«Цього року виповнюється 20 років Росії, яка виникла після розпаду СРСР. Мирна відмова від тоталітарної системи стала історичним досягненням глобального масштабу. Тоді була очевидною воля суспільства до змін, до побудови нового життя, яке має ґрунтуватися на повазі до людини, демократичних принципах, вільній конкурентній економіці. Сьогодні ми розуміємо, що цей потенціал так і не було реалізовано. Надії не виправдалися», — написав у своїй статті на svobodanews.ru Григорій Явлінський. Пропонуємо її вашій увазі з невеликими скороченнями.
НАРОД, «ЯКИЙ ІДЕ»
Сучасний російський політичний режим, що виник після 1991 року й оформився в останнє десятиліття, так і не створив сучасної держави. Як наслідок — триває розкол між владою і народом, державою та суспільством, який безперервно поглиблюється і стає нездоланним.
Це не тимчасовий дефіцит довіри, а системна проблема. Високі рейтинги перших осіб — не показник суспільної підтримки влади. Величезна різниця в довірі до них і до решти державних інститутів свідчить про граничну нестійкість, слабкість усієї російської державної конструкції.
Двічі за останні 100 років цілком несподівано наставав швидкий і повний колапс держави за схемою: «Було, було і раптом не стало». Причина — не голод, не війни або репресії, а глибокий і на момент краху вже непереборний розрив між владою та людьми.
Наростання цього розриву очевидне й нині. Соціологи шукають ознаки «опозиційності», а проблема — в іншому.
Народ у Росії не чинить опору державі. Усе значно гірше — він іде від неї. Народ не вірить державі, не цікавиться нею, боїться її, не чекає від неї нічого хорошого, вважає її перешкодою і загрозою. Народ не хоче удосконалювати державу, його переконали в тому, що він ні на що не впливає і взагалі в державному сенсі значення не має.
Народ налагоджує своє життя поза державою. Народ, «який іде», вважаючи державу чужою, звісно, і не є її опорою. У критичних для держави ситуаціях, таких як 1917-го і 1991 року, це призводить до її зникнення.
Зростання масштабів алкоголізму і наркоманії, вихід у віртуальний світ, злочинність — усе це також форми втечі від позбавленої перспектив дійсності. Одним із наслідків розколу між народом і владою є швидка та глибока криміналізація держави. На думку голови Конституційного суду Валерія Зоркіна, сьогодні масштаб проблеми такий, що «це питання про те, чи збережеться Росія в найближчі десять років».
Войовничий імморалізм і всеосяжна брехня, що насаджуються в суспільстві, повернення грубої офіційної пропаганди призвели до духовної втоми народу, до політичної та соціальної апатії, «витоку мізків» та еміграційних настроїв.
Опитування російської молоді показують, що 45% випускників вищих навчальних закладів не виключають можливості виїхати, а від 18% до 24% — мають тверді наміри добиватися виїзду з країни. Готові залишити країну до 30% підприємців. Масовий виїзд на роботу за кордон талановитих учених, зокрема молодих, підриває потенціал російської науки. Головний мотив еміграції — не низькі доходи, а неможливість жити гідно. Для 79% потенційних емігрантів мотивом є бажання жити за умов верховенства закону, прав і свобод, а для 69% — можливість уникнути свавілля влади.
Такі настрої людей знову стали значною частиною масової свідомості, вони є яскравим проявом того самого фатального розриву. Це — реакція на несправедливі шокові реформи, повне ігнорування поточних і перспективних інтересів людей, усіх видів їхніх прав, тотальне злодійство начальства, перетворене на офіційну політику, жорстоке «правоохоронне» свавілля та рейдерство.
Цей розрив не можна ліквідувати одразу навіть відносно чесними виборами або раптовим скасуванням цензури. Час упущено.
За допомогою виборів можна вирішувати проблеми лише тоді, коли щодо найбільш базових засад і цілей життя народу, країни є консенсус і треба вибрати, як ці спільні для всього народу завдання краще реалізувати і кому це робити.
Якщо суспільство розколоте, деморалізоване та принижене, голосування, навіть відносно чесне, нічого не дає. Прикладів багато. У Росії планку суспільної дискусії умисне опущено дуже низько. Сурогати суспільно-політичних програм, які сьогодні присутні на федеральних телеканалах, витримані в стилі бійки на комунальній кухні — перекричати сусіда. Суть проблем вихолощується, зводиться до протистояння спрощено-полярних точок зору. Інтернет є альтернативою в деяких темах, але не за глибиною і стилем «дискусії». Вибори за таких умов перетворюються на змагання популістів і горлопанів.
У сьогоднішній Росії немає передумов для повноцінної політичної дискусії на основі партійних програм. Зараз можливе тільки сперечання окремих персон, носіїв світоглядів різної спрямованості, глибини та якості, серед яких — націоналізм, номенклатурний «освічений консерватизм», націонал-більшовицька ідеологія, сталінізм, який відверто сповідує керівництво КПРФ, радикальний псевдолібералізм більшовицького типу.
Відображенням і подальшим заохоченням цього хаосу в суспільній свідомості стали прийняті верховною владою рішення про державну символіку — самодержавний орел з двома головами і коронами, сталінський гімн зі старо-новими словами та «нібито демократичний» торговий прапор — триколор.
Ті, хто ухвалював ці рішення, напевно, думають, що цей набір символів покликаний усіх об’єднати або, принаймні, задовольнити: адже в ньому і державний імперіаліст, і комуніст, і демократ знайдуть собі що-небудь до смаку. Проте державна і національна ідентичність, національна свідомість — не такий собі пазл, аби збирати його механічно. У країні з такою відсутністю відчуття ідентичності, розірваною та розколотою свідомістю не можна зробити нічого — ні модернізації, ні інновації, ні чогось ще корисного.
Із народом, зрадженим і розтлінним його елітою, можна тільки чекати остаточного розпаду.
БРЕХНЯ ЯК ОСНОВА ДЕРЖАВИ
Головною політичною проблемою нашої країни є не рівень та якість демократії або захисту свобод і прав громадян, як це прийнято вважати, а необмежена тотальна брехня як основа держави і державної політики.
І причина тут не просто в особистих якостях перших осіб — Єльцина, Путіна або Медведєва: уже від часу жовтневого більшовицького перевороту 1917 року російська держава побудована на брехні. Брехня стала необхідним елементом державної системи, яка вже понад 93 роки є нелегітимною і повинна це всіляко приховувати.
Брехня — органічний елемент сучасної еклектичної державної системи, що бажає зберегти свій історичний зв’язок і з радянським режимом, і з померлим самодержавством, і з сучасним світом. Це можна намагатися робити лише шляхом безперервної та всеосяжної брехні.
Корінь цієї проблеми — в катастрофі, але не геополітичній, а національній. Майже 100 років — період життя кількох поколінь — у нас пройшли на основі повного розриву з правом і законом, стирання національної ідентичності.
Корінь у тому, що сьогоднішня політична система Росії в історичному плані веде свій початок від трагічних подій 1917—1920 рр. — державного перевороту, захоплення влади групою злочинних елементів та кривавої Громадянської війни. Саме відмова від усвідомлення цього факту і спроба побудови нібито пострадянської Росії на відчутті спадкоємності й убиранні в себе брехні попередніх 75 років робить у принципі неможливим рух уперед і зумовлює деградацію суспільної свідомості. Це безвихідь. Вийти з неї можна, лише забезпечивши мінімально необхідну легітимність держави та влади, перервану майже століття тому, і відновивши на цій основі логіку історичного розвитку країни.
Ні ленінізм, ні сталінський націонал-більшовизм, ні формальна демократія так і не стали досить серйозними «підпорами», аби псевдодержава змогла відмовитися від своїх головних засад — брехні й терору, щоб хоча б спробувати не боятися громадян, а здобути їхню підтримку не через примус.
Країна потрапила в замкнене коло: не відмовившись від брехні, неможливо провести бодай трохи ефективні реформи, а відмова від брехні загрожує системі загалом.
Не вирішивши цього завдання, залишаючись на ґрунті тотальної історичної брехні, Росія ніколи не зможе створити ні сучасної працездатної держави, ні ефективної конкурентної економіки. Завдання, яке треба вирішувати, — відновлення легітимності влади, перерваної майже століття тому, і логіки історичного розвитку країни.
СИСТЕМА, ЩО НЕ РЕФОРМУЄТЬСЯ
У 90-х проблема позитивної демократичної легітимності влади так і не була вирішена. Спроба реформувати радянську систему, шляхом поправок зробити номінальну (яка ніколи не працювала) Конституцію РРФСР діючою, а систему Рад поєднати з принципом розділення влади закінчилася подіями вересня-жовтня 1993 р.
Конституція 1993 року була складена за нагальною потребою, суспільством не обговорювалася, а обставини організації референдуму щодо її схвалення і підрахунку отриманих голосів досі викликають дуже серйозні сумніви щодо її ухвалення.
Легітимність політичної системи 90-х була підірвана й цими обставинами, і тим, що демократія залишилася імітацією, яка не співпадає з антидемократичною олігархічною «начинкою» влади. До старої брехні приєдналася нова — міф про неминучість саме такого характеру реформ, про те, що Єльцин і Гайдар у 1992 році врятували країну від голоду.
У «найліберальніші» роки членів царської сім’ї наполегливо не визнають жертвами політичних репресій, а станція метро «Войковська», названа на честь людини, яка брала участь у холоднокровному вбивстві царської сім’ї, до складу якої входили дванадцятирічний хлопчик і чотири дівчинки, так і не змінила своєї назви, багато архівних матеріалів залишаються закритими, відзначається «День чекіста» й таке інше. Все це — не просто слова і сторінки календаря, а цілий ланцюг асоціацій, логічних зв’язків, стандартів мислення, що поєднує сучасну систему з її радянською попередницею. В результаті зберігся й навіть зміцнився стиль життя, в якому брехня і нещирість залишаються серед елементів, що утворюють систему. У політиці виникло і зміцнилося панування цинічної «політичної доцільності», корупція, керовані вибори й медіа-війни.
Чим більше проходить часу, тим більш вагомою проблемою виступає абсолютна суперечність і еклектичність уявлень нової російської влади про те, який історичний спадок лежить в її основі. Держава, яка провалила економічну реформу, яка відповідальна за різке падіння рівня життя абсолютної більшості населення, почала свідомо загравати з «державною» складовою національної свідомості, в якій царсько-імперські елементи химерно поєднуються з радянсько-імперськими.
Невипадково гербом нової Російської республіки став імперський двоглавий орел із коронами. За смисловим навантаженням він робив Росію кінця XX — початку XXI століття спадкоємицею ідеально-міфічної «Росії, яку ми втратили», Росії самодержавства, що природно пішло з політичної сцени, «цукерково-бубличного» лубочного образу минулого.
Цей ідеал не прижився, але проклав шлях іншому, радянському утопічному ідеалу. Імперський орел врешті-решт «притягнув» до себе незграбний радянський гімн, який із цим орлом дуже добре поєднується. Приблизно так само, як путінська олігархічна система з єльцинською.
Крім того, в 90-ті роки проблема так і не подоланого розриву легітимності була обтяжена тотальною конфіскаційною реформою, широкомасштабною ваучерно-приватизаційною аферою держави, що охопила все населення країни, й нелегітимністю великої приватної власності, розданої на основі корупційних схем через так звані заставні аукціони.
Час свободи ЗМІ так і не настав, тому що без брехні як системи влада, що виникла після краху радянської системи, жити не може.
Зараз, певна річ, новий політичний устрій, заснований на конституції 1993 року й на основі реформ 90-х років, став за останні десять років формою закріплення влади номенклатури радянського типу в нових економічних умовах, чимось провінційним і доморослим, таким собі «капіталістичним чучхе» або «демократією процвітаючої дисципліни».
Цей устрій як і раніше заснований на брехні, страху, корупції, які з часом лише наростають, оскільки не виконана жодна з умов створення сучасної держави:
— легітимний інститут приватної власності, що спирається на масового власника, так і не створено;
— рівність громадян перед законом відсутня;
— замість суду й арбітражу — імітація, що прикриває панування «права сильного»;
— влада є не суспільною функцією, а інструментом особистого і групового збагачення.
По суті, замість держави ми маємо сьогодні обгортку системи, здатну лише імітувати державну діяльність. Завдання забезпечення безпеки громадян, обороноздатності країни, єдності багатонаціональної держави з величезною територією, економічного й соціального розвитку в таких умовах не можуть вирішуватися в принципі. Головна ж проблема полягає в тому, що в таких умовах не може складатися, функціонувати й розвиватися цілісне життєздатне російське суспільство.
Думаю, що ситуація, яка склалася до весни 2011 року, стала загрожувати самому існуванню Росії.
Влада втрачає залишки навіть формальної демократичної легітимності, систематично фальсифікуючи вибори. За «ЄР» голосують не тому, що підтримують, а тому, що людям байдуже й так потрібно. Явка падає. Роль Конституції систематично знижується грубими втручаннями в її текст, такими як відміна прямих губернаторських виборів або продовження термінів повноважень президента і парламенту.
Нові спроби замінити вакуум месіанськими, державно-імперськими ідеями навіть у модернізованому вигляді (претензії Москви на роль світового фінансового центру) виявляються безнадійними, і це очевидно. Брехня й її пропаганда залишається основним чинником. Політичне мислення застигло на рівні початку минулого століття. Немає однозначного засудження державного терору, постійно робляться спроби знайти йому якесь виправдання у дусі «Realpolitiс». Рамки радянського зовнішньополітичного мислення утрудняють розвиток таких проривних проектів, як російсько-європейська ПРО. Більшість «еліти», обговорюючи цю тему, думає не про майбутнє, а про минуле.
Першопричина ситуації, що загрожує національною катастрофою, — характер і особливості російської політичної системи. Її основа — бюрократична номенклатура, яка підмінила собою політичну й бізнес-еліту, яка сконцентрувала в одних руках владу і власність, вона схильна виконувати лише одну функцію влади — охоронну.
Охоронний курс — шлях не до стабільності, а до загнивання або дестабілізації.
Його слабкість — відсутність виразної концепції держави, розуміння перспективи розвитку країни, а отже — можливості запропонувати суспільству план модернізації, що заслуговує на довіру та інтерес.
Політично байдуже, хто буде визначений і оформлений президентом: Путін, Медведєв чи хтось інший. Головне, що система залишиться незмінною — нелегітимною, політично та економічно неефективною, принизливою й безправною для громадян. Російська політична система — це імітація сучасної державності, «потьомкінське село», що складається з псевдоінститутів, з процедур, що постійно й грубо фальсифікуються. У житті суспільства відсутня достовірність, вона замінена нескінченними «симулякрами». Замість різноманітності думок і стилю — тандем, замість модернізації — Сколково, ігри й чемпіонати; замість багатопартійності — найнудніші кремлівські проекти й «вулиця» протестів, що нарочито позбавляється свіжих ідей і замінює діалог влади з громадянами з найактуальніших питань громадянських свобод, корупції, судового свавілля на дріб’язкову адміністративно-міліційну війну з професійними протестантами і протестними «героями». В результаті справжніми, реальними є лише розкрадання й прірва між гламурною грошово-владною номенклатурою й безправними звичайними людьми. Ну, кому таке сподобається?
Торжество симулякрів робить питання про майбутнє країни максимально обґрунтованим. Дисбаланс у політиці, праві, соціальному становищі громадян, промисловості та інфраструктурі з часом можуть обернутися такими наслідками, які суттєво перевершать потрясіння 1991 року. Необхідна принципова, якісна зміна цієї системи.
Історично марними є спроби реалізувати концепцію «сировинної держави», «суверенної демократії», що спирається на багатство власних надр і глобальний попит на ресурси. Однобічний, переважно сировинний розвиток економіки, відмова від визнання недоторканності приватної власності, державний податковий рекет, неможливість розв’язати проблему створення сучасних виробництв не лише гальмують економічний прогрес Росії, а й підривають її перспективу. При збереженні цих давніх і нових, набутих за останні 20 років, вад Росія стає економічно вразливою, а в сенсі дієздатності й ефективності державної влади — немічною країною.
Цілком можливо запропонувати професійну програму економічних реформ, спрямованих на створення в Росії сучасної диверсифікованої інноваційної висококонкурентної ринкової економіки, що дозволяє за обмежений період часу зробити Росію однією з економічно розвинених країн світу, рішуче підвищити рівень і якість життя в країні, переломити негативні демографічні тенденції.
Проте події останніх 15 років переконливо показали, що в умовах сучасного російського політичного режиму, з огляду на його неправову природу й безконтрольність, модернізація є неможливою в принципі, як неможливе й створення конкурентоспроможної ринкової економіки.
Нинішню систему неможливо реформувати. Численні програми її покращання, зокрема Стратегія «Росія 2020», підготовлена Інститутом сучасного розвитку «Стратегія 2012» і деякі інші, містять тактично змістовні міркування, але стратегічно в цьому сенсі лише нагадують зусилля щодо вдосконалення господарського механізму в Радянському Союзі в 1960 — 1980-ті роки минулого століття. Важливо розуміти, що, по-перше, половинчасті рішення працюватимуть погано або не працюватимуть взагалі, лише компрометуючи самі себе, а, по-друге, неможливо, доживши до другого десятиріччя XXI століття, повернутися в початок 1990-х років, щоб зробити «другу спробу» того розвитку, який не відбувся.
ЛЕГІТИМНІСТЬ
У такій системі влади її керівники насправді не є легітимними, вони не спираються на закон і Конституцію. Легітимність влади забезпечується процедурою, історичним народним визнанням, реальними здобутками. Легітимність російської монархії була пов’язана з вірою в процедуру помазання на царювання. Радянська влада, спочатку абсолютно нелегітимна, потім частково приймалася народом, оскільки асоціювалася з численними подвигами й будівничими досягненнями радянських громадян, здійсненими головним чином не завдяки, а всупереч протиправній системі, що не дали цій системі зруйнуватися до часу.
У сьогоднішньої системи немає по-справжньому законних процедур і мало будівничого у власному історичному активі, такого, що могло б забезпечити їй надійне історичне, народне визнання. За заслугу їй можна поставити хіба що те, що, маючи можливість дати хід найпотужнішим руйнівним і репресивним імпульсам, її лідери цього не зробили. Але цього недостатньо для історичного виправдання системи. Ця система за вже дуже багато років свого існування не знайшла повноти своєї правової й історичної легітимації і зараз вимагає фундаментальних змін.
Нелегітимність нинішньої російської влади та її авторитарної політичної системи, що імітує демократію, насправді означає, що її можна розглядати не як виразника інтересів народу та його представників, а як систему, що забезпечує матеріальні й політичні інтереси кола наближених до влади осіб.
І все ж таки, принципово виступаючи проти всіх форм насильства, потрібно вести діалог із цією владою, наприклад, у формі круглого столу, тобто шукати компромісні й проміжні рішення.
Але при всьому цьому головною метою має бути кардинальна зміна політичної системи — створення в Росії правової держави, що ґрунтується на міжнародних стандартах прав і свобод людини, змінності влади за допомогою вільних і справедливих виборів, незалежності правосуддя, неухильному дотриманні прав приватної власності.
Завдання полягає в тому, щоб досягти всього цього мирним і будівничим шляхом, не принижуючи нічию людську гідність. Потрібно зробити все, аби розв’язання ситуації, що склалася, не виходило за межі громадянського миру й здійснювалося еволюційним шляхом. Стратегія й тактика круглого столу, склад його учасників і багато чого іншого, пов’язаного з цим, є темою для окремої розмови.
Але одна з важливих цілей такого діалогу — ухвалення на державно-правовому рівні рішення про відновлення російської державності, зруйнованої переворотом 1917 року й розгоном Установчих зборів 6 січня 1918 року, як точки правового відліку. Необхідно продовжити й завершити політичну трансформацію, розпочату навесні 1917 року й перервану антидержавним переворотом.
Установчі збори можуть стати фундаментальною подією в побудові сучасної російської держави.
Саме Установчі збори (зокрема, у формі Конституційних зборів, як це передбачено в чинній Конституції) здатні відновити справжню російську державність. Завдання полягає в тому, щоб кожен громадянин (за винятком безнадійних маргіналів) відчував себе причетним до цієї роботи чи то безпосередньо, чи то через своїх представників — не вигаданих, як ті, хто зараз засідає в Думі та Громадській палаті, а реальних і легітимних.
Звісно, має йтися саме про демократичну легітимність.
Немає анінайменшого сумніву в тому, що Установчі збори 1917 року розв’язали б саме це завдання. Роздуми про Установчі збори не є першим публічним висловлюванням на цю тему. Але саме зараз потрібен крок, спрямований на те, щоб запропонувати безпосередньо суспільству можливість відкритої й широкої дискусії щодо подібних питань. І важливо зрозуміти: балаганізація ідеї російських Установчих зборів XXI століття — це остаточна втрата шансу на розвиток, прямий шлях до продовження застою, загнивання і, врешті-решт, до тієї чи іншої форми розпаду.
Зрозуміло, що підготовка Установчих зборів буде дуже складною і тривалою. Необхідний масштабний процес осмислення становища Росії, що склалося на цей час, її геополітичного місця в світі, а отже широке обговорення проблем державності й особливостей російської економічної системи. Повторити механічно досвід 1917 — 1918 років неможливо, і спроби проводити аналогії є недоречними. Але обійтися без такого серйозного інституційного повороту навряд чи вдасться.
Мирне просування до Установчих зборів має бути таким політичним процесом, який би сам по собі фактично частково легітимував російську владу, навіть залишаючись у межах нинішніх конституційних засад.
Теоретично це можливо, але для цього на підставі чинної Конституції мають бути ухвалені радикальні демократизуючі норми, спрямовані на забезпечення рівності всіх перед законом, незалежності правосуддя, обмеження виконавчої влади, рішуче відокремлення бізнесу від влади, ліквідацію безвідповідальних чиновницьких систем позірної «стабільності», корупції й бездіяльності, номенклатурних політичних надбудов, на розвиток парламентського й громадянського контролю, припинення формування політики й правової системи «по понятиям», формування виразного геополітичного курсу, повна відмова від політики самоізоляції та державного виживання за рахунок поєднання відсталості з військовим ресурсом. Інакше кажучи, російська влада повинна здобути якісно іншу репутацію та створити передумови своєї легітимності на репутаційному рівні.
У те, що таке може статися в недалекій перспективі, мало хто вірить. Проте відмова від такого процесу призведе до того, що зміни в майбутньому виявляться радикальнішими й, швидше за все, руйнівними. Саме тому, незважаючи ні на що, треба активно працювати над реалізацією ненасильницького й будівничого варіанту.
