Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Геополітичне послання з Лівії

14 квітня, 2011 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Чи завершиться «розповзання місії» для інтервенції Заходу в Лівії неминучим створенням цитаделі джихаду на південних кордонах Європи?

Звичайно, західним властям потрібно аплодувати за зусилля, які вони зробили при підтримці з боку Катара й Об’єднаних Арабських Еміратів, щоб уникнути кровопролиття серед цивільного населення Лівії. Демократичний світ не повинен мовчки споглядати, як тиран використовує збройні сили для кривавої розправи з цивільним населенням. Але якщо необхідно зупинити деспотів від недопустимих репресій, то будь-яка інтервенція, військова або ж у вигляді економічних і дипломатичних санкцій все-таки повинна пройти перевірку на справедливість.

Нинішній політичний підйом в арабському світі здатний змінити Близький Схід і Північну Африку подібно до того, як свого часу падіння Берлінської стіни 1989 року фундаментально змінило Європу. Насправді, 1989-й став вододілом, який позначив найбільш глобальні геополітичні зміни в історії, які відбулися в найбільш стислі строки.

1989 року Френсіс Фукуяма заявив у своєму відомому есе, що закінчення холодної війни ознаменувало собою закінчення ідеологічної еволюції, «кінець історії», з «універсалізацією західної ліберальної демократії як остаточної форми людського управління». Проте, після двох десятиліть процес глобального поширення демократії зіштовхується з усезростаючою зустрічною течією. Наприклад, в Азії лише невелика кількість країн є справді демократичними.

Насправді, виник новий ідеологічний двополярний розділ, аналогічний тому, який існував у часи холодної війни. Зростання авторитарного капіталізму, найкращим символом якого є Китай і який також був узятий на озброєння такими непорівнянними країнами, як Малайзія, Сінгапур, Казахстан і Катар, — створило нову модель розвитку, яка в даний час конкурує з моделлю ліберальної демократії і кидає їй виклик.

Хвиля народних рухів у арабському світі показує, що можливості демократії залежать від двох ключових внутрішніх чинників: ролі сил безпеки і технічної досконалості репресивних можливостей держави. В останні тижні сили безпеки трьох арабських держав розвивали там події в три різних способи.

Народні хвилювання в Ємені спричинили розлад в керівництві сил безпеки, і при цьому різні фракції в збройних силах країни в даний час управляють різними районами столиці Сани. У Бахрейні, на противагу цьому, правляча там монархія скористалася допомогою іноземних сунітських найманців, які домінують у поліцейських силах країни, щоб розстріляти демонстрантів, в основному шиїтів.

У Єгипті військові відмовилися стати на бік колишнього президента країни Хосні Мубарака, внаслідок чого завершилося 30-річне правління цього диктатора. Військові, які довгий час правили цією країною, стали насторожено ставитися до бажання Мубарака зробити сина своїм наступником. Нинішні гарячі суперечки про свободу не можуть затьмарити тієї реальності, що народна «революція» в цій країні закінчилася приходом до влади військових, які потім на десятиліття ввели режим надзвичайного стану, який продовжує існувати і зараз, і до цих пір не зрозуміло, який шлях політичного розвитку буде обраний.

Що стосується другого ключового внутрішнього чинника, тобто здатності держави здійснювати поліцейський нагляд над мобільними і електронними засобами комунікації, а також доступом до інтернету, то це стало не менш важливим, ніж застосування грубої сили і поліцейських палиць. Китай, наприклад, є моделлю деспотичної ефективності: його внутрішні служби безпеки змогли розширити свої повноваження — від функції нагляду і створення незаконних центрів утримання під вартою до створення цілої армії платних інформаторів і організації патрулів на місцях, які відловлюють порушників спокою.

У відповідь на заклик китайців, що живуть за межами країни, збиратися у вихідні в спеціальних місцях у Шанхаї та Пекіні, щоб почати жасминову (моліхуа) революцію, Китай продемонстрував нову стратегію: там заздалегідь заповнюють обрану для виступів площу поліцією і таким чином не залишають простору для протестуючих. І що найважливіше, Китай, будучи світовим лідером реального здійснення суворої цензури в засобах електронної комунікації, має всі можливості для того, щоб блокувати проникнення будь-якої «зарази» з арабського світу, яка може досягти його берегів.

Зовнішні чинники особливо важливі у невеликих, слабких країнах. Найкраще це демонструє приклад Бахрейну, куди Саудівська Аравія — яка більше ніж будь-яка інша країна сприяла поширенню джихаду по всьому світу — послала під егідою Ради співпраці арабських держав Перської затоки свої збройні сили, аби розганяти мирні протести. Насправді, зусилля Саудівської Аравії, направлені на те, аби підтримати правлячий в Бахрейні режим, можна порівняти з інтервенцією Радянського Союзу до Афганістану 1979 року, яка була здійснена для підтримки обложеного родинного режиму — вторгнення, внаслідок чого була здійснена операція ЦРУ з озброєння афганських повстанців, що коштувала багато мільярдів доларів, і виник транснаціональний ісламський тероризм.

Лівія також є слабкою, розділеною країною. І на території Лівії ЦРУ також проводить секретні операції і допомагає тутешнім повстанцям. Небезпека полягає в тому, що Захід при цьому, схоже, створює ще один притулок для джихадистів. Врешті-решт, розширення місії НАТО, що спочатку переслідувала гуманітарні цілі, до повномасштабного військового вторгнення до Лівії, для окремих арабських країн є сигналом того, що ця війна насправді ведеться з метою, щоб утримати під контролем Заходу даний регіон. Інтервенція, мабуть, була викликана геополітичним імперативом, направленим на те, щоб заблокувати або навіть усунути полковника Муаммара ель-Кадаффі й таким чином не дозволити його режимові скористатися політичним вакуумом, що виник у сусідньому Єгипті й Тунісі.

І хоча тепер стало зрозумілим, що більшість арабського світу ступила на шлях перетворень, кінцева точка цих перетворень до цих пір не зрозуміла. Але адміністрація Барака Обами, мабуть, прийшла до висновку, що арабські монархи залишаться при владі, а арабських президентів, скоріше за все, потрібно усунути, і що для США є прийнятним продовжувати надавати підтримку королям-тиранам.

На жаль, такі подвійні стандарти свідчать про те, що демократичне правління в будь-якому суспільстві можливе лише в тому випадку, якщо воно відповідає інтересам великих держав. Ніхто не має більшої зацікавленості у визнанні цієї згубної тези — що просування ідеї гуманітарних свобод є нічим іншим, як геополітичним інструментом, — ніж найбільша і найстародавніша у світі країна з найбільш могутньою автократією — Китай.

Брахма ЧЕЛЛАНІ, професор Центру політичних досліджень у Нью-Делі й автор книг «Азіатська незборима сила: підйом Китаю, Індії та Японії» і «Вода: нове поле битви Азії».

Брахма ЧЕЛЛАНІ. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: