З одного боку, сезон, який завершився, увійде в історію театру (за оперу «Норма» Белліні група постановників і артистів отримала Шевченківську премію), а з іншого — провідний академічний колектив представив публіці всього три прем’єри (балет «Володар Борисфену», відновлено оперу «Сільська честь» і поставлено одноактну оперу «Іоланта»). Погодьтеся, дуже мало для головної сцени країни! Що більше, нові роботи не можна назвати «проривом», і говорити, що постановки надовго прикрасять афішу Національної опери, теж не доводиться. До «мінусів» потрібно зарахувати й те, що український класичний репертуар не поповнюється, а старі постановки не задовольняють ані глядачів, ані самих виконавців, і вже схожі на музейний раритет. А «плюс» — те, що керівництво театру переглянуло гастрольні плани, не лише орієнтуючись на закордон, а й ураховуючи інтереси вітчизняного глядача (навесні, після семи десятиліть (!) колектив Національної опери виступив у Львові.). Нині є проблеми й усередині творчого колективу.
КОЛИ АРТИСТИ СТОЯТЬ У ЧЕРЗІ
Сьогодні величезну армію шанувальників оперного й балетного мистецтва хвилює те, що Національна опера поступово втрачає свої флагманські функції з багатьох позицій: багатоаспектності репертуару, оригінальності постановок, присутності зірок (якщо загальний рівень вокалістів і танцівників підвищився, то прим і прем’єрів, тобто артистів, на чиї імена йдуть глядачі, нівелювався). Є проблеми й усередині колективу — в опері солісти стоять у черзі, аби вийти на сцену (понад 80 співаків числяться в трупі, а в балеті ледве не розкол: листами й скаргами, як в радянські часи, завалили Міністерство культури і туризму; одні артисти вимагають «прибрати керівника балетної трупи В. Яременка», а інші, навпаки, добиваються, аби «не заважали працювати самобутній особі»).
Про те, що «тут трясовина, яка не дає творчим людям дихати, і, взагалі, не театр, а відстій! Танцювати в трупі нікому! Давно пора все міняти!», заявив на прес-конференції відомий танцівник Денис Матвієнко, представляючи в червні свою прем’єру «Quatro». Відповіддю екс-киянинові й солістові Маріїнського театру став демарш його українських колег, коли під час концерту вони демонстративно виходили із зали, голосно грюкаючи дверима. Так, у першій частині вечора, під час виконання фрагментів із класичних балетів, оркестр і танцівники немов билися хто кого: музиканти грають, а на сцену чомусь не вийшов соліст Андрій Писарєв (па з «Полум’я Парижа» танцівникові довелося повторювати з другої спроби) — глядачі не знали, що й думати. Залу ніби поділили на дві ворогуючі армії: одні поводилися як хулігани, тупаючи ногами, голосно коментуючи виступи зірок Большого і Маріїнського театрів, а інші кричали «браво» за кожен жест і позу! Погодьтеся, обидві сторони повелися некоректно, виплеснувши шквал емоцій на публіку, яка дивувалася: чому відомі артисти поводяться настільки неадекватно. Коли почався хореографічний міні-спектакль «Quatro», і хвилин п’ять завіса не відкривалася, а потім зависла на рівні ніг танцівників, то публіка вже зовсім розгубилася. Хоча це була не технічна поломка і не страйк технічних служб, а така «оригінальна» знахідка — арт-перформанс словацького постановника Едварда Клюга, який настільки незвично «прочитав» музику Мілко Лазара.
Олії у вогонь вируючого театрального казана додала й неоднозначна прем’єра балету «Володар Борисфену». Музика Євгенія Станковича — приголомшлива! І тут претензій немає, але хореографія Віктора Яременка справді викликає безліч питань. Не рятує спектакль, що оповідає про давнину: V століття нашої ери — часи князя Кия, лібрето, над яким працювали аж три автори: Анатолій Толстоухов, Володимир Зубанов і Василь Туркевич, а провідні партії виконали чудові танцівники: Олена Філіп’єва, Ян Ваня, Катерина Кухар, Сергій Сидорський та ін. Як дошкульно назвали балет критики: «Це не епічне полотно, а українська Жизель...юрського періоду». До речі, не оцінили «Володаря...» й «Норму» і львів’яни, які чекали «західного прориву» киян 71 рік! (Див. «День» № 56). Після гастролей, що відбулися в квітні, провідні музикознавці дивувалися, чому галичанам представили прохідні вистави, і назвали їх «позавчорашнім днем» у хореографії й опері (див. «День № 64), правда, відзначивши, що музиканти оркестру гідні найвищих похвал!
До речі, з приходом як художнього керівника Національної опери відомого композитора Мирослава Скорика, посаду головного диригента скасували (цю функцію взяв на себе Мирослав Михайлович, а Володимир Маркович Кожухар, що відзначив 70-річний ювілей, став рядовим диригентом театру, з яким контракт підписано на рік).
НОВИНКИ ЧИ «ПЕРЕЛИЦЬОВУВАННЯ»?
Прем’єру опери «Сільська честь» Масканьї можна назвати творчим «перелицьовуванням». Режисерську концепцію (зразка 2000 р.) В. Бегми, що недавно відійшов у вічність, трохи переробив і втілив на столичній сцені Микола Гамкало, а розкішну музику піднесли публіці оркестранти під керівництвом диригента Івана Гамкала, хористи (головний хормейстер Лев Венедиктов) і солісти Олександр Гурець, Ірина Даць, Анжеліна Швачка, Тетяна Пименова та ін. Вийшов цілком гідний спектакль, але не більш того.
І ось, під завісу сезону, була представлена лірична опера «Іоланта» П. Чайковського. В її основу лягла драма Генріха Герца «Дочка короля Рене». Над «Іолантою» працювали: диригент Володимир Кожухар, режисер Микола Третяк, сценограф Марія Левитська. У спектаклі зайняті солісти: Лілія Гревцова, Ольга Нагорна, Дмитро Кузьмін, Тарас Штонда, Ігор Мокренко, Богдан Тарас, Володимир Опенько, Сергій Пащук, Сергій Скубак, Алла Позняк, Анжеліна Швачка, Світлана Годлєвська, Наталія Николаїшин та ін. Відбулися дві прем’єрні вистави. Одноактну оперу постановники навіщось розділили на дві дії. Але в меломанів виникає інше питання: навіщо через 50 років після відомого диригента К. Симеонова і художника Ф. Нірода колектив знову взявся за твір російського класика? Якихось новацій і відкриттів Третяк-режисер, що знаходився на других ролях помічника режисера, не запропонував (схоже, монументалізм і статичність — «фішка» театру, а змусити артистів рухатися на сцені під силу було лише італійському режисерові Італо Нунціато, що блискуче поставив з киянами «Любовний напій» Доніцетті 2009 р.). Нині в нашій столиці з успіхом ідуть дві версії «Іоланти» — в Оперній студії Національної музичної академії України і Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для дітей і юнацтва, а тепер з’явилася й третя. Від інших версія Національної опери відрізняється помпезно-гламурними декораціями й настільки яскравими костюмами (Наталії Кучері), що їх можна назвати самостійною одиницею: вони навіть відволікали публіку від сюжету. Можна сказати, що костюми не доповнюють, а часом і «переграють» героїв.
Найзірковішим актором, що блискуче впорався із складною вокальною партією батька Іоланти — короля Рена, був Тарас Штонда. В арії Рене «Господь мой, если я грешен...» йому вдалося по-акторськи дуже переконливо передати біль батька, який страждає через недуг дочки, що викликало овації публіки за прекрасний вокал і драматичну гру. Влучним попаданням у «ціль» було виконання партії Водемона солістом Дмитром Кузьміним (хоча ця роль тенору добре відома, він її чудово співав і в Муніципальному оперному театрі). А ось до виконавиці ролі Іоланти — Ольги Нагорної — є питання. У першому відділенні Нагорна «проковтувала» текст, і в антракті глядачі, ділячись враженнями, нарікали, що немає рухомого рядка, оскільки зрозуміти, про що ж співає вокалістка, було проблематично, але в другому акті (немов почувши претензії слухачів) співачка показала всю потужність свого голосу. Традиційно публіка чекала популярну арію Роберта — «Кто может сравниться с Матильдою моей...». Мені, наприклад, запам’яталося, як її фантастично виконував соліст Большого театру Юрій Мазурок. Баритон Ігор Мокренко трохи не дотягнув, але свою порцію оплесків усе ж від глядачів отримав. Хороший був жіночий хор (подруги Іоланти) й оркестранти. Загалом, якщо ви хочете послухати прекрасну музику Петра Чайковського, то, незважаючи на окремі недоліки постановки, на цей спектакль варто піти, але, звичайно, уже в наступному сезоні.
У ВІДПУСТКУ — З ПАРТИТУРОЮ...
Нагадаю, нині в Україні працюють шість театрів опери і балету. У різні періоди «законодавцем моди» був то Київ, то Львів, а останніми роками конкуренцію двом найстарішим театрам складає Донецьк. Художній керівник донеччан, відомий танцівник Вадим Писарєв і головний диригент Василь Василенко — люди не лише креативні, але й такі, що дивляться в перспективу. Їм можна подякувати за те, що відродили Міжнародний конкурс балету ім. Сержа Лифаря, який народився й помер у Києві. Вони в наступному сезоні візьмуться на вагнерівського «Летючого голландця» (див. «День» № 109) — міжнародний проект і перша постановка цього твору в Україні. Експериментує і досить цікаво працює колектив Дніпропетровського театру опери і балету. Один з їхніх творчих успіхів — фольк-дійство «Колиска життя» Станковича в постановці Олега Ніколаєва.
А що ж наша столиця? Чим порадує публіку в наступному сезоні? Схоже, обіцяна керівництвом театру прем’єра опери-балету «Страшна помста», приурочена до ЄВРО-2012, не відбудеться. Уже декілька років музику на гоголівський сюжет пише відомий композитор Євген Станкович, але кінця цієї роботи ще не видно. Нині на відпочинок, але не забуваючи розучувати партитури, пішли хористи й солісти, оскільки одна з найближчих прем’єр — «Дон Карлос». Епохальна опера в п’яти діях Дж. Верді (її поставлять Шевченківські лауреати — молодий режисер Анатолій Солов’яненко та диригент Микола Дядюра). Зараз тривають переговори з німецькими хореографами з Берлінської опери, щоб на київську сцену перенести балет «Червоне і чорне» за мотивами роману Стендаля. Є ідея створити на музику Паганіні — Скорика балет «24 каприси» (нині постає питання, хто напише лібрето, а поставить спектакль хореограф Віктор Яременко). Можливо, відбудеться концертне виконання опери «Сулейман і Роксолана» Олександра Костіна, а може, глядачі побачать балет «Катерина Білокур», музику для якого написала Леся Дичко. У грудні 85-річчя відзначить Віталій Кирейко, і до його ювілею, якщо знайдуться гроші, буде здійснена постановка опери «Бояриня» (вона пройшла лише в концертному виконанні). Уже декілька років витає, але так і не знаходить конкретики, ідея поставити масштабну російську оперу і запросити когось із відомих московських або санкт-петербурзьких режисерів. А спільно з Польським інститутом опрацьовується питання про постановку «Короля Роджера» Шимановського.
І ще одне питання, що вимагає вирішення, — це наша національна класика. Наразі в репертуарі три шедеври: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм» і «Тарас Бульба» — спектаклі-візитки театру, які давно потребують оновлення сценографії та режисури. До речі, наступного року відзначатимемо подвійний ювілей класика української опери Миколи Лисенка (170-річчя з дня народження та 100-річчя з дня смерті). Може, варто звернути увагу на «Енеїду» — блискучий твір композитора, що дає простір для постановників і артистів?
