Весь Київ і весь святковий телеефір 9 травня — у георгіївських стрічках. Червоні прапори. Тотальне відчуття чи то окупації, чи то сну. Ну де, якщо лишень не уві сні, можна раптом опинитися в тих часах, про які, взагалі, знаю лише з розповідей рідних та з книжок...
Навіщо?!
Зрозумілий задум цинічних політтехнологів, які знову й знову розділяють країну. Після двох років «Покращення вашого життя вже сьогодні» виборець півдня і сходу України навряд чи буде настільки однозначним у своєму виборі, як 2010-го. Значить, раз не можна змусити його голосувати «за», змусимо голосувати «проти» — проти «бандерівців», «нациків», які не шанують «нашої» Перемоги, «наших» прапорів, «наших» батьків...
Але скільки ж можна? Скільки можна знущатися з моєї країни і мого народу? В ім’я бабла і безконтрольної необмеженої влади, яка веде до того ж бабла...
Для мене й нашої родини 9 Травня завжди було великим святом. Під час Другої світової пропав без вісті мамин тато, Пантелеймон. Загинули два рідні брати маминої мами — Іван і Павло. Ще один брат, Федір, дійшов до Кенігсберга, горів у танку. Помер 1997 року. Чоловіки сестер маминої мами теж усі воювали, їх уже теж немає в живих. Одну з сестер маминої мами, Юлію, було забрано 42-го до Німеччини, звідки вона повернулася лише після війни.
Моя мама, Алла Пантелеймонівна, 1928 року народження, «дитя війни», пережила німецьку окупацію в Нікополі та Дніпродзержинську. Маленькою я часто слухала мамині розповіді про війну. Вимагала все нових і нових подробиць, деталей, намагаючись відчути, зрозуміти — як це: дізнатися раптом про початок війни. Почути вперше свист бомб і куль. Побачити перших поранених, убитих. Зустрітися вперше з окупантами-німцями. Діждатися приходу наших, радянських, солдатів... Відразу після війни мама опинилася з родичами в Чернівецькій області, і застала там, з одного боку, сталінські репресії проти місцевих мешканців, а з іншого — чула розповіді місцевих учителів, яких присилали туди зі Східної України, про напади «бандерівців» на їхніх колег на всій території Західної України... У 50-х роках мама мешкала у Владивостоку, і про ХХ з’їзд КПРС дізналася від нашої родички — члена партії. Тітка Уля пошепки розповідала мамі про доповідь Хрущова, в якій той викривав злочини сталінізму... Нашу родину, слава Богу, репресії оминули. Але з малих років для мене Сталін став уособленням людиноненависництва і тиранії.
Щороку 9 Травня ми з мамою відзначали Перемогу за незмінним ритуалом: святковий сніданок, із краплею вина, яке випивали, не цокаючись. Потім, якщо дозволяли мамине здоров’я чи погода, то їхали до пам’ятника загиблим воїнам, у Києві це був пам’ятник Вічної Слави. Мама завжди довго вчитувалася в написи на могильних плитах і прагнула розподілити принесені нами квіти якомога більшій кількості похованих там воїнів, а ще прямувала неодмінно до тих могил, де букетів було поменше... З малих років наша дочка і внучка Катя теж ходила з нами. На вході на Алею Слави ми зупинялися, щоб послухати концерт, який організовують члени київського клубу авторської пісні. Кожного разу серед них ми вишукували очима наших знайомих Миколу та Олену і їхніх дітей — Ксенію та Петра. Петро Чернявський тепер став знаменитістю — гітаристом «Океану Ельзи»...
А ще я досі пам’ятаю те відчуття, з яким стояла в почесній піонерській варті біля пам’ятника загиблим воїнам — працівникам Нікопольського трубного заводу. На цьому пам’ятнику висічено ім’я і Павла Соседка — вже згаданого мною одного з двох загиблих братів маминої мами. Я пам’ятаю, як моя прабабуся, Ірина Олексіївна, мама Павла, збирала необхідні документи, відвозила їх до відділу кадрів заводу, як чекала на відкриття пам’ятника і як, нарешті, ми всі разом у день Перемоги із завмиранням серця чекали, коли зірвуть із монумента покривало... Я пам’ятаю, як ми з ще одним моїм родичем, дядьком Борисом, який у час війни був льотчиком, ридаємо — літній чоловік і школярка — у кінотеатрі на прем’єрному показі фільму «В бій ідуть тільки старики»...
Моя мама померла торік. А в ці дні, бачачи скрізь георгіївські стрічки та червоні прапори, я грішним ділом подумала: Слава Богу, що мама вже не бачить цього. Їй було б боляче. Коли 2005-го Ющенко педалював визнання ветеранами війни воїнів ОУН-УПА, мама — та і я — теж не схвалювали цього. Не ставлячи під сумнів необхідність примирення всіх ветеранів Другої світової і створення для всіх рівних умов, ми вважали, що не можна це робити нахрапом, спішно, не можна створювати вогнища нового протистояння в країні...
Так, мабуть, сьогодні і георгіївські стрічки, і навіть червоні прапори викликають у когось ностальгію в душі. Але навіщо плювати в душі тих, для кого вони є символами чужої країни та тоталітарного режиму? Навіщо нас знову робити ізгоями в Європі, яка зрівняла нацизм і сталінізм, фашизм і комунізм?
Вчора під час святкування на майдані Незалежності і телевізійних концертів ведучі постійно апелювали до ветеранів війни, причому явно — до ветеранів виключно Великої Вітчизняної. Але 9 Травня було святом і моєї мами. Це і моє свято, і свято моєї дочки. Ми готові відзначати його як День пам’яті і примирення, як це рекомендує всім країнам ООН, а не як День Перемоги. Але ми не готові віддавати його тим, хто досі воює, воює з нами, мільйонами громадян нашої країни, лише прикриваючись словами про злагоду.
Звичайно, ми розуміємо, що насправді тим, хто придумав усе це — плювати на всіх нас, у тому числі й на тих, хто в ці дні одягнув георгіївські стрічки. Явно поспішні дії Президента Ющенка можна було якщо не виправдати, то хоча б пояснити прагненням відновлення історичної правди та справедливості. Зараз же країну знову ділять на два ворожі табори виключно заради меркантильних цілей.
Катерина вчиться за кордоном. У кожній із багаточисельних помешкань чи кімнат у гуртожитку, які вона поміняла за декілька років, у неї на стіні завжди висить синьо-жовтий український прапор. Катерина — ровесниця незалежної України і дуже цим пишається. Але коли вчора я написала Катерині про такий нинішній День Перемоги, вона відповіла, що таку Україну вона вже не хотіла б показати своїм зарубіжним друзям...
До речі, імена тих, хто ділив нашу країну на частини 2004-го, відомі. Вважаю, що ми, журналісти, повинні дізнатися й імена тих, хто робить це 2011-го. Між іншим, старт акції «Георгіївська стрічка» в Києві дав... голова Всеукраїнської громадської організації «Загальновійськовий союз України» Олег Калашников. Доволі відомий усім українським журналістам.
