На початку липня такого далекого тепер 1973 року після закінчення другого курсу факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка я за власною ініціативою поїхав на практику на загадкову й таємничу Колиму. (Служив у армії з колимчанином Ігорем Глуховим, і після його розповідей захотілося побачити той незвичайний край). З Магадана мене направили в райцентр Ягідне — саме там у газеті «Северная правда» була вільна ставка і я міг заробити собі не тільки на штани й кожух, а й на дуже дорогий авіаквиток назад до Києва.
Оскільки я в ті молоді роки серйозно займався боротьбою самбо і дзюдо, то на другий чи третій день після знайомства з колективом газети «Северная правда» пішов на тренування у спортзал в спортивну секцію боротьби. Після розминки тренер поставив мене як новачка у спаринги з борцями у моїй ваговій категорії — до 70 кілограмів. Я легко виграв усі поєдинки, бо на той час тренувався в Києві у школі вищої спортивної майстерності у заслуженого тренера СРСР по боротьбі самбо і дзюдо Ярослава Івановича Волощука і вже мав звання кандидата в майстри спорту з обох видів цієї боротьби. У вазі до 80 кілограмів я теж подолав усіх суперників, але в категорії до 90 кілограмів тренер несподівано для мене випустив на татамі (борцівський килим у дзюдо) спортсмена, якому було на вигляд років п’ятдесят. Високий, лисий, міцний, з хемінгуеївською борідкою та з акцентом іноземця. І прізвище не наше — Петер Зігмундович Демант...
«Як мені боротися з цим дідом?» — запитав я спантеличено у тренера. — «Як з усіма суперниками...», — сказав він і дав команду на поєдинок: «Хаджіме!» Незважаючи на свій досить таки солідний вік, мій незвичайний суперник виявився дуже сильним фізично і з хорошою реакцією. Відчувши, що в стійці його важко спіймати на чистий кидок, я перевів боротьбу в партер — і різко провів прийом на удушення. Усе!..
Після цього поєдинку тренер випустив з важкої ваги «козирного туза» — Яшку-бульдозериста, і той, не довго думаючи, згріб мене, як ведмідь, своїми могутніми руками й навалився зверху всім важким тілом. Оскільки змагання були неофіційними, то, лежачи на спині під Яшкою, я прокричав про свою поразку нетрадиційним терміном: «Мені капут!»
Усі засміялися — і я відчув: новий колектив сприйняв мене за свого...
Пізніше я дізнався, що Петер Зігмундович Демант — добре відомий у Ягідному не тільки як борець, альпініст і мисливець, а й радіолюбитель, фотограф і книголюб...
Та особливо мене дивувало те, що цей чоловік, який мав дві вищі освіти, здобуті за кордоном, і досконало володів, крім російської, ще й німецькою, англійською, французькою, іспанською, італійською, чеською, польською, арабською, японською та іншими мовами — працював... вантажником у місцевій торговій конторі управління робітничого постачання. Заняття спортом і фотографія, взаємна цікавість до складних туристичних походів і літератури швидко зблизили нас, і ми збиралися при нагоді в оригінальній квартирі Петера Зігмундовича, слухали музику, розглядали географічні карти й розповідали один одному про ті місця, в яких довелося побувати. Готувалися навіть до спільного альпіністського сходження на пік Абориген — найвищу гору (2.586 м) Магаданської області біля знаменитого озера Джека Лондона. Але несподівано мене викликали в місцеве управління КДБ і після детального допиту двома співробітниками про наші зв’язки порадили: «Будьте з Демантом дуже пильним і обережним, бо він — австрійський шпигун...» Я спробував уточнити, до якого періоду часу відноситься шпигунська діяльність Деманта — до колишнього чи теперішнього, але почув у відповідь: «Шпигун залишається шпигуном на все життя. Запам’ятайте це, як майбутній журналіст, назавжди...»
Після мого повернення до Києва ми кілька років листувалися з Петером Зігмундовичем, обмінювалися книгами й фотоальбомами, але його «шпигунська діяльність» так і лишилася для мене таємницею... І ось тільки тепер, через 30 років після нашої першої зустрічі, коли я знову приїхав у 2004 році в Ягідне, у місцевому музеї «Пам’ять Колими» мені потрапили офіційні документи, які й розповідають про життєву одіссею цієї людини...
Народився Петер Демант в Австрії, але дитинство та юність пройшли в Чернівцях, де служив його батько — кадровий військовий. (Під час Першої світової війни він потрапив у російський полон і три роки відбував покарання в тюрмах Сибіру, а потім після третьої втечі дістався до Фінляндії, а звідти, через Швецію, дістався нарешті додому — в Австро-Угорщину). До 1939 року Чернівці входили до складу Румунії, але після приєднання Північної Буковини до України це містечко теж стало радянським. А оскільки Петер Демант не втік на Захід, а продовжував працювати в Чернівцях у краєзнавчому музеї, то 13 червня 1941 року його арештували співробітники НКВС, пришили ярлик агента двох іноземних розвідок, швидко засудили й відправили на п’ять років у тюремні табори Сибіру — валити ліс. Після повного відбування строку судимості — звільнення. Але невдовзі — знову арешт. І 12 вересня 1946 року Військовий трибунал Томського гарнізону звинувачує Петера Деманта за статтею № 58 КК РРФСР у «контрреволюційній діяльності, спрямованій на підрив, ослаблення і повалення влади робітничо-селянських рад, а також за спроби ліквідувати основні політичні й національні завоювання пролетарської революції...» І за це засуджує його на 10 років позбавлення волі та дає ще 5 років «по рогах», тобто позбавляє засудженого конституційних прав на такий термін після тюремного строку.
А далі — дорога поїздом під конвоєм на Далекий Схід у порт Находка, завантаження у трюми пароплава «Советская Латвия» і через Охотське море — в Магадан. Потім — табори тресту «Дальстрой»: «Новий піонер», «Спорноє», «Дніпровський» та інші...
Після звільнення Петер Демант, маючи, як я вже говорив, дві вищі освіти, володіючи багатьма європейськими та іншими мовами, чудово знаючи радіосправу та опанувавши ще кілька дефіцитних спеціальностей, змушений був працювати в Ягідному вантажником у торговій конторі, бо КДБ заборонило керівникам інших організацій брати його на роботу, «щоб він не міг продовжувати антирадянську діяльність».
За підрахунками Петера Деманта, за 23 роки його роботи вантажником у торговій конторі в Ягідному він переніс на своїх плечах приблизно 75 тисяч тонн різних вантажів — мішків із цукром, сіллю, цементом і борошном, ящиків зі склом, цвяхами, посудом, шифером та облицювальною плиткою, бочок з олією і вином... Переносив і мотоцикли, піаніно, дерев’яні труни... Цих 75 тисяч тонн вантажів достатньо для того, щоб заповнити ними трюми трьох морських кораблів.
Правду кажуть філософи, що наше життя вимірюється тими зусиллями, яких воно нам коштувало...
Реабілітували Петера Деманта в Москві 1991 року на 74 році життя, бо, як виявилося, жодного злочину проти народів СРСР і проти радянської влади у нього не було...
У музеї «Пам’ять Колими» я взяв московську адресу Деманта, і, коли повертався додому з Чукотки, — ми зустрілися у нього вдома в Москві. Я з приємністю дізнався тоді, що Петер Зігмундович — автор кількох книг. Його перу належать романи «Дзеркало тітки Сари», «Віжіланти золотої Монтани», автобіографічні твори — «Щасливі тридцяті роки» і «Мої три пароплави». (Автор має на увазі саме ті 3 символічні морські пароплави, які можна було завантажити перенесеними ним за 23 роки 75 тисячами тонн вантажів).
Вийшов у світ і найголовніший твір життя Петера Деманта — «Зекамерон ХХ століття». Це книга про сталінські концтабори на Колимі, в’язнем яких він був багато років.
На одній зі своїх книг мій співрозмовник написав: «Дорогому другу, колимському товаришу Миколі Хрієнку, який так несподівано повернувся у моє життя після відлучки в майже 30 років.
Автор Петер Демант.
Москва, 9-ІІ-2005 року».
І сказав: «Спасибі тобі за те, що був тоді людиною в Ягідному. Я це відчував...»
Під час нашої останньої зустрічі в Москві Петер Зігмундович передав мною в Київ у бібліотеку імені Вернадскього всі написані ним книги. А після його смерті 11 грудня 2006 року дружина Петера Деманта Ірина Петрівна, згідно із заповітом небіжчика, передала всю бібліотеку її чоловіка в міську бібліотеку міста Чернівці, в якому він працював у краєзнавчому музеї до першого арешту в 1939 році.
Тоді, в 2005 році, коли після довгої перерви я знову зустрівся в Москві з Петером Зігмундовичем Демантом, я завершував перший етап журналістського проекту «Українці за Уралом», маршрутна частина якого проходила від Уральських гір на Далекий Схід і далі через Якутію, Колиму і Чукотку — до селища Уелен і мису Дежньова. Оскільки життя Петера Зігмундовича було пов’язане з Україною, то я попросив його написати у спеціальному зошиті його побажання нинішнім жителям України. Ось воно (збережено текст оригіналу):
"За самостійну Україну!» — сколько раз я слышал такой девиз, сколько добрых и честных людей страдало за независимость «своєї рідної неньки». Там, на далекой, ужасной и одновременно прекрасной Колыме, где я провел 32 года своей жизни, украинцы были особенными контингентом — держались отдельно и стойко, ведь они страдали за свою мечту, которая, как горизонт, уходила дальше и дальше, но как цель все-таки была достигнута в 1991 году.
Я сам вырос в Западной Украине — в прекрасном городе Черновцы, где удачно сочетались культуры представителей разных народов. Но любой житель этого города знал украинский язык коренного населения — западный диалект. Румыны тщетно старались переделать названия тех мест на свой лад. Да разве, например, такое красивое и глубокое в историческом плане название, как «Стрілецький Кут», вычеркнеш из народной памяти?! И городская украинская интеллигенция была на высочайшем уровне — искусствовед Владимир Жаложицкий и его родной брат — лучший врач в Черновцах. Граф Василько и митрополит Виссарион Пую, который учился в Духовной семинарии вместе с безбожником Иосифом Джугашвили — будущим Сталиным.
Много, очень много украинцев разбросала судьба по разным странам, но везде они оставались сыновьями и дочерьми своей земли, не теряя в отличие от других эмигрантов свой родной украинский язык. И вот в конце ХХ века Украина стала самостоятельным государством, а ее гербом на «жовто-блакитному прапорі» стал тризубец. «Так держать!» — желаю Вам, дорогие мои украинцы. Долго Вы боролись за независимость — и победа теперь Ваша.
Бывший долголетний узник Колымских лагерей (зек № З-1-504)
Петер Демант (писатель Вернон Кресс).
г. Москва.
9 февраля 2005 года"
Того ж дня я зробив і останній прижиттєвий фотознімок Петера Зігмундовича, який ставить свій автограф на вишитому українському рушнику. Було тоді колишньому в’язню колимських концтаборів 87 років, а мені — 55. Рівно стільки, як тоді в 1973 році тому високому дзюдоїсту з хемінгуеївською бородою, з яким я зустрівся і познайомився на борцівському килимі в Ягідному на Колимі.
