Я готувалася їхати до Білорусі як до країни, що змінюється. Таке враження склалося після розмови в редакції «Дня» з журналістом газети «Звязда» Євгеном Волошиним, яку ми опублікували на шпальтах газети 17 червня, після активних повідомлень у мережі про білоруські акції протесту. Формальний привід — участь у VI Міжнародному медіафорумі «Партнерство в ім’я майбутнього: патріотизм, духовність, єдність», що минулого тижня проходив у Мінську за ініціативою Міністерства інформації. Проте виявилося, що Білорусь змінюється дуже тихо. Мовчазні акції протесту, що проходять у білоруських містах щосереди, учасники яких лише час від часу плескають у долоні, тому що все інше офіційно заборонено законом, абсолютно не схожі на ту жагу свободи й гідності, яка відчувалася кілька років тому в Україні. Але й ці невеликі кроки величезна каста чиновників та держслужбовців різних рівнів намагається подати світові як маргінальні, не варті уваги, ворожі суспільству політичні технології недоброзичливців із Заходу. І це не вирізка з комуністичної газети «Правда» за минуле століття.
Фактично в маргіналізації інакомислячих полягала мета медіафоруму «Партнерство в ім’я майбутнього», що зібрав кілька десятків журналістів з близько двадцяти країн світу, а також кількасот представників білоруських регіональних медіа. «Нехай ваша участь слугуватиме поширенню об’єктивної інформації про Білорусь», — зазначив Олександр Лукашенко в посланні учасникам форуму. Отриманню цієї «об’єктивної» інформації всіляко сприяли організатори. Упродовж двох днів перед початком пленарного засідання іноземним журналістам показували чисту, зелену, охайну країну з європейськими дорогами, хорошими господарями й підприємствами, які забезпечують всі потреби населення, де всі задоволені життям та лідером, який подарував їм таке життя. Жодних згадок про кризу, про політичних в’язнів, акції протесту. І це замовчування повертає в епоху Сталіна навіть більшою мірою, ніж серпи й молоти на стінах будинків та музей Великої Вітчизняної, що носить ім’я вождя.
У Білорусі справді надзвичайно чисто, зелено й хороші дороги. Але моя колега влучно підмітила, що стерильна чистота — теж ознака тоталітаризму. Ця стерильність відчувалася і в організації медіафоруму. Наведу лише один приклад. У перший день заходу його іноземні учасники в рамках програми відвідали місце розстрілу євреїв у Мінську. Згідно з програмою, ми повинні були покласти квіти до пам’ятника жертвам (організатори приготували квіти заздалегідь і роздавали кожному по кілька троянд), сфотографуватися і поїхати далі за маршрутом. Під час нашого перебування на місці трагедії туди прийшла чимала група паломників-євреїв з ізраїльськими прапорами. Вони співали свій гімн. Це збентежило організаторів, які боялися найменшого збою в програмі.
Водночас медіафорум за призначенням був піар-акцією, спрямованою не лише назовні, а й всередину країни. Хоча форумом цей обмін сумнівними компліментами на адресу Білорусі насправді назвати важко, адже пленарне засідання навіть не передбачало запитань, а резолюція на користь існуючої в країні системи була прийнята без жодного обговорення. Білоруська влада вирішила вбити двох зайців одним пострілом, організувавши для іноземних журналістів розкішну гостьову програму й запросивши для впливу на своїх медійників спеціально підібраних ораторів, які, як зазначив у неформальному коментарі «Дню» один із учасників, відпрацьовували кожен свій номер. Але якщо росіяни, розповідаючи про підступний Захід, розпад Союзу як найбільшу трагедію, вихваляючи білоруську модель і прирівнюючи рішення, прийняте в Довілі на підтримку арабських революцій, до мюнхенської змови, не здивували, то представники Польщі та Німеччини, які говорили про голодних дітей у польських сім’ях та журналістів-рабів німецьких медіаконцернів, таки змусили замислитися. Доки серед європейців будуть носії двоїстих стандартів, що готові пожертвувати цінностями заради прихильності окремого господаря, тим білорусам, кому ці цінності притаманні, буде не просто протистояти системі.
А Білорусь сьогодні стоїть перед непростими завданнями. Але шлях долає лише той, хто йде. Закритим і законсервованим системам немає чого сподіватися на розвиток та результат. Саме про непросту ситуацію в країні й те, як її сприймають різні категорії суспільства, «День» поговорив із журналістом видання «Наша Ніва», яке перебуває по інший бік барикад, Алєсем ПІЛЄЦКІМ.
— Те, що показували учасникам медіафоруму сьогодні, вчора, позавчора, — це те, що показують по білоруському телебаченню: чисті дороги й площі, мирних і всім задоволених людей, те, як гарно в Білорусі. Але ніхто не каже про те, що за останні півроку реальні прибутки білорусів скоротилися вдвічі, а ціни в стільки ж виросли. Люди, які працюють на підприємствах по всій країні, живуть значно гірше. Економічна політика держави, яка проводилася під час правління Олександра Лукашенка, базувалася на дотаціях з боку Росії. Зараз ця модель, коли можна за дуже низькими цінами купувати нафту, газ, і завдяки цьому виробляти на білоруських підприємствах дешеву продукцію і продавати її в Росію, більше не працює. За останні півроку змін у білоруському суспільстві, економіці й політиці відбулося більше, ніж за останні 16 років. У Мінську задоволених політикою Лукашенка дуже важко знайти. А тих, кому байдуже, стає дедалі менше щотижня, — тому що ситуація погіршується дуже швидко. Банальний приклад: якщо рік тому в Мінську у четвер чи п’ятницю неможливо було знайти вільне місце в кафе, зараз відвідувачів може не бути взагалі. Люди не впевнені в завтрашньому дні. Білоруські туристичні фірми банкрутують одна за одною, оскільки цього літа білоруси не поїдуть відпочивати. У Мінську люди багатші, ніж в регіонах, але й вони не впевнені, що ситуація нормалізується, тому економлять на всьому.
— Що стало каталізатором ситуації? Чому економічна політика, якою суспільство загалом було задоволене впродовж більш ніж десятиліття, себе не виправдала?
— Про цю кризу економісти попереджали задовго до її початку. Світова криза, яка три роки тому розпочалася в США, сталася саме через те, що багато людей брало нічим не підтверджені кредити. Економіка Білорусі вся побудована на кредитуванні. Лукашенку вдавалося постійно брати кредити й виплачувати відсотки по них за рахунок нових кредитів. Це дозволяло виробляти дешевий бензин, який продавали Європі, дешеві вантажівки та сільськогосподарську продукцію, які продавали Росії. Але більшість білоруських підприємств залишалися збитковими. Тобто білоруська економіка збиткова й існує за рахунок дотацій.
— Учасникам медіафоруму показали кілька, якщо говорити радянською термінологією, зразкових агропідприємств, при чому постійно наголошувалося, що білоруси пишаються своїм виробництвом. Їм відомо про реальну економічну ситуацію, збитковість цих підприємств? Наскільки нам відомо, сьогодні є загроза приватизації найбільш прибуткових білоруських компаній. Чи, можливо, це вже відбулося? Як на таку перспективу реагує суспільство?
— Білоруські бізнесмени все розуміють. Керівництво підприємств теж про все знає. Але в державних газетах ви не прочитаєте, що ситуація жахлива. Приватизація прибуткових білоруських підприємств розпочалася ще після минулих виборів. Тоді Лукашенко був змушений продати 49% акцій Белтрансгазу (щорічно через це підприємство проходить понад 100 мільярдів доларів) «Газпрому». Я майже впевнений, що найближчим часом продадуть решту, а також і нафтопереробні заводи, калійні підприємства. Тому що збиткові білоруські виробництва нікому не потрібні. А щоб втримати існуючу систему, владі потрібні гроші. 800 мільйонів доларів кредиту, який ми вже отримали, вистачить хіба що розрахуватися за електроенергію з Росією. Важко сказати точно, оскільки інформація приховується, але за різними підрахунками Білорусі потрібно щорічно близько 15 мільярдів доларів лише дотацій, щоб утримуватися на докризовому рівні. Тому приватизація відбуватиметься. Російські олігархи чи компанії з часткою державного капіталу, наприклад, «Газпром», купуватимуть найвигідніші для них підприємства. Їх Лукашенко називає «родинним сріблом». Він розуміє, що якщо продасть ці компанії, то втратить контроль над економікою країни, яка стане незалежною. Але головна проблема полягає в тому, що вона не стане білоруською. У наших бізнесменів немає таких грошей, щоб викупити в держави ці підприємства. А якби були, то ніхто б не ризикнув, оскільки всі розуміють, що наступного дня після приватизації опиняться у в’язниці. Захід до нас теж не прийде. Тому залишається тільки Росія.
— Учасникам форуму не задоволених державною політикою білорусів намагалися представити як маргіналів, називаючи те, що відбувається, Твіттер-технологіями Заходу, а опозиційну пресу представники Міністерства інформації відкрито звинуватили в тому, що вона, не взявши участі в форумі, продемонструвала абсолютну байдужість до подій у країні. У вас справді була можливість взяти участь?
— Нас не пускають навіть на виставки ЗМІ, що відбуваються в Мінську. На початку травня проходила одна з таких виставок, де кожна газета може представити себе. Але нам відмовили з тієї причини, що нас і так закривають.
— Що загалом відбувається сьогодні в білоруському інформаційному просторі? Тому що медіафорум, який насправді важко назвати форумом через відсутність будь-якої дискусії, насправді мало стосувався саме журналістської тематики.
— У нас у нормальному розумінні цього слова є кілька газет і канал «Белсат» — це філія польської телекомпанії. Більшість сучасних білоруських видань є аналогами колишніх радянських газет. Я не вважаю людей, які там працюють, журналістами, хоча це хороші люди, які намагаються не писати про політику. Але в основному державні газети існують саме для пояснення, як правильно треба розуміти політику президента. Тобто це пропаганда, іноді якісна, як «Радянська Білорусь» і «Білорусь сьогодні», іноді ні. Я не кажу, що «Наша Ніва» працює ідеально. У Білорусі журналістам тяжко працювати, тому що вся інформація закрита. У середу під час мітингу я вирішив зробити одну фотографію. Мене схопили й посадили в автозак. Разом зі мною там виявилося ще чотири журналіста, один з яких зі столичного ТБ. Його відразу відпустили. А в наших фотокамерах видалили всі фото, в оператора забрали касету й відвезли в Управління внутрішніми справами, де протримали півгодини обличчям до стіни з руками за головою. Так ми працюємо. Коли відбувалися суди над екс-кандидатами, по суті політичні процеси, незалежним журналістам не дозволили ні фотографувати, ні знімати відео. Тоді як оператор і журналіст білоруського державного телебачення знімали те, що хотіли. Картинку, яка потім вийшла в ефір, я навіть не назвав би пропагандою, це явна брехня. Білоруські канали майже ніхто не дивиться. Коли відбулася девальвація білоруського рубля на 56% за один день, по телебаченню про це навіть не сказали. Якщо ви їздили країною, могли помітити, скільки супутникових антен у селах.
— Утім, попри всі залякування, люди виходять на вулиці. Але тут є один важливий момент. У протестуючих є фактично одна вимога — відставка президента. Чи розуміють ці люди, зокрема, громадські організації, які фактично є лідерами за відсутності опозиції, як діяти після досягнення мети, яку країну вони хочуть бачити, як не допустити безладу і не втратити того позитивного, що вже є в країні?
— Це хороше запитання. Останні півроку в Білорусі політикою не займається ніхто. Лідери опозиції або у в’язниці, або отримали умовні терміни. На акції протесту, які відбуваються, приходять нові люди, які не ходили на демонстрації опозиції і не були на площі в грудні. Вони просто бачать, що вже все погано, і розуміють, що при цій владі криза лише продовжуватиметься. Це освічені люди, але вони не мають ні програми дій, ні лідерів. Але в розумінні того, що їм потрібно, ці люди переросли самих політиків. Опозиція, а це дві партії — Білоруський народний фронт і Об’єднана громадянська партія, які офіційно діють і мають представництво у всіх регіонах, не використовують цю сприятливу для них ситуацію. Зараз достатньо просто виходити до людей. А той же Меленкевич їздить у Брюссель, але не ходить у Мінську на ринок. Володимир Некляєв після того, як його звільнили, пішов на ринок, щоб спробувати купити щось на прожитковий мінімум, і запросив журналістів. Така невелика піар-акція. Люди, побачивши його, кинулись розмовляти, всі були незадоволені, такого ніколи раніше не було в Білорусі. Раніше опоненти Лукашенка були маргіналами. Сьогодні все змінилося. Але ніхто цю ситуацію не використовує, не ходить до людей — не до тих, хто й так все знає, а просто в магазини, на прохідні заводів.
— Як ситуація розвиватиметься, на вашу думку?
— Якщо владі вдасться щось продати й отримати кредити, то, можливо, на такому ж рівні ситуація протримається ще рік. Разом з тим, гадаю, російський бізнес не зацікавлений купувати білоруські підприємства зараз. Вони можуть почекати ще рік і взяти все це безкоштовно. Я дуже песимістично налаштований щодо майбутнього Білоруської незалежної держави, тому що насправді, якщо в Україні завжди були олігархи, але це були свої олігархи, нехай навіть зі Сходу, то в Білорусі таких немає. На мою думку, рано чи пізно наша економіка перейде під контроль російського бізнесу, який сам перебуває під контролем Кремля.
— Кажуть, що історія не знає умовного способу, але українські історики стверджують, що, навпаки, історія завжди вагітна різними можливостями. Якщо уявити, що президентство Лукашенка завершиться і з’явиться шанс змінити дотаційну модель, яким прогресивна частина білоруського суспільства бачить майбутнє своєї країни?
— Не можна сказати, що всі білоруси хочуть в БРСР чи Росію. Навіть зараз більшість хотіла б жити в незалежній країні. Я особисто хочу, щоб Білорусь була в ЄС. Але серед навіть тих супротивників Лукашенко, які розмовляють білоруською, вважають себе опозиціонерами й ходять на мітинги, мало прихильників євроінтеграції. Вони просто не знають нічого про Європу. З іншого боку, суверенітет Білорусі в такому вигляді, в якому він є зараз, втримати неможливо. Митний союз — це також обмеження суверенітету. Свого часу певні політичні сили виношували ідею більш тісних контактів із сусідніми державами — Литвою, Латвією, Польщею, Україною, що мали схожі з нами стартові позиції. Але зараз партії з такими поглядами знаходяться на дуже низьких позиціях. У Білорусі політикою займається тільки президент. Інші поки що навіть не в змозі донести свої ідеї до суспільства.
КОМЕНТАР
Віктор МАРТИНОВИЧ, заступник головного редактора «БелГазеты»:
— Сьогодні ми в Білорусі спостерігаємо найскладніші часи за період правління Олександра Лукашенка: з одного боку, зростання зовнішнього боргу, з другого — зменшення золотовалютних резервів, а з третього — зростання негативного сальдо в зовнішній торгівлі. З цієї кризи країна зможе вийти, лише переглянувши систему. Є вірогідність того, що Білорусь зараз знову набере кредитів (а для того, щоб погасити нинішній, скажімо так, валютний ажіотаж, треба два-три мільярди доларів, направлених лише на підтримку валютного курсу), але в такому разі ситуація повториться через деякий час.
Схема роботи білоруської економіки за останні 10—15 років полягала в тому, щоб зберегти нереформовану радянську систему. З 1994 року Білорусь живе в Радянському Союзі. Усі розважливі економісти ще п’ять років тому говорили про те, що ситуація в країні унікальна й довго тривати не може — економіку треба реформувати. Адже Білорусь із самого початку жила в ситуації нафтового офшору, коли країна купувала дешеву російську нафту, переробляла її, продавала нафтопродукти на захід, отримувала валюту, а її, в свою чергу, «вливала» в економіку. Тобто існувало своєрідне перехресне субсидування. Валюта використовувалася, наприклад, на підтримку «дихаючих на ладан» колгоспів, на підтримку підприємств, які насправді давно вже нічого конкурентоспроможного не випускають. І, таким чином, людям насаджувалася думка: ми живемо так добре, тому що всі ці виробничо деформовані підприємства працюють, і їхня продукція користується попитом на світовій арені. Зараз, нарешті, розкрилися проблеми, очевидні для тих, хто знав ситуацію в країні. Тому що більша частина населення вірила, що славна продукція вітчизняних заводів дійсно конкурентоспроможна. А зараз виявилося, що заводи працювали на склад, що сальдо зовнішньої торгівлі негативне, що сама зовнішня торгівля забирає мільярдні суми на місяць, що ми споживаємо тут більше, ніж продаємо. Росія припинила давати кредити. До МВФ Білорусь звернутися не може, бо умови попереднього кредиту не було виконано. Такою, на мій погляд, є загальна картина.
Вихід для Білорусі я бачу в проведенні структурних реформ, у відмові від системи Радянського Союзу. У нас має розпочатися друга «перебудова». На мій погляд, треба залучати інвестиції, відкриватися з цієї неймовірної закритості, як у мас, так і в економіці; потрібно цими інвестиціями залучати технології, щоб вітчизняна продукція припинила нас «веселити» своєю якістю. Не відразу, але з часом це почне плавно давати результати дуже працелюбного білоруського народу. Адже білоруси багато працюють, люблять порядок. Просто за останні щонайменше 10 років ми займалися не тим. Нам, грубо кажучи, треба розпочати займатися тим, чим треба, чим займаються всі наші сусіди.
ДО РЕЧІ
Поки готувався матеріал, у середу в найбільших містах Білорусі відбулася четверта акція протесту. Кілька тисяч осіб вийшло на вулиці Мінська, з них, як повідомили правозахисники, було затримано близько 150 учасників і 10 журналістів. При чому міліція поводилася з протестувальниками дуже жорстоко. Масова хода, як повідомляє видання «Наша Ніва», відбулася також на Заході Білорусі — в Гродні та Бресті, де було затримано понад сімдесят людей.
Ситуація в країні також ускладнена тим, що в ніч із вівторка на середу Росія повністю обмежила постачання електроенергії в Білорусь у зв’язку з наявністю боргу. Як повідомляє російський портал Грані.ру, борг виник через проблему конвертації білоруських рублів у валюту, адже на біржах вже кілька місяців неможливо її придбати. Цікаво, що — попри компліменти з боку російських колег на адресу моделі білоруського соціалізму — за годину до припинення постачання електроенергії телеканал НТВ показав черговий викривальний фільм про керівництво Білорусі та крах її економічної моделі.
