ЧЕРЕЗ РІК МУЗЕЮ БУЛО Б 30 РОКІВ
Починалася історія музею у травні 1982 року, коли у Кловському палаці відбулося його урочисте відкриття. Ця подія присвячувалася 1500-річчю Києва. «Коли музей відкривався, то було справжнє свято. До святкувань 1500-річчя міста було три великі події — відкриття Музею історії Києва, видання книги «Крізь віки» (живопис та графіка, пов’язана зі старовинним Києвом) і надбудова хреста на башті Золотих воріт, що було вперше за радянських часів, — розповідає письменник, завідувач відділу міського побуту Музею історії міста Києва Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ. — У Кловському палаці того дня проводились урочисті збори, на яких були присутні члени уряду, то було свято всього міста. Музей став науковою та дослідною установою. Музейник — це не професія, це стан душі, спосіб життя. Для країни музейні працівники приносять неоціненну користь, оскільки зберігають історію».
Та нині, на жаль, працівникам нічого оберігати. У 2003 році музей примусили перевезти до Українського дому свої експонати, укладені у 1700 дерев’яних ящиків. Так вони і стоять до сьогодні: нерозібрані й нікому не потрібні. А Кловський палац Кабінет Міністрів передав під службові приміщення Верховного Суду. «Те, що музей вигнали з Кловського палацу, це взагалі злочин, — продовжує Віталій Ковалинський. — По-перше, цим знищили пам’ятку архітектури, бо багато чого було добудовано ззовні, та й усередині змінено зовнішній вигляд до непізнаваності, там такого ніколи не було, особливо розкоші та позолоти, як зараз. За ці роки я жодного разу так і не пройшов мимо палацу, мені досі душа болить наближатися до нього».
Напевно, єдиний позитив у долі Музею історії міста Києва несуть його філії, які працюють самостійно, й деякі — досить успішно: Літературно-меморіальний музей М. О. Булгакова, Музей О. С. Пушкіна, Музей культурної спадщини, а також Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського та Музей Шолом-Алейхема. Але головна установа музею, його основна експозиція, яка була у Кловському палаці, перестала існувати. За словами пана Ковалинський, філії — то окремі установи, які підпорядковуються музею тільки адміністративно. А ті музейники, що працювали у Кловському палаці, зараз продовжують свої розвідки історії Києва, видають книжки та наукові публікації. І навіть попри складне становище, щороку проводять науково-практичні конференції, на які з’їжджаються працівники інших музеїв. Але ж не це — основне його завдання. Без зворотного зв’язку з відвідувачами, без експонування своїх колекцій він не має подальшої перспективи розвитку, мети, до якої треба йти, і в результаті — випадає із загального ритму життя і повільно занепадає.
БЕЗ ПОВІТРЯ ЕКСПОНАТИ ПСУЮТЬСЯ
З одного боку добре, що фонди музею ніхто не розікрав, і вони хоч якось зберігаються. Але якість такого збереження під великим сумнівом. Як тільки музей переїхав до Українського дому, працівники заявляли, що такі умови для експонатів не підходять. Але на безриб’ї й рак риба, тому ящики склали один на один з думками, що це все тимчасово. Тимчасовість розтяглася на роки. І за цей час працівники не могли повністю перевірити вмісту всіх ящиків, тому визначити, у якому ж стані всі експонати, дуже важко. Співробітники музею кажуть, що це неможливо просто фізично. Тому й невідомо, які втрати поніс музей після переїзду й багаторічного життя у коробках. «Якщо є якась нагальна потреба щось знайти, ми це робимо, описи експонатів у нас є, але це величезна робота. Деякі ящики ми відкривали за нагальної необхідності й бачили, що будь-яка річ, що лежить там, не дихає повітрям, і в результаті — псується. Для нас кожен експонат важливий. Тарілка, якій 200 років, чи чашка, медаль, якийсь знак, меблі, яким 150 років, старовинні книжки чи фотографії — усе це цінне», — додає Віталій Ковалинський.
Серед експонатів музею багато археологічних знахідок. Бо свого часу київські археологи передавали усе, що знаходили під час розкопок, на збереження у музей. Як каже Віталій Васильович, до тих черепків страшно доторкнутися, бо вони можуть розсипатися від найменшого доторку. Тому коли музейники відкривають якийсь ящик, щоразу мають певні втрати.
Турбує працівників і те, що вже стільки часу школярі не мають можливості бувати у музеї, й таким чином не отримують додаткового історичного виховання. «Раніше в музей ходили учні, тут проводилися уроки історії. Зараз нічого ж цього немає, — продовжує письменник. — Дітям немає на чому вчитися, бо вчаться ж на історії, а не на вигадках. А музей — це якраз історія, підтверджена документами».
КУДИ ПОСЕЛИТИ?
Усі ці проблеми зникли б, якби київська влада таки виділила музею інше приміщення. Необов’язково нове, головне — окреме і придатне для збереження експонатів. У перші роки після виселення музею пропонувалося передати недобудований виставковий корпус на Інститутській вулиці, згодом — віддати під музейну експозицію весь Український дім, і навіть була пропозиція повернути йому Кловський палац. Тодішній мер Києва Олександр Омельченко обіцяв, що спеціально для музею добудують виставковий павільйон на вулиці Інститутській. Та як бачимо, жодна з цих обіцянок так і не була виконана.
«З часу виселення музею абсолютно нічого не змінилося, немає ніяких потуг, навіть натяків на те, що влада розуміє, як можна говорити про підготовку до Євро-2012, якщо в місті немає музею його історії. Нам розповідають про все, де будуть вболівальники, де вони житимуть, що робитимуть, а насамперед туристу треба подивитися Музей історії Києва, — запевняє пан Ковалинський. — Була одна дурниця, інакше не можу назвати таке рішення, яку оприлюднили кілька місяців тому: переселити музей у якийсь занепалий театр десь на околичному масиві. Але це абсурд, який передає «широту мислення» сьогоднішніх керівників культури та влади взагалі. Ми даємо пропозиції, куди нас можна переселити, але ніяких дій з боку влади немає».
Як тільки в Україні змінювалася влада, мінялися і варіанти переселення Музею. Як розповів Віталій Васильович, у 2005 році він один на один говорив з президентом Віктором Ющенком і пропонував віддати під музей приміщення військової комендатури, що знаходиться біля станції метро «Арсенальна». Тоді президент схвалив цю пропозицію й пообіцяв видати відповідну вказівку. Усне розпорядження дійсно було, але знову ж, — його ніхто так і не виконав.
Потім значні надії музейники покладали на Мистецький Арсенал, де їм теж обіцяли виділити приміщення. «Однак ми можемо там існувати як один із відділів, але Музей історії міста Києва повинен бути окремо. Ми не можемо бути розчинені у тому всьому, тим паче, що зараз діяльність Мистецького Арсеналу дещо культурно-розважальна, це не є музей у класичному плані, — пояснює працівник музею. — Якби нам свого часу віддали комендатуру і плац, що біля неї, музей би ожив. Але військової комендатури там уже немає, а будинок комусь продали».
На думку дослідника історії Києва Михайла КАЛЬНИЦЬКОГО, у місті є кілька історичних пам’яток, які можна було б використовувати як приміщення для музею: будинок на вулиця Ярославів вал,1 або будинок архітектора Сікорського. В усякому разі зводити нові приміщення не треба, вистачає історичних будівель у центрі міста. Щоб переселитися в одну з них, треба довести у суді, що хтось привів ці будинки до жахливого стану, що їх можна примусово відчужити й передати музею, але цим має займатися київська влада. Та міські чиновники не проявляють ніякого бажання цим займатися.
А кияни тим часом багато що втрачають без музею історії свого міста. «Для дослідників, може, ці втрати не такі очевидні, бо вони все ж таки працюють, хоч і не мають можливості користуватися музейними експонатами. Але ж пересічні кияни не ходять по архівах, вони шукають необхідну інформацію в музеях. Коли був у Києві музей, що показував різноманітні та оригінальні матеріали про життя столиці, звичайно, для багатьох киян це було цікаво та повчально, — вважає Михайло Кальницький. — А тепер виходить, що вони цього позбавлені. Доводиться шукати або в літературі, або в інших музеях. Величезна робота, яку проробили науковці, виявилася марною, бо результати їхньої праці лежать у коробках, і ними не користуються городяни. Для багатьох киян було б повчально бачити, що ми втрачаємо, коли руйнуються якісь пам’ятки історії чи архітектури. Може, комусь невигідно це показувати, й тому пошуки приміщення для музею затягуються».
Можна висувати безліч припущень, чому й досі безхатченком лишається музей, який мав би стояти на першому місці у списку культурних закладів столиці. Але їхня суть зводиться до одного — збереження історичної пам’яті не актуальне й не важливе ні для минулої влади, яка музей виселяла, ні для нинішньої, яка не береться за вирішення цієї проблеми.
P.S. Деяким музеям України пощастило більше. Із нагоди Міжнародного дня музеїв у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі Мистецький Арсенал пройшла церемонія нагородження переможців VІ Всеукраїнської акції «Музейна подія року», а також відзначення учасників Програми підтримки музейних працівників на 2011—2012 роки. Організаторами подій є Український центр розвитку музейної справи та Міжнародний благодійний фонд «Україна-3000» в партнерстві з Польським інститутом у Києві. Цей проект, який і досі не має аналогів в Україні, покликаний привернути увагу громадськості до найважливіших подій і тенденцій у вітчизняній музейній галузі, а також стимулювати музейні колективи до якнайширшої презентації своїх проектів, повідомляє наш автор Денис ЗАХАРОВ.
Загалом на участь у програмі було отримано 37 заявок від фахівців з усіх регіонів України. Матеріальну допомогу у розмірі 45000 гривень у червні 2011 року з можливістю повторного призначення в такому ж обсязі у січні 2012 року отримала Віра Зайченко з Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського і Тетяна Кулик зі Знам’янського міського краєзнавчого музею. Ще десять музейників отримали разову заохочувальну матеріальну допомогу у розмірі 1000 гривень.
За звання ж кращої музейної події минулого року змагався 41 проект різного формату та масштабу з усієї України. У визначенні переможців взяли участь близько 100 експертів з усієї України, серед яких — журналісти, музейні працівники, громадські діячі, профільні чиновники, науковці тощо. Перше місце посіло відкриття Військово-морського музею України у приміщенні Михайлівської берегової казематної батареї в місті Севастополь. Друге місце зайняла реставрація та експонування шати кіота ікони Чернігівської Троїцько- Іллінської Богородиці, яку вже мали можливість оглянути відвідувачі Українського музею в Нью-Йорку, Національного музею історії України в Києві та в Чернігівському історичному музеї імені В.В. Тарновського. Ще шість подій отримали спеціальні відзнаки оргкомітету.
Також були вручені спеціальні відзнаки від Асоціації благодійників України, яка відзначила доброчинну діяльність Херсонського обласного художнього музею ім. О.О. Шовкуненка та Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького.
