Віра і надія — це саме те, що сьогодні чи не найбільш необхідне нашій країні, і, на жаль, саме те, чого їй, а точніше, її стомленим численними проблемами громадянам гостро бракує. І раптом ці високі чесноти виразно матеріалізувалися на горизонті найближчих років: світові тенденції вказують, що Україна може отримати стійкий імпульс для розвитку і навіть вийти у світові лідери, стати годувальницею чи не всього світу.
ПОТЕНЦІАЛ
Ідеться про аграрний ринок нашої планети, де постійно зростають і попит, і ціни, а продовольчий кошик переформатується на користь висококалорійних продуктів, у тому числі м’яса і молока, для виробництва яких потрібно дедалі більше фуражного зерна. Як стверджує виконавчий директор Фонду Блейзера в Україні Олег Устенко, виробництво і вжиток зерна у світі за останнє десятиліття збільшилися на 20%, але його кінцеві перехідні запаси, що є одним з головних показників продовольчої безпеки, істотно зменшилися — з 31,3% до 21,1% від річного вжитку. Час бити вселенську тривогу, що й робить Продовольча і сільськогосподарська організація ООН. І тут погляди всього світу звертаються до України: якщо довести врожайність наших чорноземів до середнього рівня країн Європи, що цілком реально, то ми зможемо зібрати, як вважають у Фонді Блейзера, мінімум 70 мільйонів тонн зерна. Це практично удвічі більше, ніж 2010 року.
Звідси можна зробити висновок: Україна має колосальний потенціал у розвитку сільського господарства і не може не використовувати цієї конкурентної переваги і в міжнародному розподілі праці, й у конкуренції за ринки збуту. Але прискорені темпи економічного розвитку країни неможливо забезпечити без адекватного інвестування в сільське господарство. Причому Устенко спростовує думку про те, що інвестиції в агросектор неефективні через досить низьку додаткову вартість. Як він зазначає, розвиток сільськогосподарського виробництва створює умови для нарощування потенціалу суміжних галузей, що мають високу додану вартість: харчової промисловості, машинобудування, будівництва, інфраструктури, науки, сектору агропослуг.
НАВІЩО ПРОСИТИ ІНВЕСТИЦІЇ
Розмову про інвестиції підхоплює радник голови правління «Креді Агріколь Банк», член академій сільського господарства України, Росії та Франції Жан-Жак Ерве. Відповідаючи на запитання, чому з таким величезним потенціалом аграрного сектору (рілля займає 54% територій країни, в сільгоспобігу — 71%) Україна виробляє так мало сільгосппродукції, яка становить менше семи відсотків у ВВП країни, — французький експерт звертає увагу на мізерність інвестування і кредитування українських аграріїв. За його словами, українським сільгоспвиробникам необхідно 40 мільярдів гривень інвестицій, а отримано лише 40 мільйонів. Фінансування агросектору — це головним чином кредити. Причому з 2,5 мільярдів дол. кредитів, що приблизно в п’ять разів менше, ніж необхідно, 60% припадає на пролонговані позики минулих періодів, тоді як нові кредити становлять усього один мільярд.
На думку Ерве, зміни в інвестиційному кліматі українського села можливі лише після наведення ладу і розробки нових правил обороту землі. Проте експерт не покладає особливих надій на деклароване владою скасування мораторію на її продаж. Він ратує за цивілізовані орендні відносини, за розвиток відповідного ринку. І при цьому наголошує, що оренда має бути саме довгостроковою (не менше десяти років), що захистить від хижацького ставлення орендарів до дорогоцінного ресурсу. Експерт нагадує, що після закінчення Другої світової війни президент Франції Шарль де Голль підтримав закон про оренду землі. Як наслідок, Франція стрімко перетворилася з імпортера сільгосппродукції на її експортера.
Генерального директора Української аграрної конфедерації Сергія Стоянова слова про величезний український аграрний потенціал, що дуже часто повторюються, «просто нервують», оскільки результати господарювання і близько не відповідають цьому потенціалу. За словами Стоянова, Україна вкладає в свою землю в п’ять разів менше добрив, аніж передові країни. «Світ, врешті-решт, може запитати Україну, — каже Стоянов, — що ж вона в такому разі робить на землі, яка їй дісталася?» У нього є також безліч запитань до українського уряду. Що це за країна, де запроваджується державна монополія на експорт зерна? Якою може бути ефективність від 40 мільйонів доларів інвестицій, якщо розділити їх на 25 областей? Він також нагадує, що на відміну від інших країн, які дбають про сільгоспвиробників, держпідтримка села в Україні цього року складе всього чотири мільярди гривень. Але при цьому втрати аграріїв від рішення про невідшкодування ПДВ зернотрейдерам, закладеного до нового Податкового кодексу, становитимуть 12 мільярдів гривень. Стоянов також зауважує, що експортні мита — це також спустошення кишень сільгоспвиробників, що мають до того ж 2,5 мільярда гривень боргу перед кредиторами. Підхід до аграріїв уряду, що керується з огляду на підвищення цін на сільгосппродукцію формулою «їм і так вистачить», на думку фахівця, нічого хорошого країні не принесе.
ХОЛДИНГ, ЯКИЙ ЗУПИНИВСЯ
На Україну, як нагадав президент агрохолдинга Harmelia Джон Шморгун, припадає 11% усіх орних земель Європи, але цей потенціал використовується не на повну потужність. На думку Шморгуна, врожайність українських земель можна підвищити як мінімум на 50%, а можливо, й ще більше — до 100 мільйонів тонн. Для цього потрібні інвестиції, і вони, безумовно, прийдуть, оскільки в Україні є чималі переваги для інвесторів. Серед них підприємець називає низькі ціни на землю, відносну дешевизну робочої сили та можливості активніше використовувати такі нові технологи, як нульова або мінімальна обробка посівів. Вони підвищують урожайність завдяки збереженню вологи і знижують трудовитрати й собівартість продукції.
Утім, далеко не всі українські агрохолдинги мають можливість на повну силу інвестувати у виробництво. Президент Української зернової асоціації Володимир Клименко розповідає, що відома компанія Нібулон була вимушена зупинити інвестиційний проект, оскільки за розподілу урядом експортних квот цьому найбільшому українському виробникові та експортерові не виділили жодного кілограма. Тим часом це підприємство, що зацікавлене в розвитку українського експорту і побудувало для цього потужності зі зберігання й перевалки зерна, здійснювало також програму будівництва свого флоту. Про це добре відомо уряду. Прем’єр-міністр Микола Азаров разом з миколаївським губернатором навіть прикручували відповідні таблички до барж, які спускалися на воду.
ДРОВА ВІД «РЕФОРМАТОРІВ»
Люди, керівники країни, коментує подібні факти Клименко, значною мірою відстають у підготовці від тих, хто виробляє реальні блага й товари. У колишні роки, нагадує він, це компенсувалося містками між бізнесом і владою. Наприклад, у сільському господарстві таку роль виконувала координаційна рада, в якій були представлені всі напрями цієї галузі. Але в новому уряді не стало аграрного віце-прем’єра, а разом з ним став непотрібним і цей дорадчий орган. Скасовано також робочу групу ринку зерна. Громадська рада при Мінагрополітіки не працює. Таким чином, учасники ринку тепер позбавлені будь-якої можливості впливати на рішення державних органів. І негативних результатів для економіки сільгоспвиробників не довелося довго чекати. Лише через виключення зернотрейдерів із числа платників ПДВ галузь втратила 12 мільярдів гривень, що може призвести до повної дезорганізації ринку.
І це ще не все. Клименко наводить інші недоліки й загрози, що виникають через розрив зв’язків між сільгоспвиробниками та урядовими структурами. Це повний монополізм в експорті сільгосппродукції й у торгівлі добривами і засобами захисту рослин, чим у країні займається лише одна структура. Фахівець також зазначає, що приватні компанії — кожна на свій страх і ризик — нарощували перевалочні потужності. Внаслідок цього в країні виникла їхня надлишкова кількість — 43 мільйони тонн. Цього, дійсно, досить, аби легко вивезти з країни весь її урожай. Разом із тим президентську програму розвитку сільського господарства практично зірвано. Як відзначає Клименко, якщо сільськогосподарська громадськість не знайде в собі сили, аби інтелектуально заперечити «реформаторам» з уряду, то вони можуть наламати ще не таких дров».
ЛІТАК ДЛЯ ФЕРМЕРА? ЩЕ НЕ СКОРО
Бачить великий розрив між сільськогосподарським потенціалом України й тим, як він використовується, також і вхожий в уряд аграрій — президент Української аграрної конфедерації та глава ради підприємців при Кабміні Леонід Козаченко. На його думку, Україна могла б незабаром посісти третє місце після США і Росії з експорту продовольства й успішно конкурувати з лідерами світового ринку. Ще два роки тому наша країна за рахунок свого експорту годувала 115 мільйонів людей. Але її потенціал такий, що вона могла б прогодувати понад 300 мільйонів і, як наслідок, серйозно впливати на світову політику, зокрема політику багатих на енергоресурси країн Африки, де в наявності неабиякий дефіцит продовольства.
Та проблема в тому, що Україна сьогодні на своїх 33 мільйонах гектарів орних земель виробляє стільки ж, скільки Франція на своїх 19 мільйонах. І це не дивно. Досить сказати, що в Євросоюзі дотації сільгоспвиробникам досягають 36%, а в Японії — навіть 60%. Якби так було у нас, то кожен український фермер мав би вже можливість літати власним літаком, припускає Козаченко. Він упевнений: зерно набагато вигідніше продавати на міжнародному ринку, ніж торгувати зброєю, що вважається найприбутковішою справою.
Проте в нас усе навпаки. За даними Козаченка, за 2008—2010 рр. аграрний сектор країни втратив на соціальному донорстві (тобто державному регулюванні. — Авт.) 77,4 мільярда гривень, або 11,2% валового виробництва. 2010 року ці втрати склали 36,2 мільярда гривень. «Жодна країна світу не витягує стільки зі свого аграрного сектору, — констатує президент УАК і робить висновок: — Через це ми не маємо ані найменших реальних перспектив реалізувати свій величезний потенціал».
«ЦЕНТР Є, АЛЕ НЕ МОЗКОВИЙ»
До звинувачень приєднується і Клименко. За його словами, «ці люди займаються своїм приватним бізнесом, а не управляють». І з огляду на це президент Зернової асоціації робить дуже вже песимістичний висновок: «Немає майбутнього у нашої держави». У нього запитують: «А хто саме шкодить Україні своїми рішеннями?» На це запитання фахівець не відповідає, але ще раз стверджує, що українському агросектору необхідна сучасна система управління — «центр є, але не мозковий». Він також відзначає, що найчастіше в процесі розробки законопроектів у них вказується: в обговоренні з громадськими організаціями немає потреби, на держбюджет впливу не має... Клименко наполегливо пропонує відновити суспільну координаційну раду, а в уряді — сільськогосподарського віце-прем’єра, відзначаючи, що зарплата цього чиновника не йде в жодне порівняння з втратами, які країна несе через відсутність такої посади.
Невисокої думки про вищих сільськогосподарських чиновників в Україні і член трьох академій Ерве. «Офіційні особи нічого не знають про сільське господарство, — констатує він та уточнює: — Нагорі дуже мало знають про його реальності».
«ДЕ ТВОЄ САЛО?»
Досить наближений до нинішніх верхів Козаченко переводить розмову в площину ментальності й бачить проблеми наших політиків саме в цьому, а також у чиннику популізму, який стає вирішальним у ході ухвалення рішень щоразу, коли наближаються вибори. Він підтверджує, що керівники публічних сільськогосподарських компаній років на 10—15 обійшли політиків щодо рівня мислення. Але навіть і вони, не кажучи вже про звичайних фермерів, «ведуться», як зауважує Козаченко, на політику й вірять байкам про необхідність дешевого хліба... Зважаючи на це, він згадує свій, двадцятирічної давності, виступ у США та озвучене в ньому передбачення, звернене до присутніх: скоро всі ви їстимете українське сало. Відомий фінансист Джордж Сорос тоді пожартував із молодого українського аграрія та сказав: «Запам’ятай, для цього потрібні два покоління». Імовірно, через двадцять років вони зустрілися знову, і Сорос запитав: «Ну, де твоє сало?» Та все ж Козаченко не втрачає оптимізму. Він упевнений, що «коли ми не зможемо годувати увесь світ, нас змусять...»
