«Как государство богатеет и чем живет?». Задовго до часів пушкінського героя Євгенія Онєгіна це воістину сакраментальне запитання не давало спокою допитливим людям різних країн та епох. Інтелектуальна історія України не становила тут виняток. Проте аж до останнього часу відчувався брак узагальнювальної, синтетичної праці, яка б, звівши воєдино напрацювання і досвід попередників — від Михайла Туган-Барановського, Михайла Грушевського та Івана Франка і до Матвія Яворського, Михайла Слабченка, Дмитра Багалія, Івана Гуржія та багатьох інших економістів та істориків, обов’язково врахувавши воістину повчальний досвід розвитку незалежної України двох останніх десятиліть, висвітлила б із науковою глибиною і належною масштабністю складні відносини влади, власності та капіталу в українській історії.
Тепер таке, дійсно унікальне, видання з’явилося. Інститут історії України НАН України підготував до друку й видав «Економічну історію України. Історико-економічне дослідження в двох томах» (Київ, видавництво «Ніка-Центр», 2011 р.). Обидві книги опрацьовані великим колективом учених (голова Редакційної ради — В. Литвин; відповідальний редактор — В. Смолій; члени редакційної ради — Г. Боряк, В. Геєць, С. Кульчицький, О. Онищенко, А. Павленко, О. Реєнт, В. Смолій; керівник авторського колективу — С. Кульчицький; до речі, у списку відповідних авторів знаходимо добре відомі читачам «Дня» прізвища — В. Горобець, В. Степанков, Т. Чухліб, Г. Касьянов, М. Котляр, Р. Пиріг та багато інших). Вони являють собою перше у вітчизняній історіографії підсумкове синтетичне видання, що охоплює всі історичні періоди минулого України — прадавню і давню історію, середньовічну добу, ранній новий час, модерну добу, новітню епоху (виклад доведено до січня 2011 року) й всебічно аналізує господарський та економічний розвиток України впродовж декількох тисячоліть. У двотомнику простежуються соціально-економічні процеси на всій території розселення українців, у тому числі на українських землях з особливою долею (Галичина, Закарпаття, Буковина, Крим, Слобожанщина, Донбас тощо). В полі зору дослідників перебуває також більшість тих протодержавних і державних утворень, які виникли на сучасній території України.
Давно стало вже аксіоматичною істиною, що розвиток сільськогосподарського та промислового виробництва, торгівлі, грошового обігу, тобто економічний розвиток, є винятково важливим зрізом існування людського суспільства, в тому числі, звичайно, і українського. Проте в даному разі перед нами праця, присвячена не історії економіки, а економічній історії України; суттєва різниця тут полягає в тому, що основну увагу автори двотомника приділяють не суто економічним питанням (собівартість, ціни, продуктивність праці тощо), а перебігу соціальних зрушень у суспільстві, аналізу основних суспільних проблем. Саме під цим кутом зору подаються у дослідженні «вузлові» періоди української національної історії. Аби читач бодай гранично коротко отримав про це уявлення, наведемо — у конспективному вигляді — деякі висновки членів авторського колективу.
1. «Господарське життя Давньої Русі» (автор розділу — М. Котляр)
«Давня Русь була однією із найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу ІХ — ХІІІ ст. Високого рівня досягло її економічне життя: землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня і міжнародна торгівля. Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у Європі, а мед і віск, збіжжя, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували головні міжнародні торги, постійно з’являючись на ринках Константинополя і Палермо, Дамаска і Багдада, Регенгсбурга і Праги.
У світлі джерел за Х—ХІІІ ст. ієрархічну структуру давньоруського суспільства можна уявити як піраміду, вершину якої становили князі. Наступну після князів й набагато численнішу категорію панівної верстви становили бояри. Основних джерел формування цієї верстви панівного прошарку було два. Переважна частина боярства виросла із родоплемінної знаті, що осідала на землю або з ласки князя, або на власний ризик. Іншим джерелом складання боярства були надання великого князя й місцевих князів, починаючи з 40-х рр. ХІІ ст.
Основну масу населення становили селяни, яких давньоруські джерела зневажливо називають смердами. Значна їхня частина мала своє господарство і землю, худобу, вони жили в княжих селах і платили данину государю. Добрі господарі піклувалися про своїх селян, які приносили їм добробут. Феодально залежними людьми були також челядь, холопи, закупи, рядовичі, наймити, ізгої».
2. «Монгольський перелам» (автор розділу — О. Галенко)
«Поява Монгольської імперії визнається одним із поворотних моментів в історії людства. Це пов’язано не тільки і не стільки з руйнівними наслідками монгольських завоювань, скільки зі спробами завойовників організувати економічний зиск та забезпечити політичне панування на територіях, включених до складу імперії. Монголи назавжди перекроїли карту Євразії. Знищивши підкорені держави, як-от Київську Русь, вони на власний розсуд поділили завойовані території, немов пасовища. Держави, що утворилися в процесі розпаду Монгольської імперії — Литва, Московія, Молдавія, Кримський ханат — уже повстали в межах адміністративних одиниць та кордонів, утворених монголами. Східний і південно-західний кордони сучасної України теж походять від тих монгольських кордонів.
Грабунок, звичайно, був першою метою монгольських завоювань, але далеко не єдиною. Він укладався у значно ширшу політичну теорію степовиків. Ідеалом ватажків усіх степових імперій було всесвітнє панування. Воно, по-перше, як уявлялося, мусило принести загальний мир і безпеку як переможцям, так і переможеним. По-друге, воно мало принести добробут, щоправда, насамперед, переможцям, хоча самий мир уже відкривав кращі життєві перспективи й переможеним».
3. «Економіка козацької України. 1648 — 1676 рр.» (автори розділу — В. Смолій, В. Степанков)
«Контури економічної політики очолюваного Б. Хмельницьким уряду пунктирно окреслилися вже на кінець 1648 р. Насамперед зазначимо, що гетьман намагався запобігти руйнації міст і містечок як осередків ремесел, промислів і торгівлі. Старшин він зобов’язував пильнувати, щоб містам, які переходили під владу Війська Запорозького, не завдавалося «найменшої кривди». Водночас на визволених територіях проводився курс на охорону життя, майна й власності різних груп населення (інша річ, що всупереч волі гетьмана повстанці вдавалися до погромів, убивали євреїв, представників католицького духовенства, католицьку і православну шляхту, яка підтримувала польську владу).
До весни 1649 р. гетьман вважав прийнятним збереження економічних підвалин (включно із фільварковим господарством) дореволюційної моделі господарювання. Тому, уклавши наприкінці листопада 1648 р. Замостянське перемир’я з Річчю Посполитою, він дозволив шляхті повертатися до маєтків. Однак уже наприкінці лютого 1649 р., враховуючи масштаби спротиву населення, заборонив їй з’являтися у володіннях, що опинилися в кордонах утвореної Української держави. Наростання масового спротиву з боку поспільства й нереєстрового козацтва спонукало його до маневрування. З одного боку, гетьман видавав грізні універсали «бунтівному плебсу», закликаючи розійтися по домівках і припинити заколоти, з другого — утримувався від репресій проти нього, перекладаючи на плечі шляхти відповідальність за врегулювання стосунків із підданними».
4. «Більшовицькі методи «навздогінної» модернізації. Голодомор 1932—1933 рр.» (автор розділу — С. Кульчицький)
«Поєднання масових обшуків із натуральними штрафами, що призвело до Голодомору, здійснювалося в останні два місяці 1932 р. тільки в колгоспах, занесених на «чорну дошку». На всій території України Голодомор розпочався з січня 1933 р. Датувати його початок можна з точністю до одного дня. 1 січня 1933 р. керівники УСРР у Харкові одержали за підписом секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна телеграму такого змісту: «Запропонувати ЦК КП(б)У і РНК УСРР широко сповістити через сільради колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що: а) ті з них, які добровільно здадуть державі розкрадений і прихований хліб, не репресуватимуться; б) щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. («закон про п’ять колосків» передбачав розстріл або позбавлення волі мінімум на 10 років. — І. С.)».
Сталін знав, що в українському селі немає хліба. Прихований зміст телеграми стає зрозумілим шляхом порівняння двох її пунктів. Перший містив попередження: здавайте хліб, інакше буде зле. Здавати вимагалося весь необлічений хліб, а не тільки зерно, яке вважалося вкраденим. Другий пункт адресувався селянам, які проігнорували попередження. Але таких селян треба було визначити. Яким способом? Досі не придумали нічого, крім обшуку. Отже, сталінська телеграма була сигналом до застосування масових обшуків. Є свідчення тисяч людей, які вижили. В один голос вони заявляють, що під час обшуків у «боржників» забирали все їстівне.
Відбирання їжі під прикриттям хлібозаготівель було лише частиною здійснюваних Кремлем каральних дій. Створення несумісних з фізичним існуванням умов для селянства ставало ефективним тільки тоді, коли позбавлення продовольства поєднувалося із забороною інформації про голод і блокадою голодуючих. Заборона інформації не мала документальної основи (так само як вказівка на позбавлення всього продовольства), але ця дія не потребує підтвердження. Загальновідомо, що радянський уряд заперечував факт голоду 1932—1933 рр. аж до 25 грудня 1987 р.».
Звичайно, читачу, перед нами певна «мозаїка», складена з найважливіших розділів книги (відбір їх є завжди суб’єктивним). За браком місця не включено уривок з цікавого останнього розділу «Економіка перехідної доби, 1991—2010» (автор — Г. Касьянов), де йдеться про первісне нагромадження капіталу, перебіг і наслідки приватизації, економічні контури і політичну вагу великого капіталу в сучасній Україні тощо. Проте й наведеного, сподіваємось, досить, щоб у інтелектуально розвиненого читача виникло бажання ознайомитися із двотомником. Його зміст, на наш погляд, можна викласти стисло: лише вільна, творча праця людини на себе, гармонізована з інтересами суспільства, забезпечить соціально-економічний поступ України.
