За приблизними підрахунками, на заходах Французької весни в Києві побуває тисяч п’ять людей! Але кожен мешканець нашого міста знає про акції: їхній масштаб збільшується в рази всілякими точками зіткнення з будь-чим французьким. Цими днями парфумерія та кухня, мода й література, кіно і театр, манери та просто хода або «шармлять», або для них не вистачає порівнянь.
«Ось надзвичайний збіг обставин! Як все це сталося?
Хто звалив усі ці події на мою голову? Кажу: мовляв, веселість, а тим часом мені достеменно невідомо, чи більше вона моя, ніж усе інше, і що таке, нарешті, «я», якому приділяється мною так багато уваги», — резюмує своє життя П’єр-Огюстен Бомарше в монолозі Фігаро. Я ж пригадав ці слова, наважившись написати про дві франко-весняні сценічні вистави, відклавши книжку «Наполеон» академіка Тарле:
«Бронзовий імператор у лавровому вінці, зі скіпетром в одній руці й державою в іншій, який стоїть у центрі Парижа на вершині своєї колосальної Вандомської колони, відлитої з узятих їм гармат, ніби нагадує, до якої міри він наполегливо за життя тримався шаленої думки тримати в своїй руці Європу, а якщо можна, то й Азію, і тримати так само міцно, як на пам’ятнику він стискує символічну кулю держави, цю геральдичну емблему всесвітньої монархії».
Уявляєте, яка система очікувань виникає з ось такого весняного замісу буття!
У виставі «Театру жесту» «На межі безумства» (компанія Dos а deux) ідеться про божевілля, відчуженість і самоту у світі поетики і фантазій... Безупинні вправи тіл роблять рабами власної уяви тих, хто займається ними до нестями. Один, у запалі свого містичного бачення, активно прагне написати власним тілом листа всьому світу. Інший — жертва нав’язливих ідей — бореться з уявним пилом, що забруднює його ноги, і вважає, що може командувати заходом і сходом сонця. Двоє пластичних парубків дуже мило «обігрують» декорації та реквізит. Медичний стіл на колесах стає акваріумом, гільйотиною, танком.
Мотузкова драбина сягає небес. На ній, мов на маятнику, вантажем часу розгойдується чи то сумний клоун, чи то радісний Ейнштейн. Мотиви поведінки, сенс вчинків, зміна образів і, нарешті, сюжетна лінія не набувають логіки існування навіть після впертого перечитування програмки. Шматок тканини перетворюється на капсулу повітряної кулі, і герої ширяють у світі власних фантазій та ілюзій. А коли вони приводнюються, то віник, що слугував до цього пропелером, стає веслом. Настороженість фінального поклону виконавців глядач спалив по-українськи гарячими оваціями.
Майже сто років тому один із найвидатніших режисерів ХХ століття, постановник масових свят і пропагандист театралізації життя Микола Євреїнов виголосив: «Словом «театр» ви називаєте і місце міжнародних сутичок (театр воєнних дій), і місце, де відбувається розтин трупів (анатомічний театр), і естраду престидижитатора (приміром, театр трюків Роберта Гудена, першого з побачених у дитинстві Сарою Бернар театрів), і те, що слугує для огляду різноманітних покарань».
У широкому сенсі «Театр жесту» можна також називати театром, а не пантомімою.
Боюся зізнатися, що часом моя присутність у глядацькому залі девальвувала очікування, виплекані рекламною компанією нинішньої Французької весни, тим паче, що в пам’яті ще яскраві враження від чудового театру Solo show Марселя Марсо та вистави Ані Жирардо «Мадам Маргаріт», які були представлені в програмах фестивалю «Київ Травневий» 2001-го і 2002 року.
На виставі «Коріння» компанії «Les Krilati» найвдячнішими глядачами були студенти Київської академії циркового мистецтва. Кожен номер вони приймали захоплено, виражаючи свої емоції шквалами свисту, оплесків, тупотіння й вигуків. Вони краще за інших знають, наскільки потрібна підтримка тому, хто прагне утримати в повітрі п’ять булав. Це саме з їхнього середовища вийшов рекордсмен світу Олександр Кобліков, який здатен утримувати в повітрі 14 предметів одночасно. Справді, привезти в Україну, а тим більше до Києва циркову виставу — річ ризикована, хоч і не цілком безнадійна.
Поведінка героїв вистави іноді нагадувала артистів театру глухонімих. Працювали вони емоційно, глибоко, змістовно викликаючи глибоку симпатію до себе. У центрі сцени — стовбур потужного дерева з міцними гілками та корінням, що стирчить із землі. У дереві заховано безліч пристроїв для різних акробатичних етюдів. Вочевидь, і глибокі філософські смисли крилися в цьому предметі-символі. Втім, ані взаємодія з ним артистів, ані сюжети новел не розкрили його зрозуміло, що, проте, не заважало фантазувати кожному залежно від здатності бачити передусім власні очікування, ніж реальні сценічні образи.
Прес-реліз, відео-матеріали фінального «Концерту вогню» у виконанні компанії «Ударні десантники» на Співочому полі 28 квітня о 21.00 також породжують великі очікування. І не лише тому, що в Україні вуличних театрів практично немає. А радше через високий професійний рівень виконавців. Сподіваюся, що фінальний акорд Французької весни буде гучним і залишить яскравий слід у пам’яті.
І нехай захват його звучання відкриє організаторам подальших весен слух до того, що могло б по-справжньому дивувати й тішити шанувальників французької культури.
