Цей текст кримського журналіста Павла Казаріна, сина професора-пушкініста Володимира Казаріна, з’явився у середині лютого на сайті «Росбалт Україна» — і сколихнув журналістську спільноту Криму. Його активно обговорюють, з автором сперечаються чи підтримують, проте продовжити дискусію-одкровення в ЗМІ наважилася лише журналістка «Большой Ялты» Юлія Вербицька, написавши статтю «Крымская идентичность. Русские на Украине: расширение сознания» (її ви легко можете знайти в інтернеті). Звісно, цей напрям обговорення кримськими колегами дуже хиткий і не означає, що вже завтра всі кримчани почнуть думати в такому руслі. Проте сам факт появи цієї дискусії нам здається важливим. Було б цікаво, якби наші кримські читачі та колеги долучилися до обговорення.
У мене не лежить Кобзар на столі й не висять вишиванки на стінах. У моїх жилах тече російська кров, і я не знаю української мови. Але я люблю Україну і вважаю, що визначати її долю повинні ті, хто в ній живе.
Недавно опинився в одній компанії з росіянами, які приїхали до Криму. За законами кухонної балаканини бесіда мало-помалу перетекла до політики. «Ти росіянин?» — запитали мене. — «Так». — «Хохлів, напевно, не любиш?» — «Люблю». — «Ти що, бандерівець?!»
Бути росіянином в Україні непросто. З кожним роком перед нами все гостріше постає питання самоідентифікації. Хто ми? Як нам ставитися до української незалежності? Як виховувати наших дітей?
Старше покоління розкололося. Хтось нестримно маргіналізується, вважаючи за краще шукати винних — ці вже точно знають національність своїх кривдників. Інші прагнуть не мучити себе подібними рефлексіями, зосередившись на миттєвому. Та в тих, хто не хоче поступатися «великими цілями», все частіше постає питання: «Що робити?»
У мене ніколи не було кризи самоідентифікації. Та й дивно це було б для людини, чиї батьки переїхали до Криму з Владивостока за півроку до народження їхнього сина. Російська школа, факультет русистики в університеті, повна відсутність української мови в оточенні й ідеологів «українства» серед друзів. Якщо міряти звичними поведінковими нормами, то я просто зобов’язаний бути прибічником «русского мира» в його кон’юнктурному російському розумінні, ненависником українського проекту і державної машини. Але чомусь цього не сталося.
Я не можу і не хочу ненавидіти Західну Україну. Мова не про молодь (вона зустрічається повсюдно, включаючи Росію), що фашиствує, а про більш складніші багатовимірні питання історії. Я знаю, що у Львові або Івано-Франківську не мешкають абстрактні людиноненависники, які ночами п’ють кров православних немовлят. Я в курсі, що приєднання цих областей до Радянського Союзу в 1939 році запустило на нових землях механізми колективізації й класових чисток, через горнило яких всі інші терени СРСР пройшли ще в 20-ті роки. Час лікує, та в Західній Україні не було зайвих двадцяти років на звикання до нової соціальної реальності.
Я усвідомлюю, що, у тому числі й помилки моєї Великої Батьківщини призвели до того, що багато жителів цих областей билися проти Червоної Армії. Мені відомо, що ОУН-УПА і дивізія СС «Галичина» — не одне й те ж. І що будь-яке складне соціальне явище (яким без сумніву був і залишається український націоналістичний рух) не укладається в прокрустове ложе спрощених схем і односкладових висновків. Мені, внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькі ідеали й методи ОУН-УПА і Степана Бандери. Та я розумію, що ці явища виникли у Західній Україні не з якоїсь безпричинної ненависті до всього російського. В середині ХІХ століття галицькі русофіли щиро симпатизували Російській імперії. І хто знає, коли історичний маховик зробить черговий поворот?
Так само в мене не виходить вішати ярлик «народу-зрадника» на кримських татар. До офіційної радянської версії депортації як до покарання за колабораціонізм є безліч запитань, на які досі ніхто не відповів. Чому разом із татарами з Криму виселили греків, болгар і вірменів? Чи має ця етнічна зачистка якесь відношення до планів радянського керівництва про створення на півострові проекту єврейської держави — так званої «кримської Каліфорнії»? Шестеро кримських татар під час війни сталі Героями Радянського Союзу, 35 — кавалерами Ордена Слави. 50 тисяч винагород на 200 тисяч населення — не найгірший показник. Я не історик, аби робити подібні висновки, проте так само не є серйозними дослідниками й ті, хто живе у світі радянських ярликів і штампів. Якщо я не правий — переконайте.
Мені подобається українська мова. Моя рідна російська не заважає мені насолоджуватися мелодикою української мови. Я не відмінюю «пальто» й «кіно», найголовніші слова в своєму житті я сказав на російській — і на ній же говоритимуть мої діти. Але мені осоружне зарозуміло-зверхнє ставлення до мови Лесі Українки і Тараса Шевченка.
Мій патріотизм розколотий — як розколота моя Батьківщина. Я люблю історію Росії, проте не збираюся закривати очі на її непривабливі сторінки. Мені близький Чаадаєв з його неприйняттям патріотизму лінощів, що привчає бачити все в рожевому світлі. Я знаю, що в України немає національних героїв, що примиряють її схід і захід. Але ж і генерал Єрмолов ніколи не стане історичним авторитетом для російського Північного Кавказу.
Мені боляче дивитися, як повільно згасає найменший і найбільш прославлений з російських флотів — Чорноморський. Та за «державною риторикою» Москви я все частіше бачу власницькі мотиви окремих чиновників. У Криму вже давно не секрет, що одна з причин відмови Росії передати Україні кримські маяки — дачі високих флотських начальників на їх території.
Я не вважаю, що допущені до газової годівниці російські чиновники мають право вказувати, скільки державних мов треба мати Україні. Не тому, що мені не близька ідея російської як другої державної, а тому, що я не визнаю за ними права це робити. Тим паче, що ніхто з них не насмілюється докоряти у відсутності офіційній двомовності багату нафтою і газом Середню Азію. У цих квазіімперських персонажах немає навіть натяку на самообмеження, в їхніх очах — мертва порожнеча і жадібність. Цим людям немає чого запропонувати моїй Україні: їм немає діла ні до мене, ні до інших кримчан, росіян та українців. Всі їхні слова — лише ідеологічно вивірений спіч байдужої, ситої й жадібної людини, яка пильнує свій інтерес.
Давайте пофантазуємо, що завтра новий Богдан Хмельницький запропонує російській еліті об’єднати дві країни. Мені мало віриться, що навіть історичні лаври «збирачів земель» змусять російський чиновницький бомонд прийняти цю пропозицію. Аж надто багато ризиків їхньому благополуччю приніс би такий «аншлюс». Давайте відверто: навіть розпад України, розмови про що точаться з першого дня її незалежності, навряд чи закінчиться включенням її південного сходу до складу РФ. Набагато вірогідніше поява другого Придністров’я, коли осколок нинішньої України нещадно експлуатуватиметься олігархами, не бажаючими брати на себе соціалку Донбасу, Слобожанщини й Криму. Я такого майбутнього не хочу.
Така ж утопія — й «російський статус» Криму, про який кричать професійні патріоти півострова. Риторика властей сусідньої Абхазії доводить, що відмова від одного статусу не означає автоматичного отримання іншого. А головне — відхід Криму до Росії остаточно відірве від останньої Україну.
У 1990-ті відносини Росії й України порівнювали зі стосунками розлученого подружжя. Коли ревнивий чоловік, забуваючи про новий статус своєї благовірної, вимагав від неї звіту щодо особистого життя, вказував, як поводитися і з ким водити знайомства. У цьому вбачалася хоч якась відповідальність за долю колишньої «другої половини». Ставлення моєї «великої» Батьківщини до «малої» все більше схоже на логіку великої корпорації: нічого особистого — лише бізнес.
У заяві російського прем’єра, що, мовляв, «і без України ми б Велику Вітчизняну виграли», мені вбачається надгробна промова. Те, що нас об’єднувало, що залишалося фундаментом єдиного минулого, розтирається в пил. Залишилося лише сподівання, що з Путіним згодні не всі росіяни.
Російська імперія — це не експлуатація й не презирство до околиць. Це не лише віра у власну правоту, а й здатність розуміти чужу правду. Це вміння віддавати більше, ніж отримуєш. Це вміння брати відповідальність і опікуватися без приниження. І в першу чергу — це Місія. Особисто для мене бути росіянином — це синонім відмови від легкості монохромного зору. Сила будується на правді. А та, у свою чергу, будується на знанні. Тому я вчуся розуміти...
Шестерінки історії аж ніяк не закінчили свого обертання. Ніхто не знає, коли і як вони виведуть відносини двох країн на новий рівень. Та чим довше живеш усередині України — тим більше розумієш поверховість масових російських стереотипів про цю державу. Немає права визначати майбутнє країни той, хто не вважає себе її частиною. Тому міняти те, що нам тут не подобається, ми будемо самі.
