У подорож до Новограда-Волинського нас разом із фотокором покликав телефонний дзвінок Костянтина Петрова — рідного брата (по батькові) Ольги Петрової-Лутон з Америки, внучатої племінниці Лесі Українки. Він прочитав у газеті «День» статтю «Iнтернет допоміг знайти родичів Лесі Українки» (див. № 32 від 23 лютого 2011 року), присвячену 140-річчю з дня народження поетеси, і запропонував разом відвідати Літературно-меморіальний музей письменниці в Новограді-Волинському, де нині зберігається чи не найбільша колекція листів, фотографій і картин родичів Лариси Петрівни Косач-Квітки. «Бездержавні переселенці» — так назвала себе племінниця Лесі Українки, чиї листи зберігаються в Музеї в Новограді-Волинському.
ГІЛОЧКИ РОДИННОГО ДЕРЕВА
Дорогою намагаюся докладніше зрозуміти генеалогічне древо Лесі Українки, а особливо, ту «гілочку», з представниками якої мене зіштовхнула доля. Ольга Петрова-Лутон — онука молодшої сестри Лесі Українки — Ізидори. У Києві її мама Ольга Сергіїв узяла шлюб із батьком Костянтина Петрова, від якого народилася Ольга Петрова. Коли онука письменниці, втікаючи від переслідувань радянської влади, виїхала до Америки, вона знову вийшла заміж. Батько Ольги Олександр також одружився. Костянтин — його син від другого шлюбу. На жаль, у повоєнний час ані сам Костянтин, ані його родина не те що не спілкуватися, а й згадувати про родичів за кордоном не насмілювалися. Та й ті не прагнули повертатися на Батьківщину, яка безжально викинула їх із дому, змусивши довго шукати своє місце у світі. І лише зі здобуттям Україною незалежності, в 1990-ті, їхнє спілкування стало постійним.
Кілька разів Ольга Петрова-Лутон приїздила в Київ, побувала й у старовинному місті на річці Случ — Новограді-Волинському, Луцьку й у Колодяжному. Вона привезла з Америки особисті речі та світлини, що належали Ізидорі та її родині. Чимало речей передав і Костянтин Петров. Адже його сім’я залишилася мешкати в квартирі, де жила колись Ізидора. Там збереглося фортепіано, на якому вона грала — нині цей антикварний предмет зберігається в музеї в Колодяжному, старовинні меблі, особисті речі. Цінною реліквією виявилася книжка «Українські узори» (5-те видання, 1927 року), в якій представлені зразки вишивок, зібраних по різних селах Лесиною мамою — Оленою Пчілкою.
«ВОЛИНСЬКИЙ КУТОЧОК»
— Ользі Петровій-Лутон найбільше сподобався музей у Новограді-Волинському, — розповів «Дню» Костянтин ПЕТРОВ. — Вона вважає, що саме тут живе Лесина душа. (Недарма ж поетеса написала: «Мій дух із тобою, волинський куточок»).
Невеличкий будиночок, де 1871 року народилася Лариса Петрівна Косач-Квітка, відома світові як велика українська поетеса, драматург і громадська діяч — Леся Українка, зберігся в тому вигляді, в якому він стояв за її життя. Хіба що прибудували галерею, що з’єднала його із сусіднім будинком, де нині розташувалася літературна частина музею. І хоч ця прибудова врятувала колишню Лесину домівку від руйнації — двір перестав бути прохідним, вона дуже не сподобалася Ліні Костенко, яка вважає, що потрібно було залишити абсолютно все таким, як було раніше.
У меморіальній частині дому — вітальня, кабінет Петра Косача, дитяча кімната — тут якраз нічого не перебудовували, хіба що огляд на горище закрили і замість пічного провели центральне опалення. У Лесиній кімнаті — її речі, вишитий одяг, віночок із квітами та муляж метричної книги, розкритої на сторінці із записом про день та місце народження Лариси Петрівни Косач. Під склом іграшка — малесенький рубель, яким прасували білизну. Згадайте відому світлину, де Леся — маленька дівчинка, знята босоніж і з грабельками у руках. Родина Косачів була близькою до народу. Діти спілкувалися з сільськими однолітками і гралися разом.
У цьому будинку родина прожила п’ять років, із 1870-го до 1875 року, а потім він став затісним, і довелося переїхати на кілька років у більш просторий дім, де Косачі прожили до 1879 року. Леся Українка залишила Новоград-Волинський (тодішній Звягель) восьмирічною дівчинкою і більше ніколи туди не поверталася. Утім, саме тут зародилася в неї любов до рідної природи. Леся розповідала, що дуже сумувала й журилася за своїм дитячим товариством і на все життя зберегла згадку про звягельський період свого життя як про найкращий.
Саме поблизу Звягеля, в Жабориці, куди влітку виїздила родина Косачів, Леся вперше почула місцеві легенди про життя мавок, русалок та лісовиків. Ці враження дівчина пронесла через усе своє життя. Набагато пізніше вони лягли в основу її «Лісової пісні».
— У нашому музеї збереглася велика кількість особистих речей Лесі Українки і родини Косачів-Драгоманових саме завдяки ось таким людям, як Костянтин Олександрович Петров, Ольга Петрова-Лутон, Ольга Сергіїв з Америки, та іншим родичам і близьким друзям цієї благородної родини, — розповіла «Дню» директор Літературно-меморіального музею Лесі Українки в Новограді-Волинському Віра РИМСЬКА. — Мені спало на думку створити ще й кімнату, в якій зберігаються реліквії родин Косачів і Драгоманових. У шафі лікаря Немиловського, який лікував маленьку Лесю, розміщені ці експонати. Тут можна побачити жіноче портмоне Ізидори, віяльце, яке їй Леся привезла з Італії, портрет Міцкевича, супниця, шкатулка прабабусі Олени Пчілки Ольги Драгоманової, реставрована в Іспанії. Зберігся від неї навіть малесенький ключик. В експозиції також — вишиваночка за узорами Олени Пчілки, яку власноруч виготовила для своєї онуки Ізидора Борисова та в якій відходили вже три покоління дівчаток їхнього роду. А нещодавно Костянтин Олександрович передав музеєві раму від портрета Драгоманова.
До слова, К. Петров показав світлину зі свого дитинства, на якій його знято з братиком у кімнаті, де вони тоді мешкали — біля роялю, що належав Ізидорі, а над ним висить портрет Драгоманова в тій самій рамі.
У музеї є відділ вшанування «Серед живих жива», де експонується літературна спадщина письменниці, прижиттєві видання її творів, низка світлин, на яких зображені сцени з вистав за п’єсами Лесі Українки.
Письменниця написала двадцять драматичних творів. Утім, їх не так часто можна побачити на сцені. Віра Римська вважає, що це тому, що Лесина драматургія дуже складна, адже всі її твори — філософські...
— Не всім режисерам до снаги така справа, — відзначає Віра Омелянівна. — Я багато років прошу режисера Ольшовського, щоб узяв до постановки «Блакитну троянду». Та він вагається, адже цей твір спочатку не приніс Лесі Українці визнання, його не зрозуміли. Хоч Олена Пчілка сказала, що через декілька поколінь настане час, коли Лесю зрозуміють і вшанують за її високе творче служіння. Нині і наш, і Національний театр ім. Івана Франка поставили «На полі крові». Менше пощастило «Боярині», позаяк цей складний твір декілька десятиліть було заборонено. (Минулоріч у Львівському театрі ім. М. Заньковецької ця драматична поема з’явилася в репертуарі, а в Національній опері лише зрідка показують концертний варіант опери «Бояриня», що її написав композитор Віталій Кирейко. — Н. З.). Народний театр у Новограді-Волинську, який носить ім’я Лесі Українки, поставив цей твір. Не прості до сценічного «прочитання» «Камінний господар», «Оргія», «Кассандра»... Сама Леся казала, що «Каменный властелин» у Росії є, а в Україні — немає. «Кассандру» ніхто не хоче ставити, навіть боїться її, бо вона не лише філософська, а й містична: ще на початку 1970-х років у Києві режисер С. Сміян поставив «Кассандру» в Театрі ім. І. Франка, де головну роль прекрасно зіграла Юлія Ткаченко. Пощастило хіба що «Лісовій пісні». Це не просто казка або легенда, а поетичне сполучення містики з філософією. Вона створена за нашими, волинськими оповідками-спогадами. Побувавши влітку на дачі в Жабориці, неподалік від Звягеля, Леся вперше почула там історію про Мавку. Але твір було написано лише за два роки до смерті письменниці. Закінчивши «Лісову пісню», поетеса важко захворіла. Вона писала тоді про себе: «Лежу, як випотрошена торба...» (Є цікаві сценічні версії в різних театрах, зокрема постановка в ТЮГу на Липках, а легендарною кіно-Мавкою визнано Раїсу Недашківську. — Н. З.).
ЛЕСИНА ХАТА
Музей у Новограді-Волинському було відкрито 1963 року з нагоди 50 річчя пам’яті Лесі Українки, і спочатку він працював на громадських засадах. Із 1965 року тут відкрито експозицію та бібліотеку. Доручили опікуватися музеєм Вірі Римській, яка й досі є хранителькою дорогоцінних реліквій.
— У мене штату не було, — пригадує пані Римська. — Я була й технічкою, і двірником, і екскурсоводом. Якось завітав до нас Степан Драбинко зі столичного Музею ім. Т. Шевченка. Заставши мене в синьому халаті, за миттям підлоги, попросив покликати директора. Коли я вже без халата знову вийшла до нього, здивувався. Зрозумів, що тут увесь штат в одній особі. Коли він повернувся до Києва, то пішов у Міністерство культури й попросив дати нашому музею хоча б статус «народного». Як Літературно-меморіальний музей Лесі Українки ми відкрилися тільки 25 лютого 1971 року — до 100-річного ювілею поетеси, на правах відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею. За часи існування тут побувало понад мільйон екскурсантів. Лише торік Лесину хату побачили сто тисяч відвідувачів і було проведено понад півтори сотні екскурсій. У нас побували: військова делегація ООН, групи з Франції, Португалії, Македонії та інші. Хоча найчисельніші екскурсії проводимо для студентів і школярів, які приїздять із різних регіонів України. Також у музеї є екскурсовод, який володіє англійською мовою. Щоправда, такої посади немає в штатному розкладі.
Нині в експозиції зберігаються вісім картин із серії «Повернення в Україну», що намальовані в Америці Ольгою Сергіїв і передані до Новограда-Волинського Костянтином Петровим. Серед них — портрет Олени Пчілки, українські краєвиди, хата в Гадячі, де народилася Олена Пчілка, розколота блискавкою верба, як символ розколотої України... Майже всі вони змальовані зі старих світлин, які вивезла Ізидора з України та які впродовж багатьох років свято зберігала вся родина Косачів. Ці картини привезла із США в Київ донька Ольги Сергіїв — Ольга Петрова-Лутон. Вона сама, її мама Ольга Сергіїв і навіть бабуся Ізидора Борисова постійно листувалися з музеєм, а коли Ольга Сергіїв померла, то в музеї вшанували її пам’ять. Цікаво, що Ольга Сергіїв називала себе Осою. Вона писала в листі до Віри Римської «Бабуня моя — Пчілка, а я тільки Оса — О. Са». Якось у листі промайнуло: «...ні на чужині, ні Дома (з великої літери, маючи на увазі Україну)». А потім у розпачі: «А де ж моя Дома? Немає! Бездомна... Так звана «бездержавна переселенка...»
Сама Леся Українка прожила всього яскравих сорок два роки — життя, повне мук і фізичних страждань. Їй довелося боротися з туберкульозом, але вдавалося забувати про свою недугу у творчій праці, яка стала сенсом усього її життя...
Нині музей поетеси є осередком культурного життя її рідного міста. У день народження Лариси Петрівни тут гостинно зустрічають шанувальників творчості поетеси, працює літературна вітальня, де проходять традиційні зустрічі з творчою елітою «Плеяда паростків Лесиного краю», наукові конференції, відкриті уроки з вивчення творчості Лесі Українки, а влітку щорічно проводиться міжнародне свято літератури і мистецтв «Лесині джерела».
