Ця постановка Одеського академічного театру музичної комедії ім. М. Водяного відповідає розкішній, немов повітряній і ажурній фактурі вальсів Й. Штрауса. Акторам підкорилася й блискавична стрімка інтрига та дотепність діалогів і вокальних номерів двох славетних приятелів Миколи Ердмана і Михайла Вольпіна (авторів п’єси). Ідея вистави-присвячення пам’яті двох майстрів — народного артиста Білорусі Семена Штейна та головного художника театру Михайла Івницького спонукала лідера одеської трупи Володимира Фролова здійснити прем’єру-реконструкцію вистави, що народилася на цій сцені 1983 року (з цією постановкою одеський театр об’їхав з гастролями весь колишній СРСР, і до сих пір критики згадують її як еталон). Вже пішли з життя режисер і художник вистави, втім, автор костюмів Зоя Івницька, що мешкає нині у Лос-Анджелесі, посприяла поновленню постановки ескізами. Виконавець ролі чарівного крутія Фалька з колишньої вистави Володимир Фролов постав в якості режисера поновлення. Головному балетмейстеру театру Ігорю Дідурку випала честь ввести нових виконавців у «Великий вальс», здійснений балетмейстером Миколою Катугіним зі смаком та розмахом.
У цьому театральному сезоні штраусівська оперета стала модною і навіть скандальною. Багато суперечок викликала постановка «Летючої миші» у Великому театрі, а особисто в мене перегляд прем’єри за цією ж самою оперетою на сцені Санкт-Петербурзького театру музичної комедії (режисер — запрошений з Будапешта Міклош Габор Кереньї) полишив по собі відчуття важко перетравлюваної страви зі спеціями. В той самий час вистава одеситів з притаманною мешканцям Південної Пальміри жвавістю та чарівливістю вразила майже ідеальною відповідністю критеріям класичної оперети: перегляд тригодинної вистави відбувається «на одному диханні». «Майже» — бо далеко не всім у акторському ансамблі вдалося дотягнутися до створення образів із фрачної салонної оперети. Огріхи смаку по лінії акторської гри, або, навпаки, при наявності гарних акторських даних — проблеми вокалу, як і всюди, притаманні постановці Театру музичної комедії. Відповідь на такий докір завжди та сама — де взяти силу-силенну професійних вокалістів, які танцювали б, як балетні, та грали, мов у драмі? Втім, у виставі, беззаперечно, виокремилися лідери. Наприклад, Микола Завгородній, ніде не передаючи куті меду, з величезним почуттям такту, гумору і зворушливою чарівливістю створив найкумедніший тип Вартового в’язниці, який тільки доводилося бачити у екранізаціях і постановках цієї оперети. Переконливу заявку-дебют у ролі Розалінди зробила Лілія Бех. Вразив аристократизмом Володимир Кондратьєв (у ролі Фалька він створив повнокровний характерний, пластичний та динамічний образ). Несподівано «засяяв» у виставі навіть такий допоміжний персонаж, як марно закоханий студент Альфред. У виконанні Валерія Регрута герой підкорює щирістю ліризму, невимушеністю пустощів, приємним голосом. Щоправда, чимало посприяла ефектності цього образу дієва сценографія Михайла Івницького: Альфред з’являється під удаваними вікнами Розалінди, випливаючи, мов на гондолі, на рухомій декорації, що відтворює куток вулиці з парканчиком під затишно сяючим ліхтарем. Друга дія вистави взагалі відкривається вигуками захоплення та оплесками глядачів — це аплодисменти в пам’ять художника! Івницький вписав у вишуканий архітектурний образ сцени балу сузір’я кришталевих люстр, сяйво яких начебто відбивається у тверді земній — над рівнем підлоги тут і там розвішані білосніжні грона квітів у ажурних корзинах... Світло, розправлене на майже непомітні тонкі сріблясті троси на заднику, надає сцені вишуканого мережаного мерехтіння...
Музична драматургія вистави, чітким дотриманням якої опікуються диригент постановки та хормейстер — Вадим Перевозников і Юрій Топузов, справляє враження узгодженості з кожним рухом масовки і з пластичним малюнком ролей усіх виконавців. Здається, що навіть майже невидимий оркестр не просто грає свої музичні партії, а так само, як актори, «грає» в «Летючу мишу», задає ігровий тонус дії.
