У СРСР уся преса була партійна. Але з-поміж цієї пересічної низки вирізнялася газета «Известия». Може, тому, що її головним редактором був зять Микити Хрущова талановитий журналіст Олексій Аджубей. Йому вдалося зібрати в редакції цвіт радянської журналістики, її золоті пера. Анатолій Аграновський, якого в 1970-ті називали «журналістом номер один»; Тетяна Тесс — її називали «найбільш читаною журналісткою газети». Вона була троюрідною сестрою нашого поета Володимира Сосюри і мала таке ж прізвище. Коли 1924 року відбувся її літературний дебют, досить далекий родич був уже широко відомий. Довелося взяти псевдонім, який потім став її офіційним прізвищем. Над фейлетонами Володимира Надєїна сміялася вся країна. За всіх проблем, пов’язаних із цензурою, партійним керівництвом, «Известия» були символом якісної преси, брендом. Примітно, що після звільнення Аджубея газета залишилася провідною в СРСР. Передплату на партійну «Правду» нав’язували, на «Известия» був ліміт. А додаток «Неделя» з прекрасними науково-популярними нарисами Василя Пєскова продавався лише вроздріб. До нього кіоскер обов’язково давав «навантаження» із чогось партійного.
Так сталося, що «Известия» для мене не зовсім чужа газета, довелося якийсь час бути одним з її авторів. Пам’ятаю, як на запрошення своїх колег, уперше побував у легендарній будівлі на Пушкінській площі в Москві. Адже місце історичне. Там стояв будинок М.І. Римської-Корсакової, в якому часто бував Олександр Грибоєдов. Як стверджують сучасники, одного дня на балу в неї письменник став висловлюватися проти наслідування москвичами всього французького, потім це стане монологом Чацького в його класичному творі «Горе от ума». Саме через це той будинок згодом отримав неофіційну назву «Дом Фамусова». Радянській владі до сентиментів на кшталт «тут бував Грибоєдов» було байдуже. Будинок Римської-Корсакової, попри протести громадськості, знесли і 1975 року побудували нову будівлю редакції поряд зі старою, зведеною у 1925—1927 рр. за проектом архітектора Григорія Бархіна.
На жаль, довелося стати свідком катастрофічного падіння рівня газети. Бренд ще зберігався, але зміст зазнавав змін. Із ліберального, що підтримує і водночас критикує президента Бориса Єльцина, видання дедалі більше ставало проурядовим. Після приходу до влади національного лідера цей процес посилився і став безповоротним. Ще працювали відомі російські журналісти, але дедалі частіше доводилося від них чути, що матеріал не пропустили, зняли останньої миті внаслідок критичності до влади. Уже дехто звільнився, з кожним приїздом до Москви у знайомих редакційних кабінетах з’являлися нові обличчя.
Перша криза настала 1997 року. Після конфлікту з «Газпромом» частина провідних журналістів на чолі з головним редактором Ігорем Голембіовським пішла і створила газету «Новые известия». Від цього удару «Известия» вже не оговталися. Почалася кадрова плутанина. Майже за десять років змінилося дев’ять головних редакторів. Деякі намагалися запобігти катастрофі, переламати ситуацію, але безуспішно, кут падіння лише збільшувався. Наклад і кількість читачів падали. Проурядова орієнтація зростала, досягаючи непристойного рівня.
Характерною була публікація журналістського розслідування вбивства адвоката Станіслава Маркелова і журналістки Анастасії Бабурової в лютому 2009 року. Ця подія викликала великий суспільний резонанс не тільки в Росії, а й в усьому світі. Політична мотивація була настільки очевидною, що її навіть не дуже заперечувала і влада. У статті журналіста «Известий» Володимира Перекреста «Маркелов і Бабурова виявилися разом не випадково», висувалася абсолютно необѓрунтована і не підкріплена фактами версія про побутовий характер убивства, обговорювалися їхні особисті взаємини. Цікаво, що член ЦК КПРФ доктор юридичних наук Олена Лук’янова у своїй заяві розцінила «журналістське розслідування» газети «Известия» як «чистий злив». «Я прочитала всі його останні публікації (Перекреста. — Авт.), пов’язані зі справою Ходорковського, Литвиненка, «Трьома китами»... Так-от, усі вони понад усе схожі на прокурорський злив. Прокуратура не хоче серйозно розслідувати подібні гучні злочини. Стаття в «Известиях» — це спроба відвести громадську думку вбік. На тлі того, що в країні вбивають журналістів та адвокатів, гострих журналістів і серйозних адвокатів. Я характеризувала б публікації Володимира Перекреста, і не лише ту, про яку ми говоримо сьогодні, як чистий злив». Ось такою стала журналістика «Известий».
Не дивно, що чергові господарі дуже швидко починали розуміти, що спроби зберегти обличчя, бути серйозною газетою і продовжувати потурати владі, підлаштовуватися під її політику, що безперервно змінюється, справа не лише безнадійна, а й збиткова. Конкурувати з «Коммерсантом», «Ведомостями» немає можливості за такої редакційної політики. Ось і пішла газета, як кажуть, по руках. Причому з калейдоскопічною швидкістю.
І ось настав, можливо, останній акт драми. «Известия» входять у портфель активів «Національної Медіа-групи» (НМГ), яку контролює банк «Россия». Один з бенефіціарів — бізнесмен Юрій Ковальчук, давній знайомий і, як кажуть, друг прем’єр-міністра Володимира Путіна. Зміни в «Известиях» почалися в кінці квітня, коли головним редактором став Олександр Малютін, який працював у російській версії журналу Forbes і в інтернет-виданні Marker.ru. Нове керівництво 5 червня перевело редакцію з будівлі на Пушкінській площі, в якій вона перебувала з 1926 року, на П’яту вулицю Ямського Поля, в офіс газети «Жизнь», теж у портфелі НМГ. Із 200 осіб редакційного колективу (з них майже 100 журналістів) залишилося близько 40.
Як заявив заступник глави НМГ, Арам Габрелянов нині реформує редакцію газети «Известия», газета орієнтуватиметься на The Wall Street Journal. Із 5 червня «Известия» вийшли в новому форматі D2: газета стала вужчою, верстка відповідає західним стандартам. Відмовилися від класичного шрифту в назві на користь шрифту американської газети, на яку обіцяли рівнятися. Щоправда, на цьому схожість і закінчується. Як прокоментували в «Роспечати», перші номери газети «не вразили».
Воно й зрозуміло. Нові власники і редактори дедалі більше тяжіють до таблоїдів. На жовтій пресі вони, як кажуть, собаку з’їли. Здійснюється це під приводом пристосування до нових умов, з огляду на те, що частина читачів відходить в Інтернет. Наклад паперової версії The Wall Street Journal, престижної американської газети, становить 2,117 млн. екземплярів. Її читачі мають середньорічний прибуток 229 тис. доларів і середній щорічний домашній прибуток 301 тис. При цьому в США людей, які мають понад мільйон доларів так званих «інвестованих активів», тобто вільних коштів, 2010 року було 2,87 млн. осіб, що приблизно відповідає накладу газети. Значна частина кожного випуску припадає на країни Азії. Отже, межі ще не досягнуто.
Одна з причин лідерства The Wall Street Journal — це не просто її незалежність від влади, а й парадоксальний плюралізм усередині самого видання. Редакційні коментарі досить консервативні. натомість новинні рубрики мають виражений ліберальний характер. Це створює «об’ємність» подачі інформації, дає читачеві упевненість у відсутності обслуговування чиїхось політичних інтересів.
У Росії ситуація зовсім інша. Там 2010 року було 137 тисяч доларових мільйонерів. Якщо новий варіант «Известий» для них, то заявлені 140 тисяч екземплярів явно не всі будуть придбані. Адже є ще згадані «Коммерсант», «Ведомости», «Новые известия». Навряд їхні читачі кинуться читати лише «Известия». Отже, рівняння на The Wall Street Journal не більше ніж пересічне похваляння або свідоме введення в оману. Збільшити наклад можна лише пожовтінням газети. Судячи з перших номерів, це вже й відбувається.
Постає запитання: навіщо новим господарям збиткова та явно вмираюча газета? По-перше, будівля в центрі Москви. Набагато вигідніше перевести журналістів абикуди, а звільнену площу здавати. Ціни одного квадратного метра надхмарні, зате охочих не бракує.
По-друге. В руках у друга прем’єра Ковальчука рекламний монополіст «Видео интернешнл», так що рекламою газета забезпечена вдосталь. Перекладання грошей з однієї кишені в іншу — зручний спосіб реалізації всіляких фінансових схем.
По-третє. Кажуть, що прем’єр дуже любить радянські бренди, зокрема «Известия». Тим паче, багато його колег із відомого відомства, щоб мати прикриття, були зарубіжними кореспондентами газети. Причому, як згадував полковник КДБ і кореспондент «Известий» в Італії та Югославії Леонід Колосов, на такий «дах» треба було ще заслужити. Чи то ВВП пішов у відомстві по іншій, культурній лінії, чи то з якихось інших причин, але «спецкором КДБ» він не став. Утім, має деякі сентиментальні почуття до газети. То чом би й не посприяти шанованій людині та, як то кажуть, другу. Адже за грошима діло не стане.
Усе це жодним чином не стосується преси та її свободи. Про що люблять поміркувати нові господарі «Известий» та їхні менеджери. Газета просто стала жертвою банальних політичних ігор. Боляче, коли вмирає близька людина. «Известиями» захоплювалися мільйони читачів. Багато років шанувальники газети продовжували купувати й передплачувати її на згадку про свою молодість, з надією, що смутні часи минуть, і о 16 годині — традиційно «Известия» були вечірньою газетою — у кіоск на Пушкінській площі одразу з друкарні надійде свіжий номер улюбленої газети. І завжди біля цього кіоску в призначений час збиралася черга постійних читачів видання. Нічого цього немає і вже не буде. Помирають не лише люди, а й газети, навіть якщо вони друкуються і мають власний сайт. Це не більше ніж опудало, муляж того, що було. Отже, goodbye, «Известия». Мабуть, forever.
