Добрий день, вельмишановна пані Івшина!
Багато днів я думав, перш ніж узятися за ручку й написати Вам у вашу редакцію, але не впевнений, чи мені це вдасться, адже бракує освіти. Всього сім класів повоєнних. З великою вдячністю перед Вами і вашим колективом я схиляю свою сиву голову за вашу невтомну працю на користь нашої знедоленої Батьківщини України. Довгі роки свого життя я чув тільки «американський імперіалізм», «злочинний капіталізм», «буржуазний націоналізм» і «світле майбутнє — комунізм». Хоча в серці й в голові виникали дуже великі сумніви. Послухати в хаті по радіо з вільного світу передачу заважав страшний шум глушників.
Читаючи нашу газету «День», я за короткий час дізнався більше, ніж за все своє довге життя. Я щиро вдячний, що ви у своїх публікаціях висвітлюєте історичну правду нашого народу. Тому я хотів поділитися трагічними спогадами про своє життя. Не треба було б багато писати, але якби описати те, що мені довелося пережити, вийшов би прекрасний роман. На мої 78 років життя в мене дуже добре збереглася пам’ять про події з дитячих років і до сьогодні.
Пам’ятаю, за панської Польщі батько мій, Семен Іванович, працював на залізниці. Перед війною, після смерті Пілсудського, керівником став Е. Ридз-Смігли у Галичині, тоді-то й почалися сильні утиски українців, почали виганяти з роботи громадян не польської національності, вимагали приймати польську національність. Українець для них був хам, бидло, свиня, гой. Почалася війна 1939 року, тобто почав здійснюватися пакт Молотова — Ріббентропа. Німецькі літаки в нас у Бродах розбомбили залізничний вокзал і лікарню. Одну нашу сусідку, Засредну Катерину, на вокзалі вбило, іншу, яка в лікарні працювала санітаркою, поранило в ногу. Невдовзі після цього бомбардування за кілька днів прийшла Червона армія. І хоч як би там було, але це правда, наші батьки зустрічали її хлібом і сіллю. Та не пройшло й декількох днів, як почалися репресії, арешти, розстріли, депортації до Сибіру. Люди плакали, кляли таких визволителів на чім світ стоїть. У магазинах нова влада зробила показуху з трофейних продуктів, які були на складах.
У 1940 році брата моєї мами Володимира призвали до війська. Він служив десь у Ростові-на-Дону й написав листа: «Люба родино, не вірте москалям, тут голод, люди з голоду мруть». Другий лист перевірила цензура. Розстріляли: «изменник Родины». А другого маминого брата Михайла з жінкою й вісьмома малесенькими дітьми депортували до Сибіру. Везли в товарних вагонах, по дорозі четверо дітей і дядько Михайло замерзли й їхні мерзлі трупи повикидали з вагону.
Страшні часи в нас почалися, коли німецькі фашисти пішли, а прийшов комуністичний фашизм. Хоча я, можливо, і помиляюся, тому що німці були націонал-соціалістами, а фашизм був в Італії. А щодо комуністичного фашизму я не помиляюсь. І в одних, і в других були червоні прапори, тобто пофарбовані кров’ю убієнних. Тільки на німецьких була свастика, а на комуністичних — серп і молот. У той час у нас люди плакали й говорили: серп і молот — смерть і голод.
На початку 1944 р., а можливо, в кінці 1943 р., через нашу територію проходило з’єднання Ковпака. Ось тоді було страхіття, грабунки, розстріли, насилування жінок, дівчат і підлітків. Дуже багато було заражених венеричними хворобами.
Навіщо я це пишу? Тому що народ не витримував наруги над собою, й якщо сільському парубку збезчестили його любов, росла звіряча ненависть до окупантів. Я був свідком, як у магазині ѓвалтували Маню, а на очах рідної мами і в мене. Прізвищ не називаю. Мамина сестра Євгенія була в заміжжі за інвалідом Першої світової війни без одної руки. Його тільки за те, що він раніше за пенсію жив краще, ніж при радянській владі, засудили на 15 років, а мамину сестру Євгенію й четверо дітей депортували в Сибір, за маршрутом Кемерово — Осінники. Зуміла з Сибіру дітей привезти на батьківщину, чужі люди виховували, а її заарештували вдруге й закатували.
У наші дні Чечетови, Лук’янови, Симоненки й їм подібні засуджують народний спротив — «бандерівщину», раніше їх називали «українські буржуазні націоналісти». Нічого собі буржуа! Сільська біднота, яка до 20 років пасла корів і ходила боса. Тому висновок можна зробити один: Українську повстанську армію породили як німецькі, так і російські окупанти. Хіба міг сільський хлопчина брати зброю і йти до лісу мерзнути, але коли в 1945 р. закінчилася війна, у нас, на Заході України, йшла національно-визвольна війна до 1954 р., а окремі випадки були й пізніше. Та горстка патріотів — героїв України — добре розуміла, що їм не подолати такої сильної машини, але вони боролися за збезчещених матерів, сестер, за свою Батьківщину. Яничари, продавці української державності, не достойні їхніх геройських вчинків. Я наведу приклад, як комуно-фашисти продавали свій народ і державність: для цього візьміть матеріали останнього з’їзду КПРС, де перший секретар ЦК КП України заявив: «Українська партійна організація була, є і буде складовою частиною КПРС». Думаю, коментарів до цього не треба. А їхні послідовники Симоненки, Мартинюки, Голуби виконують заповіти своїх кумирів. У той же час українські повстанці у скрутні безвихідні хвилини свого життя, аби не потрапити ворогові на тортури, піднімали свій жовто-синій прапор, співали гімн «Ще не вмерла Україна» і накладали на себе руки. Співробітники НКВД дивувались їхньому героїзму, а комуністи, душогуби, принижують нашу символіку й поряд вивішують червоний прапор. А знаєте, чому червоний? Тому що національний вони перефарбували кров’ю мільйонів безневинно закатованих гітлеризмом і ленінізмом-сталінізмом людей. Комуністична ідеологія повинна бути засуджена міжнародним судом.
Дорогі брати-українці, не має значення, чи ви на сході, півночі, півдні чи на заході, всі ми діти однієї матері-України. У тяжкі повоєнні роки 1946—1948 рр. був голод. У нас, на заході, ще колгоспів не було, і попри те, що були накладені страшні податки, поставки, вигадані позики (булка хліба коштувала 100 рублів, а від селянина забирали за 5 рублів 100 кг зерна, мусив здати молоко, м’ясо, шерсть, шкуру для того, щоб жирувала партійна верхівка), західноукраїнці ділилися, чим могли, зі східняками, росіянами Брянщини. Чи знає людиноненависник, антиукраїнська бацила Дмитро Табачник хоч один випадок, щоб бандерівці цих людей убивали?
Я пам’ятаю один випадок. Зима. Таких людей у нас у дворі десятеро, просять мого батька переспати ніч, бо на дворі мороз. Батько Семен Іванович приніс соломи, постелив на підлогу, обігрів теплом цих бідних людей, мама, чим могла, нагодувала, й вони полягали спати. Вночі стук у двері, батько відчинив, засвітив лампу. До хати заходять озброєні люди й питають: «А що за люди відпочивають?» А батько відповідає: «То ті бідні люди зі східної України і Росії». — «Вибачте, пане господарю, ми думали, що обігріємось і щось повечеряємо у вас, але оскільки ви маєте таких бідних гостей, то нагодуйте їх, вони з розкоші до нас не їдуть, їх сталінський голод жене».
Любі брати, не має значення, в якій частині України ми живемо, якою мовою розмовляємо, ми тому невинні, що нас окупанти такими робили, але проявімо національну гідність, не даймося принижувати, ми ж не другосортні!
Шановна пані Ларисо, пишу до Вас саме в неділю, в найсвятіше свято людей — День матері. Хоч пізно Ви одержите від мене цього листа, та вітаю Вас і весь жіночий колектив, ви ж наші любі дружини, дівчатка, доні. Ви для нас найдорожчі у світі любі україночки, продовжувачі людського роду. Довголіття, любові вам, успіхів у праці на користь нашої Батьківщини України.
Я якусь маленьку частинку описав із дійсної правди, із мною пережитого. Ще раз схиляю свою сиву голову до самої рідної земельки. Я вдячний, що ви є.
Слава Україні.
P.S. Коли я прочитав, що написав, зрозумів, що упустив дуже важливе, а саме: бачачи, що невеличка жменька населення порівняно з усім СРСР веде відчайдушну війну, Сталін з Берією вирішили зламати народний опір. Створили десь 150 загонів лжебандерівців, які в Західній Україні ішли тероризувати народ у містах і селах: убивали, вішали, кидали в криниці. Навіть одному такому ватажку присвоєно було звання Героя СРСР. Не знаю, чи вдалося б дістатися до архіву в Москві, але там такий матеріал є. Крім того, після війни Сталін викликав Хрущова і поставив йому таке запитання: «Микито Сергійовичу, чи вистачить у нас залізничних вагонів, для того щоб українців перевезти в Росію, а росіян на Україну?» Хрущов тоді схитрив і відповів: «Тов. Сталін, країна у післявоєнні роки в розрусі й це буде другим ударом по державі, адже поки українці приживуться в Росії, а росіяни в Україні, минуть роки». Сталін відповів: «У такому разі будемо рахувати питання на майбутнє». Хотілося б нагадати, як наші комуністи у Верховній Раді обстоюють права і демократію. Пригадаймо, яка була демократія за їхнього панування. Ніхто не міг писнути щось на владу, тим більше на комунізм. Навіть був такий анекдот: «Тобі що, не подобається радянська влада? Пиши заяву в КДБ, поїдеш на курорт на південний берег Північного Льодовитого океану».
Я, коли був у 7 класі, поставив запитання директору школи: «Що таке фашизм?» Директор відповів однозначно: «Це коли при владі одна партія». Щодо символіки, то жовто-сині кольори так переслідувалися, що якщо б так пофарбував ворота, путівка забезпечена «в дальний путь на долгие года». А наші комуністи як жили при комунізмі, так і живуть.
