Генерального секретаря Світового конгресу українців Стефана РОМАНІВА останнім часом дуже рідко можна застати в Австралії, яка вважається його основним місцем проживання. Відвідує українські громади за кордоном, та найчастіше він — в Україні, де зустрічається із керівниками держави, урядовцями, народними депутатами, громадськими діячами. Це може свідчити лише про те, що світове українство активізувало пошуки шляхів національного та економічного відродження своєї Батьківщини.
— Пане Стефане, чи вдалося Україні протягом 20-ти років своєї незалежності просунутися у розв’язанні проблем, які стояли перед нею ще 1990 року?
— З болем мушу зазначити, що за всіма напрямками суспільного розвитку відбувається тупцювання на місці. Не вдалося збудувати цивілізованої, інвестиційно привабливої економіки. Рівень корупції є одним із найвищих у світі. Утворилася величезна прірва між бідними і багатими. У глухому куті — земельне питання. Затягнулося технічне переозброєння виробництва в промисловості та сільському господарстві. Бракує робочих місць, тож сотні тисяч українських громадян шукають їх за кордоном. Не створено належні умови для розвитку середнього та дрібного бізнесу, а також фермерства.
Замість того, щоб об’єднувати суспільство навколо ідеї соборної, процвітаючої України, влада навмисне його розколює шляхом ухвалення різних провокаційних рішень. Відновився наступ на українські історію, культуру та мову. Політика міністра освіти й науки Табачника руйнує душу української дитини.
— Але що стримує поступ України?
— Наша держава має демократичну Конституцію, сотні законів. Та реалізують їх люди зі старим мисленням, суть якого полягає в тому, щоб панувати, тримати людей у покорі, розділяти, залякувати та грабувати їх. А тому суспільство має якомога швидше відкрити шлях у центральні та місцеві органи влади представникам нової генерації українських громадян, свідомість яких вільна від радянських стереотипів управління, серед інших і представникам четвертої хвилі міграції, котрі мають багатий економічний та соціальний досвід розвинутих країн світу. Ми хотіли би, щоб Україна прислухалася і до порад так званої старої діаспори. Я переконаний, що вона має повне право на активну участь у суспільному житті України, бо доклала дуже багато зусиль для відновлення її незалежності. Ми живемо Україною. В діаспорі народжується море ідей та думок щодо шляхів її розвитку. Буде прикро, якщо це багатство змарнується, не піде на користь нашій Батьківщині. Не претендуємо на роль учителя. Хочемо бути рівноправним партнером, який щиро зацікавлений у поступі України.
— Яким, на вашу думку, має бути механізм цієї співпраці?
— Було б добре створити постійно діючий орган, до складу якого з одного боку увійдуть урядовці, парламентарі, лідери громадських організацій України, а з другого боку — представники діаспори. Немає значення, як він називатиметься — круглим столом, комітетом, комісією, радою чи конгресом, аби діяв ефективно. Цей орган міг би розробляти і розглядати проекти перетворень у всіх сферах країни — податковій, пенсійній, земельній, медичній, гуманітарній та інших сферах. Ці новації мають базуватися на засадах здорового глузду та економічного націоналізму. Стратегічна мета — будівництво соборної, демократичної держави з потужною високотехнологічною економікою. На засіданнях цього круглого столу ми могли б обговорювати і шляхи розв’язання проблем діаспори. Це була б надзвичайно потужна структура, яка зосереджувала б у собі економічний та законодавчий досвід більшості розвинутих країн світу. Для реалізації цього задуму не треба багато грошей, а лише добра воля української влади.
— З чого, на вашу думку, слід почати перетворення?
— Із подолання корупції, яка, на жаль, вразила всі сфери суспільного життя в Україні, і передусім політику. Кожна партія має право, щоб її хтось фінансував, але люди так само мають право знати, хто це робить, які прошарки населення стоять за тією чи іншою політичною силою. Стосунки між першими і другими мусять бути прозорими, кожна спонсорська допомога має документально фіксуватися. Таким же чином треба будувати і внутрішньопартійне життя. Якщо політик чи посадовець здобув своє становище нечесно, шляхом підкупу, то він у такий же спосіб діятиме і в державних справах. Усі мають бути рівними перед законом: і міністри, і пересічні громадяни. Я можу навести десятки прикладів, коли в Австралії посадовці позбавлялися своїх посад і права працювати в управлінській сфері навіть за дрібні фінансові чи податкові порушення. Давайте запровадимо таку систему і в Україні — і побачимо, що бюджет держави збільшиться у кілька разів. Завдяки цьому дуже швидко зміниться обличчя міст і сіл, а люди стануть жити краще.
— Мені дуже сподобалася акція «Незгасима свічка», ініціатором якої була українська громада Австралії. Побільше б таких заходів, адже вони єднають світове українство...
— Це й справді була унікальна акція. Свічка побувала в 33-х країнах, привертаючи увагу громадськості світу до теми Голодомору. В Колумбії вона увійшла до вищого законодавчого органу цієї держави. Чотирнадцять парламентів світу визнали Голодомор геноцидом. Одне слово, цей захід був дуже ефективним. Він сколихнув світову спільноту, сприяв духовному об’єднанню українства, яке здобуло цінний дипломатичний та організаційний досвід проведення подібних міжнародних заходів. Протягом найближчого часу їх відбудеться дуже багато. Вони стосуватимуться культури, мови, школи, історії, спорту, бізнесу. Проводитимуться не лише за кордоном, а й в Україні. Кілька років тому було започатковано світовий футбольний турнір між українськими громадами. В ньому беруть участь команди з Австралії, Канади, США, Великої Британії, України та багатьох інших країн. Цього року фінальна частина чемпіонату відбуватиметься в Канаді. А наступного року — в Україні, в Тернополі.
Є також намір провести великий всесвітній фестиваль української народної творчості. Приємно буде побачити на одній сцені українські колективи з усіх континентів.
— Як СКУ відзначатиме 20-ту річницю незалежності України?
— Ми закликаємо всі наші громади долучитися до підготовки цього великого свята. По всьому світу заплановано концерти, фестивалі, урочисті маніфестації, вшанування пам’яті українських героїв. Давно визначені дати і місця цих заходів, зібрано кошти на їхнє проведення. Але турбує ситуація з відзначенням ювілейної дати в Україні. І хоч указ Президента України з приводу цього з’явився ще 1 листопада 2010 року, а Кабмін затвердив відповідні заходи, в Україні панує дивна тиша навколо урочистої події, що наближається. Враження таке, що це не ювілейний рік, а звичайний. Боюся, що свято готуватиметься нашвидкуруч, за кілька тижнів. За таких умов воно буде не всенародним, а казенним. Хрещатиком пройдуть вояки, проїдуть броньовики, пролетять літаки, спалахнуть у небі салюти — і на цьому все скінчиться. Як на мене, заходи з відзначення ювілею нашої держави мали б розпочатися вже сьогодні і тривати до кінця року. Людина готується до свого весілля заздалегідь, а не за два дні. 20-ліття державності слід було б використати для виховання патріотизму й національної гордості нових поколінь.
Коли наближалося відзначення 100-ліття Австралії, то вже за півроку в цій країні все вирувало, були залучені громади всіх етносів, які живуть в цій країні. Кожна готувала якийсь подарунок своїй другій Батьківщині. Ми засідали день і ніч, думаючи, чим її порадувати. І треба сказати, що свято проходило величаво, масштабно, представники кожного етносу під час урочистої маніфестації в Канберрі несли плакати з написом: «Дякую, Австраліє!». Відбулися сотні етнічних концертів та фестивалів. В Україні живуть десятки народів, які теж могли б зробити свій внесок і підготовку найбільшого національного свята України. Як ми себе шануємо, так шануватиме нас світ. Тож шануймося, бо ми того варті!
