Судячи з усього, лівійський диктатор Муамар Каддафі не чекав, що західні країни, а до них приєдналися і деякі арабські, наважаться завдати ударів по об’єктах ППО та військових аеродромах. На чому основувалися його припущення невідомо, напевно, переоцінив пацифізм європейців і недооцінив тривогу в європейських столицях із приводу напливу емігрантів. Після ударів відразу стало ясно, що воювати вірні диктаторові солдати і найманці з тропічної Африки можуть лише з мирними жителями або погано озброєними повстанцями.
Зовні події в Лівії дуже відрізняються від того, що відбувалося в Тунісі й Єгипті. Проте, не дивлячись на ряд невдач противників Каддафі, соціальні протести продовжують охоплювати все нові країни. Не можна сказати, що режими падають, як карткові будиночки, але те, що арабський схід змінився і багато в чому принципово, сумніву немає.
У Бахрейні за допомогою іноземних багнетів удалося покінчити з протестами. Цікаво, що наші доморослі й російські противники операції в Лівії на чолі з прем’єром Путіним, як в рот води набрали з приводу введення саудівських солдатів до Манами. Звинувачуючи Захід у подвійних стандартах, що часто справедливо, слід було б і на себе подивитися. До того ж виникла прилюдна полеміка між президентом Медведєвим і прем’єром Путіним. Для Росії це щось новеньке.
У Ємені розвиток ситуації багато в чому залежатиме від динаміки подій, які відбуваються в Омані і Бахрейні. Саудівська Аравія вкрай негативно ставиться до можливості збройного протистояння в Ємені. Повторити придушення протестів, як в Бахрейні, не вийде. По-перше, через традиційні украй неприязні стосунки Ємену і саудівців. Причому не лише на державному рівні, а й на ментальному. По-друге, територію Ємену дуже складно контролювати зважуючи як на географічний чинник, так і на складні відносини усередині суспільства, протистояння півночі та півдня, гострі племінні розбіжності.
Ер-Ріяд украй зацікавлений через вказані й інших причини в досягненні компромісу в Ємені. Звідси готовність виступити посередником. Відповідна місія була направлена в Сану. Успіху вона навряд чи доб’ється: позиції сторін украй непримиренні.
Керівники опозиції з «Ліки Муштарака» вже надіслали листи в посольства США та низки країн Європейського Союзу, в яких чітко заявили свою позицію «з відмови від будь-яких контактів з президентом Салехом, якщо в них не обговорюватимуться шляхи відмови його від влади».
Скоріше за все, саудівське керівництво це розуміє, але йому вкрай важливо виграти час до стабілізації ситуації в Бахрейні й Омані. Через стратегічну важливість першого, Захід не викриватиме жорстке поводження з опозицією. З Оманом ситуація складніша. У оточенні султана Кабуса, за даними дипломатів і розвідки Об’єднаних Арабських Еміратів, дуже сильні проіранськи налаштовані діячі. Але вводити війська, як до Бахрейну, у його сусідів немає жодних підстав. Маскат ніколи не звертався і навряд чи звернеться до них із таким проханням. У Омані також, м’яко кажучи, традиційно насторожено, якщо не сказати вороже, ставляться до саудівців. До того ж ряд представників правлячої верхівки категорично проти цього. Але це не означає, що керівництво ОАЕ не готується до силового варіанту. За деякими даними, останнім часом активізувалося наймання пакистанських військових для служби в збройних силах ОАЕ.
Безпосередній зв’язок подій в Ємені й Омані визначається тим, що етнічні єменці складають 65% населення останнього. Свого часу влада тоді незалежного Південного Ємену підтримували сепаратистів з Руху звільнення Дофара. Ця ліворадикальна організація вела збройну боротьбу за створення незалежної держави на півдні Оману. Пізніше повстанці були введені у владні структури в Манамі, але зв’язок між ними і представниками південноєменської еліти зберігається. Взаємна дія єменських і оманських сполучених ємностей здатна підірвати status quo, що склався на Аравійському півострові. Проблема в тому, що хвилі соціальних вибухів не підлягають передбаченням. Оман, Ємен і Бахрейн не ізольовані, і поштовхом до загострення може послужити ситуація в інших арабських країнах.
Сирійський режим зазнає все більших труднощів. Ще в січні сирійський президент Башар Асад стверджував на сторінках The Wall Street Journal, що «Сирія — стабільна країна». Насправді існують серйозні протиріччя між керівництвом країни, що в основному належить до алавітів, близької до шиїзму релігійної течії, і сунітською більшістю мусульманського населення. До того ж в Сирії приблизно 10% населення християни. З 1963 року в країні діє надзвичайний стан, і хоча формально існує багатопартійність, ключові позиції займає Партія арабського соціалістичного відродження (баас — араб. «відродження»).
Режим у Дамаску, на перший погляд здається міцним, але вже давно дає тріщини. Виступи в місті Дераа вилилися в масштабне протистояння з силами правопорядку. Протестуючі підпалили штаб-квартиру партії «Баас», спалили Палац правосуддя і два відділення стільникових операторів, один із яких, Syriatel, належить двоюрідному братові президента Башара Асада. Як сказав один із очевидців, «Вони спалили символи гноблення і корупції. Банки вони не чіпали». Демонстранти вимагали відміни надзвичайного стану. Протести поширилися і на місто Джасим, що в 40 км на північ від Дераа. Цікаво, що сирійські державні телеканали звинувачують у загостренні ситуації якихось підбурювачів, а також «палестинських екстремістів». До речі, Каддафі робив те ж саме, тільки у всьому звинувачував «Аль-Каїду».
Події в арабських країнах розвиваються по висхідній. При цьому немає підстав для інтерпретації їх в термінах теорії доміно. Дуже різні країни, і дуже різняться в них умови початку і продовження розгорнутих подій. Проте, деякі проміжні підсумки підвести можна.
У всіх країнах правлячі еліти змушені будуть піти на досить широкі демократичні та соціально-економічні реформи. Незалежно від того, якого напруження досягали і ще досягнуть настрої і дії протестуючих у тій чи іншій країні, фактично всі арабські режими оголосили про початок структурних перебудов своїх політичних і економічних моделей. Якщо підійти до суті цих реформ узагальнено, то в їхній основі лежить розширення представництва опозиції в політичній системі країн, що відповідно викличе посилення їхніх позицій і в ключових галузях економіки. Відбуватися це буде і там, де про це голосно говорити не будуть. Швидкість проведення реформ і їхня глибина визначатимуться особливими умовами кожної країни, а також впливом зовнішніх чинників.
Це особливо ясно видно на прикладі Бахрейну. Манама просто буде змушена піти на ряд поступок більшості шиїта, оскільки довго сидіти на іноземних багнетах неможливо. Це суперечить фундаментальній концепції економічної моделі існування цієї держави. Вона орієнтована на створення і функціонування на острові світового фінансового центру і проведення різноманітних крупних міжнародних конференцій, присвячених питанням регіональної безпеки. Робити і те, і інше в умовах надзвичайного стану просто неможливо. Другий чинник, що вимагає проведення реформ і закінчення суспільного протистояння, — зовнішній. Іран не приховує свого бажання приєднати острів, зі свого боку Саудівська Аравія сповнена рішучості цьому запобігти. Знаходитися між двома гігантами в умовах внутрішньої нестабільності маленька за територією і населенням держава просто не може собі дозволити.
Третій чинник — приклад Єгипту. Ця провідна арабська країна наочно демонструє бажання закріпити демократичні досягнення останніх часів. Близько 80% єгиптян проголосували за зміни основного закону, що зокрема передбачають скорочення терміну президентського мандата до чотирьох років із можливістю обиратися не більше двох термінів підряд. Характерно, що вперше на всенародне голосування були винесені відразу дев’ять статей конституції, що визначають порядок обрання законодавчих і виконавчих органів влади. Це відкриває шлях до проведення в Єгипті парламентських виборів у червні, а президентських — у вересні. Додатковим обмеженням повноважень президента стала відміна статті конституції, що наділяла главу держави особливими повноваженнями з протистояння тероризму. Крім того, поправки змінили процедуру введення надзвичайного стану, який діє в Єгипті останні 30 років. Згідно з внесеними до конституції поправками, введення надзвичайного стану віднині затверджуватиме не президент, а парламент.
Події, що почалися в арабських країнах як соціальний бунт, набувають революційних рис. Дуже багато сфер життя вони охоплюють і залучають до суспільного руху значні маси населення. Але цим їх значення не вичерпується. Звабливий приклад хочуть наслідувати і на інших континентах. Час диктатур і авторитарних режимів відходить. На жаль, багато правителів не хочуть це зрозуміти. І приклад Мубарака їм не наука. Тим гірше для них.
ДО РЕЧI
Президент Ємену Алі Абдалла Салех готовий піти у відставку з вищого державного поста до кінця року в рамках конституційної передачі влади. Про це заявив прес-секретар глави держави Ахмед Ас-суфі вчора в інтерв’ю агенції Associated Press. За його словами, про відповідні плани глава держави повідомив високопоставлених членів уряду, воєначальників і лідерів племен у ході зустрічі, яка відбулася напередодні ввечері.
