ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Звістка про засідання Верховної Ради (16 липня 1990 р.), присвячене прийняттю Декларації про державний суверенітет України, застала нас в горах Кавказу на Ельбруській медико-біологічній станції (ЕМБС). Ми розуміли: щоб вікопомна мрія про незалежність стала реальністю, кожен українець, де б він не був, повинен активно й цілеспрямовано діяти. І ми, науковці, вирішили в цей визначальний день підтримати ідею незалежності підняттям національного прапора над найвищою вершиною Кавказу і Європи — Ельбрусом (5621 м). У тому, яким цей прапор повинен бути, у нас не було сумніву: звичайно ж, синьо-жовтий. Тоді ж, у 1990, була написана й розповсюджена Програма акції (під девізом «Через горосходження до вершин духовності!»), в якій першорядним завданням при відродженні держави визначили необхідність підняття (разом з прапором) понівеченої за совкові часи духовності.
І ось в день, коли наші парламентарі піднімались крутими стежками на вершину відродження України, ми в той самий час здійснювали реальне альпіністське сходження на Ельбрус. Заздалегідь заготували текст телеграми, яку збирались направити голові Верховної Ради І. Плющу. Оскільки ж довіри до І. Плюща — учня П. Костюка — не було, таку ж телеграму продублювали депутату В. Яворівському. Та найвища гора Росії на зухвалий виклик українців відповіла лютою морозною круговертю й повною відсутністю видимості на відстані двох метрів. Уже на сідловині (5300 м) не витримав І. Петрук, найкраще підготовлений до сходження наш співробітник, і, побачивши, що всі інші альпіністи припинили сходження і розпочали спуск, заявив: «Йти вище — рівнозначно самогубству».
Я не хотів здаватись, готовий був продовжувати сходження у цій безпросвітній морозній сніговій каруселі в одиночку. Але навіть в умовах нестачі кисню зрозумів: якщо й піднімуся на вершину, то як без свідків доведу факт підйому синьо-жовтого прапора? А розголос про цю подію уже точно не дозволить мені виїхати у Францію, куди через тиждень повинна була відправитись наша французько-совєтська науково-спортивна експедиція. Я сприйняв цю реальність як застереження й пророцтво Неба: шлях України до незалежності повинен пролягати через Західну Європу, символом якої є її найвища вершина — г. Монблан (4807 м).
ТРОХИ ІСТОРІЇ ПРО ШАМОНІ Й МОНБЛАН (БІЛА ГОРА)
Сьогодні Шамоні — столиця альпінізму й ключ до гірського масиву Монблан (нині площа його льодовиків сягає 120 км2). Про місто Шамоні, гору Монблан та їхнє значення в історії альпінізму я вперше довідався від свого вчителя, академіка Миколи Миколайовича Сиротиніна. Пам’ятаю, в 1960-х роках у дерев’яному будиночку нашої експедиційної лабораторії в с. Терскол на стінах висіло багато висловів видатних людей про гори, в тому числі — Соссюра (чи не предок він нашого В. Сосюри?): «Серед цієї величної тиші дух піднімається, думка прояснюється, і здається більш чутним голос природи». У своїй монографії «Життя на висотах та хвороба висоти» (1939 р.) Микола Миколайович писав, що швейцарський натураліст, відомий вчений того часу Горацій Бенедикт де Соссюр, починаючи від 1760 р., робив спроби піднятись на Монблан, але невдалі. Тоді Соссюр пообіцяв велику грошову винагороду тому, хто першим знайде шлях на вершину Монблану. Один із провідників, кришталевих справ майстер Жак Бальма відшукав новий шлях і запропонував свої послуги сільському лікареві Мішель Габріелю Паккарну. І вони 8 серпня 1786 року зробили перше сходження на Монблан, започаткувавши новий вид спорту — альпінізм.
Проте й сам Соссюр не полишив спроби піднятись на Монблан. У 1787 р. він разом з Ж. Бальма, зі слугою, 18 носильниками влаштовує науково-дослідницьку експедицію. На цей раз спроба виявилась вдалою: на вершині він пробув 4,5 години, де провів цілий ряд наукових спостережень і вперше визначив досить точну висоту Монблану (4833 м.).
Почалося паломництво туристів — підприємливі місцеві мешканці швидко пов’язали потік туристів з потоком грошей, і в 1802 році до послуг мандрiвникiв були вже 300 професійних провiдникiв i 200 власників мулів. «Жаба», яка з’явилась одночасно зі славою натураліста де Соссюра після досягнення ним вершини Монблану, почала давити на інших вчених. Спочатку в 1890 р. француз Жозеф Валло спорудив обсерваторію на висоті 4362 м для вчених усього світу. У серпні того ж року на високогірній станції побував астрофізик Жуль Янссен, який вирішив перевершити Валло i збудувати новий спостережний пункт на вершині Монблану. Ідею підтримав творець славетної паризької вежі інженер Ейфель, і в 1893 році нову обсерваторію урочисто відкрили; проте за декілька років через прикрі помилки знаменитого Ейфеля його черговий витвір з багатим інтер’єром безслідно поглинула крига...
Монблан пов’язаний з багатьма іншими знаменитими іменами: 31.08.1873 на його схилах загинув (похоронений в Шамоні) 29-літній учений, біолог, географ, мандрівник, дослідник Середньої Азії, чиїм іменем названий найбільший континентальний льодовик, О.П. Федченко; в 1886 р. під час свого медового місяця на Білу Гору піднімався Теодор Рузвельт...
У 1947 р. на Монблан зійшли перші українці — члени пластунського куреня «Бурлаки», альпіністи Богдан Яців та Ігор Суховерський. Про це я довідався з «Альманаху карпатського лещетарського клюбу (1924 — 1984)», виданого в Нью-Йорку в 1989 році. Альманах надіслав мені з Торонто (Канада) із власноручним підписом (22.02.91 р.) Богдан Яців: 1 вересня 1947 р. вони виїхали з Парижа в Шамоні, потім залізничкою (з локомотивом на паровій тязі) піднялися до висоти 2000 м, 30 серпня почали сходження, увечері того ж дня добралися до першого притулку на висоті 3100 м, заночували, на другий день, 31 серпня, ночували в схоронищі (3880 м) і 1 вересня 1947 р. о 10.31 ранку досягли вершини.
ПЕРЕД САМИМ ПІДЙОМОМ МЕНЕ ВИКРЕСЛИЛИ ЗІ СПИСКУ
Сходження. З першого ж дня перебування у французькому місті Шамоні почав шукати можливість здійснити задумане. Спочатку планувалося включення мене як лікаря до складу команди сходжувачів на вершину Монблану — але раптом перед самим підйомом мене викреслили зі списку. Невже хтось доніс нашому таємному супроводу — кагебістам (їх було двоє) про мій намір? Чи, може, справа в жорсткій «економії» експедиційних коштів, яку (в протилежність від СРСР) запровадило у Франції керівництво? Думаю, що мало місце і те, і друге. Адже одного разу я виявив, що хтось «похазяйнував» у моєму рюкзаку: та свій скарб — прапор — я вдень носив із собою, а на ніч ховав в шкарпетках й залишав на видному місці біля кросівок
Експедиція завершувалась, залишалось дві доби до від’їзду, задоволене керівництво проводило час в ресторанчиках, все більше наближаючись до Європи через французьке вино «бужеле», і втратило пильність; а я зробив вигляд, що змирився з долею. Та й хто міг подумати, що немолода людина (54-й рік!) у чужій країні, не маючи спорядження й коштів, зможе за дві доби вирішити всі проблеми, зійти на далеко не просту з альпіністської точки зору вершину й підняти над Європою наш національний прапор, засвідчивши тим самим наше тверде устремління до незалежності.
Похнюпившись, я йшов в Шамоні уздовж бурхливої гірської річки, втративши чи не останню надію на отримання спорядження. Бо щойно вийшов з розкішного кабінету одного зі спортивних центрів, де випадково зустрів знайомого науковця та альпініста, з яким познайомився в Празі — тоді він був у скрутному фінансовому становищі й ми з широкою слов’янською душею допомогли йому, потіснившись у нашій кімнаті. У нього в кабінеті на видному місці стояло все те, що мені не вистачало для сходження. Подумав, що, нарешті, усміхнулась доля, адже сподівався на відповідне почуття вдячності при зустрічі з високою європейською культурою. Насправді ж отримав ляпаса; після розповіді про свою скруту мої сподівання на розуміння й допомогу з боку західноєвропейської цивілізації розвіялись, коли почув: «А яка проблема — навпроти пункт прокату, там Ви знайдете все необхідне»...
Та все ж у критичний момент саме Небо благословило мій задум й звело мене з земляками-альпіністами із Севастополя — Володимиром Пархоменком та Геннадієм Сліпцем. Співвітчизники разом зі своїми колегами з Югославії в той самий час прогулювались в Шамоні; помітивши (слава СРСР!) чоловіка з виблискуючим золотом гербом і відповідним написом на спині, запідозрили свого. Розговорились — виявляється, на завтра вони збирались іти на вершину! Конспірація вже була недоречна, і я відразу перейшов до справи:
— Було б добре підняти над Монбланом наш прапор.
— А у нас є, поки що з ним не змогли розлучитись.
І вони дістають із рюкзака великий й важкий червоний прапор із Сталіним і Леніним, очевидно десь «запозичений» з червоного куточка й привезений хлопцями з явно іншими цілями.
— Та цей піднімати вже нікому не цікаво. Треба — наш, національний, український.
— Ми згодні, та де його взяти?
— Це моя проблема, але майте на увазі, що після повернення в Союз у вас можуть виникнути серйозні проблеми.
ЯК ЗЕМЛЯКИ ПОГОДИЛИСЬ РОЗДІЛИТИ МОЮ ДОЛЮ
Та Володя і Гена погодились розділити мою участь і пообіцяли допомогти знайти для мене взуття, кігті й льодоруб. Вони повели мене до свого наметового табору, і ми домовились назавтра зустрітись там о 9 годині. Наступного дня я прийшов навіть раніше, проте нікого не застав — керівництво змінило плани і «табір пішов в небо» о 7-й годині ранку. Залишена чергова повідомила, що хлопці від’їхали в с. Ліз Уш, звідки збирались підніматись по канатній дорозі десь до висоти 1800 м, далі гірським трамваєм до висоти 2372 м, а ночувати мали намір у притулку Гутьер (Refuge Aiguille du Gouter, 3817 м). Помчався в Ліз Уш їх наздоганяти. Запізнився — група вже давно піднялась. Та раптом переді мною матеріалізувався Володимир. Виявляється, що він десь забарився і теж відстав від своїх югославських шефів. І тут я ще раз упевнився — Небо допомагає нам у сходженні до Незалежності. Володимир сказав, що підготовлена для мене екіпіровка залишена в наметі. Я був змушений повертатись у Шамоні — а це час і гроші, яких мені в разі оплати квитка на автобус могло не вистачити на канатну дорогу. Очевидно, Хтось з Небес дуже виразно подивився на водія автобуса, бо той на мою протягнуту з франками руку, не бажаючу розлучитись з ними, лише кивнув головою. У наметі знайшов «зроблені в Югославії» допотопні музейні експонати: важке взуття зі шнурівками, залізні кігті (кішки), мабуть, викувані в кузні в часи першосходжувачів, і такий же льодоруб. Та дарованому коню...
Півдня було втрачено, і тепер з висоти 1800 м мені потрібно було до вечора підняти себе — досить вагомого (біля 90 кг), та ще й з рюкзаком (15 кг), до висоти 3800 м; тобто по вертикалі здолати 2000 м. по, як виявилось, досить складному й дуже небезпечному маршруту. Можна було піднятись, окрім канатної дороги, ще гірським трамваєм до висоти майже 2400 м — так роблять всі (бо хіба що Дон Кіхот може опинитись там без франків). Я ж, сподіваючись лише на допомогу свого Ангела-Охоронця, змушений був йти пішки, милуючись дивною трирельсовою колією (бокові колії — звичайні, а центральна — із зубцями під шестерінки).
Біля кінцевої станції трамваю «Орлине гніздо» (Nid d’Aigle, 2372 м), як і належить, зупинився. Тут приєднався до якоїсь групи з інструктором і продовжив шлях по добре маркірованій стежці; перетнув льодовик, де вдалось вгамувати спрагу, і вийшов до дуже камнепадонебезпечного кулуара шириною близько 40 м, по якому кожні декілька хвилин із величезною швидкістю пролітало каміння, яке, зіштовхуючись, міняло напрямок польоту, так що вгадати його траєкторію було практично неможливо. Між криками «камінь!» кулуар перебіг десь секунд за 30; дехто для страховки прищеплювався своїм карабіном до сталевого канату, що заміняв поручень, — якщо камінь все ж влучить, був шанс зависнути над прірвою... Далі довелось видряпуватися по довгому не менш небезпечному напівзруйнованому скельному гребеню з «живими» брилами: один необережний рух — і вони зривались з місця і летіли вниз, вибираючи серед шукачів пригод найбільших любителів ловити гав. Перед притулком Гутьєр ще довелось здолати майже прямовисну частину маршруту по зледенілих каменях, підтягуючись на підвішених сталевих тросах.
Сутеніло, коли я, вкрай стомлений, але з почуттям виконаного обов’язку, наздогнав своїх утікачів. Хлопців знайшов у їдальні цього гірського готелю, будинку чи притулку — вони вже встигли відпочити, повечеряти й збирались на ночівлю в оплачених «апартаментах». Мене страшенно мучила спрага — я, забувши, що знаходжусь не на схилах Ельбрусу, зі своїм кухлем підійшов до вікна роздачі в столовій і попросив, з притиском на слові «простої», води... Та коли б я знав, що й за таку послугу доведеться розплачуватись почуттям сорому за неплатоспроможність, то краще б смоктав льодові бурульки. Із свого омріяного й більш комфортного «Приюту-11» (4100 м), де «проста» тала вода завжди стояла в столовій — пий безкоштовно «від пуза» — довелось повертатись в реальну цивілізовану Європу, до порядків якої ми ще не доросли. Проте з ночівлею «пощастило» — тут я зміг замаскуватись під платоспромо?жних джентльменів, яким просто не вистачило спальних місць: таких на вулицю не виганяли, дозволяли залишитись у столовій. Мені теж дісталось місце «під дахом»... стола, який зверху щільно «заселили». У такому захищеному й зручному місці сподівався на спокій. Та раптом, задрімавши, отримав чутливого стусана в спину від сусідів-німців — у точку, де на моїй куртці був напис «СССР». Спочатку подумав — мало що могло приверзтися німцю при виді такого страхітливого слова. Та коли розвернувся та отримав прицільного стусана тепер уже в прикриту золотим гербом ділянку серця, то, відчувши біль... за принижену «Отчизну», замість того, щоб проявити міжнародну солідарність у боротьбі з імперією зла, вирішив захищати честь і гідність великої країни. На моєму супротивнику не було розпізнавальних знаків, але добре було видно морду (пику, харю). Проте мої високі патріотичні поривання стримувались низьким столом, який обмежував будь-який військовий маневр. Тоді я згадав класиків, що й слово — зброя, і сказав (міжнародний скандал мені не був потрібен, тому обійшовся без всім зрозумілих інтернаціональних «русскоязычных» слів про «родину-мать», адже відчував покладену на мене історичну місію першим підняти прапор незалежності над найвищою вершиною вщент зацивілізованої Західної Європи): «Оце така ваша німецька культура? Чи не зарано ми відкрили Берлінський мур для неї?..» Цієї фрази вистачило, щоб угомонити німця — відкриття Другого фронту англомовними, які готові були мене підтримати, не знадобилось.
«А ЧИЙ ЦЕ ПРАПОР?»
О другій ночі все засвітилось-заворушилось, і мене під столом дістав — ні, на цей раз не німець, а разючий аромат кави. Пощастило — брати-слов’яни поділились зі мною цим божественним напоєм. Збиратись довелось на вулиці, у снігу — всіх безпритульних попросили звільнити їдальню. Довго намагався осідлати своє необ’їжджене спорядження, вовтузився зі шнурками, кріпленням — сучасний Монблан уперто намагався не допустити сходження в такій давно забутій ним екіпіровці. А поруч проходили заковані в пластик, скріплені застіжками, змійками різнокольорові одноокі (з ліхтариками на лобі) лицарі льодорубів — то на виживання в умовах кисневої нестачі, холоду, втоми інструктори вели своїх пов’язаних однією мотузкою принишклих бранців ...
Нарешті і я приєднуюсь до горосходжувачів. А висота й холод добиваються свого — навалюється тяжкість, свинцевими стають ноги, віднімає чутливість пронизуючий холодний вітер, підкрадається гірська хвороба, заставляючи багатьох відмовлятись від заповідної мети. І ось ланцюжок ліхтариків роздвоюється: той, що рухається в небо, блідніє, рідшає, все більше підсвічуючи сповзаючу вниз гірлянду.
Знову наздоганяю своїх організованих утікачів — на цей раз знайшов їх в будівлі-притулку Валло (Dome du Gouter — Vallot, 4362 м), названому на честь Жозефа Валло, який ще в 1890 року встановив на цьому місці обсерваторію; там Геннадій і Володимир уже встигли заснути. Я не захотів розслаблятись, вирішив не заходити в той «погрібець»: постоявши хвилин 15 і, не дочекавшись їхнього пробудження, продовжив торувати шлях на вершину по гребеню середньої крутості, який, звужуючись, виводив на могутній крутий передвершинний схил... Ранкове багатобарв’я прикрасило небосхил ніжними швидкоплинними напівтонами, чорніюча на півгоризонт махина Монблану відкинула свою величаву тінь на пробуджуючі вершини Альп.
У самому крутому місці, де крутизна заставила робити й підправляти льодові сходинки, у мене навпіл ламається одна кішка, а без кігтів — я в цьому упевнився на власному досвіді — на схилах Монблану нічого робити (а в мене ж була навіть маячна ідея зійти на вершину лише в кросівках!). Поборсавшись, зрозумів, що з льодорубом і з однією кішкою на схилі можна втримуватись, й вузенькою стежинкою перебрався на вістря зледенілого снігу, що здійнялося у височінь, — воно розділяло Францію та Італію. Пересуваючись по цьому лезу меча, думав: один необережний крок — і можна опинитись у Франції чи Італії, проте до самої вершини так і не визначився, якій країні надати перевагу. Перед самою вершиною, на крутому небезпечному гребні, де розминутися можна було при умові, що хтось, застрахувавшись, поступиться, доля зіткнула мене з керівником експедиції з боку французів. Той спускався, і, побачивши мене з піднесеною для привітання рукою з льодорубом, спритно плигонув убік, ледь втримавшись на схилі: мабуть, прийняв мій дружній жест за спробу «віддячити» за відмову видати мені альпіністське спорядження й тим самим не допустити до сходження. І це після того, як ми для них в Терсколі робили все необхідне, і це після того, коли він порадив не брати мої новенькі, апробовані черевики «кофлаки» з добре підігнаними кішками, гарантуючи без проблем надати їх у Франції... Знала, знала кішка, чиє сало з’їла. Бо була вже приручена московськими партнерами, які швидко «капіталізували» свої компартійні можливості та активно ними користувалися в перебудовний час, «об’єднуючись» з Європою...
Та ось і вершина. На її видовженій площині в найвищому місці на осліплюючій сніговій білизні вразив неочікуваний зелений колір кимось принесеного штучного кактуса і... відсутність будь-якого знака на вінці знаменитої вершини, будівлі чи, принаймні, кам’яного туру. Ліворуч від напрямку сходження дув сильний вітер. Проте він не завадив кинутись на нього й злетіти на зустріч з теплом і відпочинком парапантиста. Я супроводжував його поглядом, поки він не зник в ущелині. Підходить група іспанців — дістаю свою «мильницю» й прошу сфотографувати з прапором. Запитують: «А чий це прапор?» Відповідаю: «Україна прийняла декларацію про державний суверенітет, і я хочу підтвердити наше намагання до Незалежності і синьо-жовтий прапор в якості державного». Ті щиро всміхаються, поздоровляють й доброзичливо тиснуть руки, бажаючи успіху. Урешті-решт бачу на підході до вершини Геннадія; знову фотографуємось, чекаючи на Володимира — той з’явився ще хвилин через 15. Але розслаблятися не можна — адже на мене, украй виснаженого й кульгаючого на одній кішці, чекає ще більш небезпечний тривалий спуск.
Біля залишеного вночі притулку Гутьєр помічаю свій викинутий із «передбанника» рюкзак — в будинку готували місця для наступних горосходжувачів. Перев’язую свої закривавлені ноги, одягаю кросівки, Геннадію й Володимиру бажаю подальшого благополучного спуску: «Я не зможу витримувати ваш темп, тому не зважайте на мене й не відставайте від своїх югославських колег».
СПУСКАННЯ
При спуску дивувався: як же це мені вдалось за добу піднятись на складну майже 3-кілометрову крутизну й здолати таку величезну відстань, зменшення якої тепер на кожний крок вимагало терпіння й останніх сил. Через якийсь час відчув, що йти далі й терпіти біль не маю ніяких сил — час зупинитись, подумати про ночівлю; тим більше, що, ідучи в такому темпі, я в будь-якому разі не встигав на канатну дорогу. Тут уже зеленіла травичка, неподалік виднілась якась хатинка (очевидно, Тет Рус — Руда Голова (Refuge de tete Rousse, 3167 м). На схилі, неподалік від льодовика, вибрав більш-менш рівну місцину й, прикрившись вітровкою, намагався під шум водоспаду заснути. Та Янгол-Охоронець цього мені не дозволяв. Десь о другій половині ночі раптом до мене донеслись слабкі невиразні звуки — щось тут, в чужих горах, бродило навколо мене й незадоволено грюкало й фиркало. Рука потягнулась до легенького пальчикового ліхтарика, але той відключився ще раніше за мене. Чи, часом, це не всюдисущі кагебісти, які розпочали полювання на мої плівки? Але цю версію визнав малоймовірною — навряд чи в період перебудови спецоргани здатні до такої самопожертви, самовідданості та ще й відмови від знаменитого французького «бужеле» — і трохи заспокоївся. Проте все ж узяв льодоруба й приготувався захищатись — хтозна, хто і з якими намірами тут, у горах Франції, вештається по ночах. Ця ніч запам’яталась мені на все життя: такого холоду я, вкрай виснажений і втомлений, не відчував ніколи раніше — як під час холодних ночівель на вершині Ельбрусу, так і на висотах від 5500 до 6000 м в Андах. Мене трясло, сіпало й підкидало; тому, як тільки розвиднилось, я продовжив свій шлях до канатки. А дорогою побачив дикого козла — очевидно, саме він прийняв мене за свого замаскованого під альпініста конкурента. Згадав свого синочка Сергійка в дитинстві: одного разу він підійшов до мене й поскаржився на півника, який часто відстоював свою честь в жорстоких боях із одноплемінниками: «пігник подумав, що я пігник і клюнув. А я ж не пігник, я хлопчик»... Тоді мене вразила дитяча логіка й ставлення до пригоди, адже дитя не просило захисту й покарання напасника: малюк намагався зрозуміти таку негідну поведінку забіяки й фактично хотів, щоб я роз’яснив бешкетнику, хто є хто, і що так не личить поступати з хорошим доброзичливим хлопчиком. Очевидно, особливе ставлення до півників у нашій сім’ї спадкове: уже мій внук Антончик, синочок Сергія, на питання «А де живуть курочки?» відповів — «курочки живуть у півнятнику»...
Не здогадався я тоді вночі, керуючись не засміченою цивілізацією первозданною логікою дитини, заспокоїти козла: «Я ж не козел рогатий, а лише доктор наук патонівської академії». Але переді мною був не свійський довговухий осел, не приручений баран із стайні з годівницею, а рівноправний незалежний іноземний член вільного круторогого козлячого стада. І він навряд чи був ознайомлений зі статутом академії та її законами чиношанування, проте вільно орієнтувався на місцевості й володів добре поставленим боданням. Абориген гір міг прийняти моє звернення й співставлення його з членом академії за смертельну образу його рогатої гідності й величності; а подія-то, нагадую, відбувалась над гірською прірвою...
У свій готель повернувся під час сніданку — ніхто на мене (слава Богу!) не звернув уваги — усі готувались до від’їзду. А мені після таких поневірянь не хотілось ні їсти, ні пити. Виявляється, усього лише півторадобовий стрес, надзвичайне позамежне фізичне та психічне навантаження в піднебессі здатне перевести організм в інший вимір існування — духовний, без плотських потреб, але з бажанням зберегти найдорожчий скарб — освячений Небом прапор Незалежності.
Підняття прапора над найвищою вершиною Західної Європи було лише частиною справи, бо для того, щоб ця акція стала сходинкою до утвердження синьо-жовтого прапора як державного, треба було, не забуваючи про ще реальне існування компартійних репресивних органів, знайти шлях до її оприлюднення. Зберігши таємницю про сходження й відзняту плівку, після повернення до Києва звертаюсь до співробітника телерадіокомпанії Віктора Пасака, якого ще від 1972 року знав як людину, котра вболіває за стан української мови. Він зателефонував ведучій програми «Вечірній вісник» Наталі Мещерській, і вона запросила мене на прямий ефір. За декілька хвилин до початку телепередачі Наталія Андріївна знайомиться зі мною — розповідаю їй, що тільки-но повернувся з цікавої подорожі до Франції й хотів би, зокрема, показати фото з нашим прапором над найвищою вершиною Європи.
— А яким? — раптом запитує вона.
— Звичайно, синьо-жовтим... Іншого немає сенсу показувати.
Подумав, що після такої відповіді справа до прямого ефіру не дійде. Але вона не заперечувала — і телеглядачі ще радянської України у вересні 1990 року побачили свій розгорнутий над Європою синьо-жовтий прапор. Це було несподіванкою навіть для моєї родини. Після прямого ефіру я вийшов на вечірній Хрещатик і був готовим до того, що мене поб’ють чи «упакують». Та все обійшлося. Домівка зустріла міжміським телефонним дзвінком брата з Житомира: «Тебе ще не взяли? У нас, у Житомирі, за таке б’ють кийками».
...Ну а тим постійним опонентам-українофобам, які збираються підняти ѓвалт стосовно геройствування ще одного «нацика», пораджу спочатку повторити мій шлях на вершину.
