Серед неофіційних мистецтв у інших радянських містах «одеський нонконформізм» вирізнявся відсутністю політизації та відходом у «чисте мистецтво».
Минає тридцять років із дня, коли пішла з життя Людмила Ястреб, і сорок п’ять — із початку її творчого шляху. Художні відкриття цієї талановитої майстрині живопису та графіки з Одеси, дивовижно цілісної особистості, вже стали невід’ємною частиною доробку сучасного українського мистецтва.
Її роботи — це «портрети» унікальної культуро-творчої ситуації, в якій опинилася Людмила Ястреб. Саме там, у гурті одеських нонконформістів, формувалися новий світогляд, принципово неофіційне ставлення до мистецтва й пошуки адекватної на той час виражальної художньої мови. Це становлення принципово нового відбувалося через складний та самозаглиблений процес пропускання свого творчого «Я» через уже існуючі мистецькі традиції іконопису, художню систему доби Відродження, бароко та європейського модерну.
Точкою відліку «одеського нонконформізму» стала культова подія 1967 року, коли молоді художники Валентин Хрущ і Станіслав Сичов організували «парканну» виставку своїх робіт «Сичік + Хрущик» на паркані Одеського оперного театру. Це був фурор. Художники в один день стали героями міста, така виставка одеситам сподобалася. Саме так почався рух радянського неофіційного мистецтва. Тогочасні мистці, що втілювали «чужу», західну культуру, знайшли шлях до глядача через так звані квартирники та «квартирні виставки». Ядром руху одеського нонконформізму стали: В. Хрущ, С. Сичов, Л. Яструб, О. Ануфрієв та В. Стрельников. Назву цій групі — «Нонконформісти» — дала саме Людмила Ястреб. Від московського неофіційного мистецтва «одеський нонконформізм» принципово відрізнявся відсутністю політизації, відходом у «чисте мистецтво» та пошуком принципово нових естетичних форм самовираження.
Більшість учасників групи в 1980-х роках емігрувала або на сьогодні померла. Нині ж традиції авангардного нонконформізму в своїй творчості продовжує Олександр Ройтбурд.
Тридцять років — непросте випробування для образотворчого мистецтва сьогодні, коли прискорення життя відчуваємо з особливою силою. Чи не сприймаються образи Людмили Ястреб дещо застарілими, такими, що, попри визнання професіоналів і колег, залишаються у минулому? Адже сьогодні нас оточує зовсім інший світ, створений іншою візуальною «оптикою», й тому, природно, він є ледве співвідносним із тим, що розгортається на полотнах цієї художниці. Проте зараз, навпаки, цінність образного світу Людмили Ястреб відчутно зростає. Як ніколи раніше українці (та й не лише вони) опиняються у вирі нещирості, байдужості одне до одного. Коли ж дивишся на роботи Людмили Ястреб, то одразу відчуваєш, що це автентичне, істинне, справжнє.
Мова Людмили Ястреб — не засмічена багатослів’ям, вона знаходить втілення в кольорах, лініях та побудові композиції. Людмила Ястреб створює образ найпростішими засобами, відсікає все те, без чого можна обійтися, залишаючи в роботі якомога більше місця для світла. Саме так художниця створює ідеал природної жінки, яка перетворює все довкола себе на гармонію — передусім завдяки своєму внутрішньому сяйву. Можливо, через те, що сама мисткиня була такою.
КОМЕНТАРІ
Ольга ПЕТРОВА, мистецтвознавець, доктор філософських наук:
— В Одесі відчувався дух свободи, там вільніше та глибше дихалося, ніж в інших радянських містах, особливо великих. Море, сонце, кораблі, усміхнені перехожі. Й мистецтво, як хронограф, це фіксувало. Дуже помилково думати, що Одеса — тогочасний «оазис» радянської офіційності, там якраз було цього менше, ніж деінде... Людмила Ястреб була дуже авторитетною особистістю у колах нонконформістів, загалом у мистецьких колах того часу. Вже тоді було цілком зрозуміло, що це глибока, непересічна мисткиня. Абстрактні полотна одеситки сприймаються вільно-невимушеними й водночас сповненими глибокої змістовності та моці. І в них, і в фігуративних роботах кольори можуть бути домінантними, але оскільки вони включені в оправу «спокійної композиції», майже завжди відчуваєш їхню гармонію, внутрішню збалансованість. У роботах художниці знаходять рівновагу земля й небо, плоть і дух, та не можна сказати, що котресь із них бере гору — чуттєве або трансцендентне. Друзі та знайомі Людмили Ястреб звертали увагу на те, що, переживаючи протягом семи років невиліковну хворобу, знаючи про неї, вона продовжувала писати свої світлі роботи, ніби не боячись фізичної смерті, спокійно дивилася у майбутнє. Це дивовижно. Як на мене, тільки людина з дуже сильною волею здатна на таке.
Ірина ВОЗІЯНОВА, куратор виставки Людмили Ястреб у Києві:
— Автентизм і справжність мистецтва Ястреб — це відчуття чистоти душі, що безкомпромісно розгортається перед тобою, й чистоти мови, якою вона виспівує свою мелодію. Чистий звук її малярства — у великій, здебільшого самотужки, хоча й у лоні андеѓраундного осередку, здобутій культурі володіння кольором, лінією, фактурою.
Її кольори часто світлі, яскраві, навіть «веселі» і «бадьорі», проте без «дикунства», без зайвих «волаючих» наголосів. Вони не є самодостатніми, бо завжди підкорені добросовісно продуманому та пережитому задуму.
