Та й я так думаю... Але ж існує людина! Все так ясно говорив. Я майже знепритомніла від того напору, від його енергії. Господи, зглянься на нас! Почуй його язице!»
Це щодо того, що дуже все непросто із «західноукраїнським духом». І не лише в ті часи, а й зараз, коли, скажімо, відомому львівському історику Ярославові Грицаку опонують науковці з Одеси та Донецька, закидаючи тому сповзання на малоросійські позиції та неувагу до українських національних інтересів. І така на перший погляд абсурдна ситуація, як на мене, зовсім не випадкова: певні ініціативи ряду провідних західноукраїнських інтелектуалів щодо примирення всіх і вся в Україні (так би мовити, ідейне «завсіхство») викликають неприйняття багатьох інтелектуалів, котрі живуть і працюють на решті української території. Причина дуже проста: нерозуміння галичанами (які живуть у значно більш європеїзованому культурному просторі) тієї елементарної речі, що запропоноване ними примирення та порозуміння із прихильниками неототалітарних ідей великоросійсько-радянського ѓатунку на практиці означатиме капітуляцію українських і демократичних сил. Не існує й існувати не може «золотої середини» між демократією й диктатурою, між ідеологією колоніалізму та ідеями національного визволення. Он у Росії певні групи демократів пішли на організаційну співпрацю з режимом — і що з ними сталося? Сергію Ковальову це має бути добре відомо...
Утім, бувало й гірше: скажімо, один із найближчих соратників академіка Сахарова Револт Піменов, політв’язень брежнєвської доби, писав наприкінці 1980-х: «Винниченко і Петлюра створили першу у світі антисемітську націонал-соціалістичну партію». Ага, Винниченко, одружений із єврейкою, та Петлюра, якого у роки навчання в Полтавській семінарії звали «жидівським батьком» за виступи на захист покривджених євреїв... Видається, Сергія Ковальова просто зачепили краєм свого смороду «прокислі щі». Вихід тут один: побільше контактів інтелектуалів двох країн, і таких казусів не стане.
