Лицемірство зневажають у всьому світі. Коли держави проповідують доброчесність, але не застосовують її на практиці або встановлюють для союзників, торговельних партнерів і єдиновірців нижчі бар’єри, ніж для всіх інших, роздратування та відмова від співпраці — це найменше, на що вони можуть розраховувати. Вироблення міжнародних політичних рішень — справа прорахована й цинічна, проте терпимість щодо подвійних стандартів має свої межі.
Росія усвідомила це, коли вона посилалася на доктрину «Обов’язок захищати», намагаючись виправдати військове вторгнення до Грузії 2008 року. Підтримка демократії з боку США та Євросоюзу викликає кепкування, якщо вона поширюється лише на вибори, переможцями яких виявляються зручні кандидати, оскільки під час голосування Гази за ХАМАС 2006 року цього не було. Держави, що володіють ядерною зброєю, продовжують засвоювати важкі уроки, оскільки посилення режиму непоширення чинить на них жорсткий тиск, якщо вони намагаються затягувати ядерне роззброєння.
Військове вторгнення до Іраку 2003 року є дарунком, що продовжує викликати незадоволення в світі: спроба вплинути на Раду безпеки, коли ви чините по-своєму, й при цьому ігнорування або зрив її рішень у інших випадках жодним чином не є підтримкою міжнародного порядку, що базується на певних правилах.
Проте в реальності, наскільки послідовною може бути відповідь на геноцид та інші масові криваві безчинства, недотримання угод, порушення кордонів або інші серйозні зловживання, що порушують міжнародне законодавство? Вимога, що кожен випадок, який здається аналогічним, має вирішуватися аналогічним чином, може встановити планку на неймовірну висоту й, без сумніву, містить ризик стати заручником критиків, таких самих, які піддають критиці військове втручання до Лівії, яка заявляє, що якщо неможливо діяти повсюдно, то не слід діяти ніде.
Найважчі випадки, що завжди викликають найсильніші емоції, — це випадки, що спричиняють примусове використання армії. Чому удар завдається по Лівії, а не по Дарфуру чи Йемену, Бахрейну чи Сирії? Якщо застосування військової сили в Лівії та Кот-д’Івуарі є правильним рішенням, то чому військове втручання в Іраку 2003 року таким не є, зважаючи на велику кількість злочинів, скоєних Саддамом? Якою довірою може користуватися «обов’язок захищати», якщо нам точно відомо, що хоч би які серйозні події відбувалися на Тибеті, в Сіньдзяні або на Північному Кавказі, воєнні дії проти Китаю або Росії аж ніяк не допустимі?
Колишній президент США Джордж Буш, як відомо, «не звертає уваги на нюанси», цього не роблять більшість впливових оглядачів зовнішньої політики в світі. Проте саме нюанси мають важливе значення. Існують інструменти для їх урахування шляхом проведення п’яти тестів законності застосування сили — за будь-яких супутніх чинниках, а не лише в разі злочинів, пов’язаних з масовим кровопролиттям, — рекомендовані колишнім генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном і Консультаційною радою високого рівня, призначеною 2005 року для консультування Всесвітнього саміту 2005 року з реформування глобальної системи безпеки.
Зазначені рекомендації досі офіційно не затверджені Генеральною Асамблеєю ООН або Радою Безпеки та продовжують залишатися тільки «фоновим шумом» у сьогоднішніх міжнародних суперечках. Проте їхня практична цінність у поєднанні з філософською благородністю має набагато більшу привабливість.
Перший тест — це серйозність ризику: чи є загроза шкоди настільки серйозною й масштабною, що, судячи з наявних даних, застосування сили виправдане? Ризик неминучого масового вбивства цивільного населення в Бенгазі й Абіджані минулого місяця був настільки ж неминучим, як у Руанді 1994 року. Проте, на противагу цьому, такого ризику не було в Іраку 2003 року, незважаючи на те, що там упродовж десятиліття й раніше існувало протистояння між північними курдами та південними шиїтами.
Сьогоднішня ситуація в Бахрейні, Ємені та Сирії увійшла в переломну фазу: жахлива, але менша за масштабом і, ймовірно, її можна виправити за допомогою тиску з мінімальним використанням військової сили (яке США та їхні союзники могли б успішно застосовувати набагато частіше).
Другий тест — з’ясування, чи є первинним завданням припустимих воєнних дій зупинення або запобігання загрозі, про яку йдеться. Лівія проходить цей тест, як і в більшості інших нещодавніх випадків: незалежно від того, була головним мотивом нафта чи зміна режиму, Ліга арабських держав і Рада Безпеки ніколи б не схвалили воєнного вторгнення. Росія, на противагу цьому, ледве змогла знайти тих, хто приймає її твердження, що саме захист цивільного населення став головним раціональним поясненням її авантюри в Південній Осетії 2008 року.
Третій тест — чи були розглянуті всі можливі невійськові варіанти й визнані недостатніми. Лівія знову є хрестоматійним прикладом: Резолюція №1970 передбачала цільові санкції, ембарго на постачання озброєнь, а також загрозу покарання Міжнародним кримінальним судом для того, щоб сконцентрувати думки полковника Муаммара аль Каддафі на захисті цивільного населення. Лише після краху цих заходів Резолюція №1973 передбачала військовий варіант. У Іраку 2003 року було випробувано меншу кількість варіантів, що наразі можна стверджувати й по відношенню до Бахрейну, Ємену й Сирії.
Четвертий тест — це тест на пропорційність: чи є масштаби, тривалість і інтенсивність припустимих воєнних дій мінімальними для запобігання загрозі? Якщо воєнні дії в Лівії зайдуть у безвихідь, то виникне наростаюче бажання максимально розширити правові повноваження ООН, а також моральну й політичну підтримку, супутні їм. НАТО вже наблизилося до цього рубежу. Воно не мусить переходити його, якщо хоче зберегти довіру до себе й можливість світової спільноти для військового втручання в аналогічних випадках, що завдають удару по совісті.
І нарешті, зазвичай найважчий тест — тест на законність і відповідність правилам і принципам, призначений для того, щоб зважити наслідки: буде тим, хто схильний до ризику, краще чи гірше? Це завжди було головним глухим кутом у Дарфурі: будь-яка здійснена спроба воєнних дій з боку Судану була б згубною для двох мільйонів переміщених осіб і дала б поштовх для повторного, ще смертоноснішого конфлікту між Північчю й Півднем.
Цей тест пояснює успішну безкарність Китаю та Росії, або будь-якої іншої великої держави. Хоч би як погано поводилася влада всередині країни, будь-яке здійснене військове втручання запустить іще масштабніше насильство. Для розв’язання ситуації в Лівії знадобиться більше, ніж військове втручання. Проте, що стосується Кот-д’Івуару, то важко сперечатися, що застосування сили призведе до більших втрат життів, ніж їх удасться зберегти.
Важко лавірувати між ухильними промовами та необхідністю робити вибір. Проте якщо провести аналіз на підставі правильних критеріїв, то випадки, що спочатку виглядають як аналогічні, частенько насправді значно відрізняються один від одного. Навіть якщо й ні, то в гру вступають вищі принципи. Коли загальна людяність перебуває під загрозою, навіть якщо ми не можемо зробити всього, що повинні, то чи не маємо ми зробити, принаймні, те, що можемо?
Гарет ЕВАНС — колишній міністр закордонних справ Австралії, почесний президент Міжнародної кризової групи та ректор Австралійського національного університету. Автор книжки «Відповідальність захищати».
