У березні 2007-го року після однієї із прес-конференцій, де журналісти висловили докір прем’єр-міністрові України, мовляв, усі чиновники свої помешкання вже показали, а ви ще ні, Віктор Янукович запросив кількох медійників до свого маєтку. Тоді УНІАН повідомляв, що помешкання прем’єра знаходиться в селі Нові Петрівці. «Будова, площу якої Віктор Федорович на прес-конференції так і не зміг пригадати, і насправді виявився невеликою (ну, принаймні, порівняно із заміськими резиденціями деяких інших політиків і високопосадовців). Будинок зводили ще в 60-х як держдачу. Наприкінці грудня 2004-го Віктор Федорович отримав його у довічне користування як прем’єр-міністр. А в 2006-му Віктор Ющенко підтвердив за ним це право».
Що ж, судячи із підсумків кількох журналістських розслідувань та опублікованих у пресі знімків, з 2007-го року держдача зразка 60-х зазнала кардинальних трансформацій. Із часу появи того репортажу минуло чотири роки. За цей період Віктор Янукович змінив статус, але до себе додому журналістів більше не запрошував. Принаймні так було до минулого тижня, коли журналістів до Межигір’я таки запросили, але — не зовсім тих і не зовсім туди.
Короткий сюжет про доволі скромний президентський побут, а також майже двогодинну розмову Віктора Януковича із Савіком Шустером, Євгенієм Кисельовим, Андрієм Куликовим, Олександром Ткаченком, а також редакторами газети «Сегодня» та сайта «Обозреватель» можна було спостерігати в ефірі телеканалів «Інтер», Перший Національний, «1+1» та «ICTV».
Наші колеги, публікуючи власні враження від цього ефіру, звертали увагу на різні важливі деталі. Найперше, що серед президентських інтер’єрів впало в око нам, — це кабінет. У невеличкій, нібито, робочій кімнаті Президента в Межигір’ї, очевидно, після однієї із публікацій Сергія Лещенка, де він звернув увагу на дивну відсутність комп’ютера в кабінеті Президента, з’явився ноутбук. До того ж Віктор Янукович наголосив, що ранок починає із перегляду новин.
Навряд чи можна було очікувати від цього інтерв’ю граничної відвертості. Адже йдеться про розмову за участю вибраних журналістів, до того ж у запису, до того ж на території Віктора Януковича. Але, так чи інакше, кожен побачив у цій розмові те, що він здатен побачити.
Безумовно, прагнення Президента спілкуватися з журналістами варто підтримати. Але... Тут знову постає питання критеріїв. Ніхто, звісно, не зазіхає на право гаранта бути, як каже сам Віктор Янукович, «також людиною», і на приватній ділянці його життя справді можуть бути певні преференції та симпатії, в тому числі відносно преси. Але ми говоримо, передусім, про державну особу, перед якою стоять певні зобов’язання, в тому числі, відносно спілкування не лише з тими, з ким спілкуватися приємно, а й із тими, кого не можна обійти увагою. Спектр ЗМІ, які були запрошені на інтерв’ю — не репрезентативний відносно українського суспільства. Коли свої запитання Віктору Януковичу зможуть поставити журналісти ТВі та «5 каналу», «Українського Тижня», «Української Правди»? Тут ідеться, звісно, не про образи, а про цілий сектор українського суспільства — переважно вдумливих глядачів і читачів, існування та думка яких залишаються за бортом президентської уваги. І це, варто зауважити, передусім проблема Президента. Навряд чи, з огляду на ситуацію в країні та невблаганні рейтинги, Віктор Янукович може собі це дозволити. Так само дивно та помилково самовпевнено виглядає фрагмент, де Віктор Янукович, по суті, кидає виклик журналістам, зокрема, учасникам руху «Стоп цензурі!», мовляв, «я їм не по зубах». З огляду на успіхи в реформуванні країни, чи не час шукати союзників, а не наживати ворогів? Окрім того, справа не в персоналіях, а в процесах. Віктор Янукович так і не дав відповіді на прямі запитання: він виступає за президентську чи за парламентську республіку? Чого президент хоче від Конституції? Чого взагалі можна хотіти, коли повнота влади вже фактично забезпечена? Найкраща конституція — це та конституція, яка працює, справедливо зазначає Віктор Янукович. А чого бракує українській Конституції, аби вона запрацювала? Ці питання залишилося без відповіді.
Як стверджує в своєму блозі на «УП» Мустафа Найєм, «касети із записом зустрічі передали на канали менш ніж за добу до ефіру», а «монтаж та корекції змісту повністю контролювала сторона Президента», про що всі учасники зустрічі знали заздалегідь. Але дивує інше. Якщо сторона Президента справді все контролювала, то чому з інтерв’ю не вирізали кричущий фрагмент, де Віктор Янукович згадує про своє неоднозначне спілкування із главою Конституційного Суду щодо Закону про червоний прапор? Цього президентський апарат просто не помітив? Чи слова «треба довести до суддів мою точку зору» з вуст Президента електоральній біомасі мають здаватися нормою?
Додати чогось суто людського до того, що відбувалося за круглим столом у Межигір’ї, допоміг дощ та гроза, яка дивом нагадувала про себе щоразу при згадці про Володимира Путіна. Стихія, яка заскочила зненацька, викликала помітне роздратування на обличчі Президента. Ще б пак, адже на погоду конституційні повноваження гаранта не поширюються.
І насамкінець. Попри критику присутніх на зустрічі журналістів з боку наших колег, варто визнати, що Андрій Куликов, Євген Кисельов та Олександр Ткаченко все ж намагалися ставити Віктору Януковичу незручні запитання. Було очевидно, що для них це непросто, але так само очевидно, що ці та інші незручні запитання повинні бути поставлені Президенту (і не тільки) в першу чергу. Інша справа, що відповіді на ці запитання так і не прозвучали. Але невже хтось очікував на катарсис?
