Микола Сукач — засновник і постійний головний диригент Чернігівського симфонічного оркестру «Філармонія», ініціатор фестивалю «Сіверські музичні вечори», а також літніх майстер-класів на малій батьківщині. До вересня його колектив, що активно працює вже понад 11 років, має пройти першу в його історії серйозну реорганізацію: нині в оркестр прослуховуються музиканти зі всієї України.
Недавно маестро відзначив ювілей двома концертами в Чернігові і в Києві. «Кругла дата» спонукає до підбиття підсумків, аналізу пройденого шляху та визначення планів на майбутнє. Ми говоримо з Миколою Васильовичем про здобуття його колективом особливого статусу на теренах України, про секрети «оркестрового будування», гастрольний графік чернігівців, любов диригента до чернігівської публіки та маленькі й великі трагедії щоденного життя маестро.
«ФОРМАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО СПРАВИ РОЗБЕЩУЄ ОРКЕСТРАНТІВ»
— Миколо Васильовичу, в багатьох обласних центрах України є оркестри, але в Києві ми чуємо насамперед ваш колектив. Як вам удається в скрутний час без грошей організовувати концерти?
— Наш симфонічний оркестр «Філармонія» створювався не «завдяки», а «незважаючи ні на що». Бо за типовою радянською рознарядкою таке невелике місто, як Чернігів, не мало права на симфонічний оркестр, а лише на камерний. Але ми існуємо вже одинадцять років! З нами сталося приблизно те саме, що колись було в Новосибірську, де працював видатній диригент Арнольд Кац. У столицю його не пускали, тож за певний час він виховав в музичній десятирічці чимало музикантів і з ними створив симфонічний оркестр. Колись я був присутній на першому виступі цього колективу. Вони почали з надзвичайно складного твору — «Весни священної» Ігоря Стравинського! А я працював диригентом симфонічного оркестру Чернігівського музичного училища та камерного оркестру Чернігівської філармонії. Коли Україна здобула незалежність, з’явилася можливість створити окремий оркестр, спочатку зовсім невеличкий. Ми були першим симфонічним оркестром, який брав участь у Київській літній музичній академії, усі інші оркестри прийшли вже після нас. Дуже радий, що маю постійний зв’язок із Наталею Гриднєвою — відомою київською піаністкою й педагогом. Наприклад, її учень Вадим Холоденко мав підготувати для Міжнародного конкурсу ім. Марії Каллас (на цьому конкурсі через рік змагаються вокалісти й піаністи) сім фортепіанних концертів, і ми це з ним усі сім зіграли! Холоденко отримав на конкурсі першу премію. Він зараз мешкає в Москві, постійно виступає з оркестром «Молода Росія» Юрія Башмета.
— А в чому полягала ваша програма зі створення оркестру «з нуля»?
— Це не секрет, я був би радий, якби хтось скористався моїм досвідом. У перші роки ми постійно запрошували кращих музикантів Національного симфонічного оркестру України та оркестру Національної філармонії до Чернігова на наші окремі програми «Філармонії». До нас приїздили: концертмейстер групи віолончелей Олександр Макаренко, перша скрипка Віра Нєжинцева, яка згодом виїхала до Малайзії, унікальний флейтист Володимир Федченко, який, на жаль, уже пішов з життя, перша валторна Валентин Марухно, гобоїст Володя Коваль та багато інших. Я дуже вдячний диригентам Володимирові Сіренку та Миколі Дядюрі, які не заперечували, бо й самі розуміли, як складно створити оркестр у провінції, де немає консерваторії. Це — перший чинник. А другий — співпраця з блискучими солістами. Від самого початку ми запрошували артистів, набагато вищих за нас рівнем. Мені навіть важко підрахувати, скільки концертів ми зіграли з піаністом Миколою Суком: усі концерти Ліста, Бетховена, «П’ять музичних моментів» Карабиця, концерти Моцарта! 2001 року створили фестиваль «Сіверські музичні вечори»... Третій чинник — репетиції. Мало просто робити свою справу чисто та технологічно, музику потрібно відчувати. Формальний підхід до справи розбещує оркестрантів.
— Наскільки детально диригент має проробляти кожну партію, чи повинен він знати всі особливості гри на оркестрових інструментах? Чи, можливо, краще просто довіритися музикантам?
— Існують різні погляди на цю проблему. Скажімо, видатний диригент Кирило Кондрашин уважав, що не може настільки добре знати скрипку, як концертмейстер скрипкової групи. Диригент ставить оркестру загальне завдання, а концертмейстери кожної групи оркестру — це такі собі «головні інженери». Але оскільки довгий час я працював з оркестром музичного училища, то змушений був сам усе це робити: зачинявся в кімнаті, брав скрипку в руки й розбирався... Звісно, певні речі диригент повинен знати обов’язково.
«Є ХВИЛЮВАННЯ, ПІДНЕСЕННЯ, АДРЕНАЛІН, А СТРАХУ — НЕМАЄ!»
— Цікаво, а як ви прийшли в музику і яку роль у цьому відіграли ваші батьки й учителі?
— Мій батько — командир зенітної батареї, 1941 року був поранений. У шпиталь він потрапив на Урал, де одружився з моєю мамою, яка працювала медичною сестрою, а потім вони переїхали до Чернігова. Батько родом з-під Чернігова, а я народився в Чернігові. Батько товаришував із молодим викладачем з класу баяна, а тому вибору в мене не було... Я вважаю, що баян — це оркестр в мініатюрі. Баяністи добре розуміють природу звука. Якщо вмієш грати на цьому інструменті, то потім неважко працювати зі струнними та духовими. Узяття звука, його ведення, зняття — це складові виконання на будь-якому музичному інструменті... А ще я любив спорт — грав у футбол, баскетбол (тренер навіть хотів забрати мене з музичного училища), але одного разу я отримав травму коліна й тренування довелося скасувати... Після закінчення училища (у 1966 році) вступив до Харківського інституту мистецтв, куди мене прийняли відразу на другий курс — здається, це перший такий випадок в історії українських консерваторій. Мені пощастило потрапити за спеціальністю в клас Володимира Яковича Подгорного, фантастичного баяніста, композитора й доброї людини! У дитинстві в нього в руках розірвалася граната, і він утратив зір. У ті часи він був живою легендою. Саме навчаючись в училищі, я почав мріяти про оркестр... Диригування в інституті навчався в Костянтина Леонтійовича Дорошенка, який зробив вагомий внесок у становлення музичного Харкова. Він завідував кафедрою народних інструментів, але разом з тим був професійним диригентом, працював у Харківському театрі опери та балету. На жаль, через травму він утратив слух... Ті енциклопедичні знання, які він мав, точність характеристик, фантастичний інтелект в усіх галузях мистецтва — все це допомогло мені сформувати власну методику диригентського мислення на його уроках, концертах Харківського симфонічного оркестру, виставках образотворчого мистецтва, спектаклях драматичних театрів, куди він часто мене брав з собою.
— Ви якось зізналися, що служили в десантних військах...
— Збіг обставин...Після консерваторії я працював диригентом симфонічного оркестру в Чернігові і мав служити у військовому ансамблі. А тут із Пскова, де була Чернігівська десантна дивізія, приїхали по новобранців. І мене «завербували». Це була школа життя, яка, чесно кажучи, дуже допомогла мені згодом. Відтоді я «вимірюю» людину лише за однією ознакою — її здатністю переборювати природний страх. Часто згадую легендарного Андрія Сахарова, в якого страху за власне життя просто не було... Адже що розумніша людина, то вищий рівень страху. Відсутність страху, яку заклала в мене армія, тепер допомагає мені виступати на будь-якій сцені з будь-якою програмою. Є хвилювання, піднесення, адреналін, а страху — немає! Знаєте, коли після ножових поранень під час бійки я пережив клінічну смерть і повернувся до життя — зрозумів, що творча людина повинна багато в чому себе обмежувати, мати певні залізні «табу». Уже понад тридцять років я не вживаю алкоголю. Під час створення оркестру «Філармонія» я відмовлявся від закордонних гастролей, бо в той момент потрібен був саме в Чернігові. Розробив своєрідну програму, як за кілька років поставити оркестр на ноги, досягти доброго рівня. Це, зрештою, зіграло свою роль.
— А чим нині живе й дихає Чернігівський оркестр «Філармонія»?
— За останні роки в Чернігові з’явилося кілька академічних колективів — наш оркестр, фольклорний ансамбль «Сіверські клейноди» та камерний хор ім. Дмитра Бортнянського. До недавнього часу ми жили в дивній ситуації: колективи, що отримали статус академічних до 2005 року, отримували відповідні надбавки, а ми — ні, бо стали академічними лише 2007-го. Нарешті влада вирішила доплачувати всім по 50 відсотків і завдяки цьому оркестр отримав певну творчу свободу. Тепер реорганізовуємо колектив: сумісникам ми запропонували перейти на основну роботу, прослухали в оркестр велику кількість музикантів. Нам у колектив не вистачає віолончелей, могли би взяти на роботу альтистів, скрипалів, контрабасистів.
«ДО НАС НА РОБОТУ ПРИЇХАЛИ МУЗИКАНТИ З РІЗНИХ МІСТ УКРАЇНИ»
— До вас ідуть лише музиканти з Чернігова чи й з інших міст України?
— Зараз до нас на роботу приїхали молоді музиканти з різних міст України: із Донецька, Львова, Одеси, Харкова... У багатьох із них бракує досвіду роботи в симфонічному оркестрі. Ми добираємо не просто гарних професіоналів, нам потрібні музиканти з добрими людськими якостями. Бо оркестр — живий організм! Якщо в ньому є дві-три агресивні, егоїстичні людини, це завжди відбивається на результатах роботи. Працюючи з різними оркестрами, я неодноразово спостерігав, як весь колектив викладається, а один чи два музиканти зводять нанівець усі результати роботи. Я вважаю, краще взяти трошки слабшого музиканта, який поступово виросте в суперпрофесіонала, аніж когось із «манією величі».
— Отже, «зірки» вам в оркестрі не потрібні?
— Це далеко не «зірки»! Якщо я прошу зіграти так, а не інакше, а оркестрант не може цього зробити, бо всю музику грає однаковим звуком, то він не «зірка», навіть якщо в нього трохи швидше за інших бігають пальці і він навчався в кращих викладачів...
— Як ви вважаєте, чернігівська публіка змінювалася разом з вашим оркестром?
— У мене були гарні пропозиції від інших колективів, але я не зміг їх прийняти саме через чернігівську публіку. Обожнюю своє місто! Я назавжди запам’ятав, як десять років тому, після концерту, підійшли три жінки, і одна з них сказала: «Знаєте, я з Новосибірська, а мої подруги — з Москви і Санкт-Петербурга. Дякуємо вам, що в Чернігові ми не почуваємося, як у провінції»! Заради цього компліменту треба багато працювати. Поступово ми зробили публіку меломанами. Спочатку слухачі змусили мене перед кожним концертом робити анотації: простою й доступною мовою розповідати про твори, які прозвучать, та про виконавців. Сьогодні мені приємно, коли впізнають на вулиці, вітаються, запитують про плани оркестру. Доброзичливість публіки на моїх ювілейних концертах в Чернігові та Києві мене надзвичайно розчулила, такої кількості квітів я в житті не отримував! Звичайно, якісь із привітань звучали занадто піднесено, але навіть у них я відчув велику вдячність за свою роботу...
«Я НЕ УЯВЛЯЮ СЕБЕ БЕЗ ЧЕРНІГОВА І В ЖОДНОМУ ІНШОМУ МІСТІ НА ЗЕМНІЙ КУЛІ НЕ ХОЧУ ЖИТИ!»
— Чернігів — невелике місто, і, напевно, не кожний його мешканець регулярно буває в філармонії. У зв’язку з цим як ви корегуєте творчу та репертуарну політику оркестру?
— У місті, яке не має консерваторії, підготовка оркестрантами кожної програми вимагає тривалішого часу. Порівняно з кращими київськими оркестрантами наші набагато повільніше вчать свої партії. Тому для того щоб добре підготувати програму та примусити слухача трохи скучити за нами, граємо раз на два тижні. Виняток становлять концерти фестивалю «Сіверські музичні вечори», де протягом 10—12 днів оркестр «Філармонія» виконує п’ять великих концертних програм. За одинадцять років більшість творів ми виконували лише по одному разу. На мою думку, їх можна і треба повторювати! Я себе не уявляю без Чернігова і в жодному іншому місті на земній кулі не хочу жити! Хоча дуже люблю Амстердам і бував там 34 рази! Мені подобаються Сан-Хосе, Санта-Круз на узбережжі Каліфорнії. А Чернігів — це щось на генетичному рівні...
— Миколо Васильовичу, відкрийте секрет: яким чином вам удається запрошувати в Чернігів найкращих українських та зарубіжних солістів?
— Усе тримається на особистих зв’язках... Навіть видатним музикантам іноді потрібний оркестр та диригент — якщо артист довгі роки не виступав у супроводі оркестру, якщо йому треба вивчити з диригентом новий твір, аби щойно написана музика «ввійшла в його кров». Є солісти, що залюбки грають з нами навіть за невеликі гонорари. Але завдяки такій співпраці оркестр «Філармонія» зіграв величезну кількість знакових творів, написаних для особливих солістів, і все це були світові прем’єри! Понад 200 музикантів із 26 країн світу грали з нашим оркестром! Серед них є найулюбленіші, яким ми завжди раді. Це видатні музиканти сучасності: Вадим Руденко та «хрещений батько» нашого оркестру Микола Сук, Микола Луганський, Олександр Князєв, Валентина Ігошина, Анатолій Баженов — усіх не перелічити...
— Розкажіть про гастролі.
— Із 2008 року ми (крім Києва) нікуди не їздили через наших сумісників, у більшості з них основна робота — армія, військовий оркестр. Проте сподіваємося, що після реорганізації колективу знову зможемо говорити про гастролі. Так, у серпні в Чернігові проведемо серію майстер-класів. Я викладатиму в диригентів, Вадим Руденко дасть урок піаністам, а Анатолій Баженов — скрипалям. Якщо все складеться, то приїде, аби провести заняття й піаніст Олег Полянський...
У минулі роки ми їздили на фестиваль у Хістрії, який проходить під патронатом президента Хорватії. Нас там назвали «експертами з виконання сучасної хорватської музики»! Поселили на острові Бріоні — це колишня резиденція Йосипа Броз Тіто (лідера компартії, президента колишньої Югославії). Там зараз національний парк — чудове, фантастичне місце!
Я пишаюся тим, що вдалося повернути на батьківщину твори Сергія Борткевича. Він народився в Харкові 28 лютого 1877 року, а помер у Відні 25 жовтня 1952-го. Довгий час його ім’я і твори в Україні були практично невідомі. Багато років я поклав на те, щоб розшукати його рукописи. Допомагали мені в цьому невтомні ентузіасти — доктор філософії Багван Тадані з Канади, англієць Мелком Балан, Ваутер Калкман із Нідерландів...
Ми виступали на європейському «Штраус-фестивалі», концерти якого відбуваються по всій Європі — від Швеції до Гібралтару. Грали головним чином в Іспанії, а також в Португалії та Нідерландах. Нам дали можливість виступити в барселонському «Паллау ді музика» — шедеврі архітектури, залі з фантастичною акустикою, та одному з кращих залів Європи — мадридському «Аудиторіа Насьйональ», де ми грали три вечори поспіль.
— Нещодавно науковець Лариса Новицька оприлюднила результати дослідження, згідно з яким звучання Чернігівського оркестру справляє особливий вплив на людський мозок...
— Я познайомився з пані Ларисою в квітні 2008 у Харкові на фестивалі «Рахманінов та українська культура». Так сталося, що незадовго до того у Національної філармонії ми з піаністом Вадимом Руденком виконали Третій фортепіанний концерт Рахманінова, у той же ж вечір пролунали його «Симфонічні танці». Я дуже довго й прискіпливо досліджував симфонічний стиль Сергія Рахманінова, тож дозволив собі експеримент: зіграв «Симфонічні танці» так, як їх ніхто й ніколи не грав. Їх коду я «розшифрував» як набатний дзвін у дуже повільному темпі, з відчуттям катастрофи, апокаліпсиса... Ларису Новицьку, яка є членом всесвітнього Рахманіновського товариства та Академії наук Нью-Йорка і досліджує проблеми інфразвука та вплив музики на дихання кори головного мозку, це дуже зацікавило. На її думку, класична музика, із довгими фразами, довгим диханням стимулює електричні процеси в мозку. Найбільшою мірою це стосується творів Рахманінова, адже всі його мелодії починаються з кульмінації! Це його композиційний принцип, стильова особливість. На основі нашого виконання «Симфонічних танців» Новицька створила фільм «С дыханием океана». Вона зізналася, що прослухала 22 записи цього твору у виконанні найкращих оркестрів світу, але обрала інтерпретацію нашого — Чернігівського оркестру «Філармонія» саме тому, що, це виконання повністю збігається з ритмом океану... Для мене це стало приємною несподіванкою.
— Утім, ще за життя Рахманінова у музичних колах до нього було досить неоднозначне ставлення. Багато хто з професіоналів сприймав його творчість як неглибоку «популярну класику»...
— Ставлення до композитора ерудованого, високоосвіченого прошарку музикознавців не свідчить про те, що звичайний слухач буде тієї ж думки. Так не було ніколи. Так, Лев Толстой казав, що привчити можна до різної музики, але насолоджуватися прекрасним навчити неможливо! Коли людина бачить схід або захід сонця, краса входить в неї відразу. Мені здається, що так само слухач ставиться до музики Рахманінова. У мене особисто його музика викликає відчуття граничної щирості, відвертості, сповідальності. Мабуть, як і в більшості прихильників творчості Сергія Васильовича Рахманінова. Любов до його музики в мене на все життя.
