У дослідженні сучасних міграційних процесів дедалі ширше використовується термін «циркулярна міграція». Як процес, вона відбиває посилену зовнішню мобільність людей в умовах глобалізації. Міграція значною мірою втратила свою лінійну спрямованість й дедалі більше набуває циклічного характеру — люди в пошуках кращого життя залишають свою країну, їдуть до іншої, при цьому періодично повертаються, але водночас готові для повторного виїзду.
У межах європейського континенту ця тенденція увиразнилася після розпаду так званого комуністичного блоку в Східній Європі. Він супроводжувався і продовжує супроводжуватися інтенсивними міграційними потоками в бік розвинених держав європейського Заходу, власне, країн Євросоюзу. Масовий в’їзд східноєвропейців на території цих країн у пошуку кращих умов та оплати праці значною мірою сприяв оформленню особливого типу трудової імміграції, що не лише знайшов втілення на законодавчому рівні (як Євросоюзу, так і держав-членів), а й спричинився до виникнення нових понять та інтерпретацій. До них, зокрема, належить циркулярна міграція. Її вирізняє, насамперед, тимчасовий характер і неодмінне повернення на батьківщину. При цьому «повернення» не є механічним наслідком «виїзду», а усвідомленим і конструктивним вибором мігранта: здобувши, крім економічного потенціалу, певний професійний та особистий досвід, мігрант реально спроможний працювати не лише для себе, а й для розвитку власної країни.
Очевидне бажання інституціоналізувати механізм циркулярної міграції вперше спостерігаємо в Повідомленні Єврокомісії від 16 травня 2007 (СОМ 248) «Циркулярна міграція та партнерство з метою сприяння мобільності між Європейським Союзом і третіми країнами». Такий підхід продиктований реальними проблемами внаслідок посилення міграційного тиску щодо країн ЄС та спрямований передусім на запобігання нелегальній міграції. Принцип інституціоналізованої мобільности дозволяє країнам-членам Євросоюзу ефективніше забезпечувати потреби ринку праці, узгоджуючи між собою «попит і пропозицію» та певні типології робочої сили. «Третім» країнам, до яких на практиці найчастіше зараховують прикордонні та близько розташовані країни Східної та Південної Європи не-члени ЄС, а також країни Південного Середземномор’я, гарантується режим економічного сприяння, наприклад, через моделі регіонального розвитку та децентралізованого співробітництва; крім того, запровадження механізму циркулярної міграції має запобігати негативним наслідкам так званого відтоку «мізків», власне еміграції високопрофесійних фахівців і кваліфікованої робочої сили. При цьому сторони беруть на себе ряд зобов’язань: країни ЄС повинні гарантувати доступ до ринку праці, власне, забезпечити мобільність громадянам «третіх» країн, зокрема, через установлення привілейованих імміграційних квот; країни-донори забезпечують реадмісію своїх громадян по закінченні терміну праці за кордоном, а також зобов’язуються ретельно контролювати свої кордони та протидіяти нелегальній міграції.
Крім «рамкових» рекомендацій Єврокомісії, наразі не існує жодного юридичного документа, який на загальноєвропейському рівні конкретизував би механізм циркулярної міграції. Сьогодні такі документи можливі лише на рівні окремих держав-членів, оскільки ринок праці залишається прерогативою національних законодавств. Крім того, типологія імміграції в кожній із європейських країн має свої особливості, що, по суті, унеможливлює уніфікований підхід до цієї проблематики. Кожна з країн-членів Євросоюзу на власний розсуд і з огляду на потреби свого внутрішнього ринку укладає відповідні двосторонні угоди з «третіми» країнами — насамперед, договор про реадмісію та угоди про врегулювання міграційних потоків. Як правило, такі документи укладаються з країнами основного походження міграції. Для прикладу, Італія має такі угоди з Марокко, Єгиптом та Молдовою (готується договір з Тунісом), натомість поки що відсутні будь-які документи у сфері регулювання міграції з Україною. Це незважаючи на те, що Італія серед країн Євросоюзу приймає найбільшу кількість вихідців з України.
Угоди про врегулювання міграційних потоків, крім установлення привілейованих квот для певних трудових категорій, передбачають обмін інформацією про реальні потреби ринку праці та наявність фахівців, готових до тимчасового виїзду для роботи за кордон; підготовку відповідної бази даних; посилення механізмів добору кваліфікованої робочої сили через створення програм професійної підготовки, вивчення мови країни призначення тощо. На практиці принцип циркулярної міграції означає часткове й вибіркове відкриття кордонів з боку Євросоюзу для громадян «третіх» країн з одночасним посиленням імміграційного законодавства в окремих європейських країнах.
Існують певні ринкові ніші, де механізм циркулярної міграції давно й масово застосовується безвідносно до рекомендацій Єврокомісії. Мова йде про так звані сезонні роботи, насамперед, у сільському господарстві, готельно-туристичній сфері, значною мірою — в будівництві, де з настанням весняно-літнього сезону значно збільшується попит на робочу силу... Інша категорія, стосовно якої Євросоюз планує широко використати принцип циркулярної міграції, — це якраз фахівці висококваліфіковані. У розвинених європейських країнах існує особливий попит на інженерів, програмістів, дослідників у галузі природничих і точних наук тощо. Як відомо, в 2011 році Євросоюз вводить Синю картку, аналог американської Зеленої картки; інакше кажучи, єдиний дозвіл на проживання й працю для висококваліфікованих іммігрантів.
Синя картка даватиме право на пристойну платню — не менш як три мінімальні зарплати в країнi, що приймає; на соціальне забезпечення; на возз’єднання з родиною. Для отримання документа потрібні диплом про вищу освіту, щонайменше трирічний стаж роботи за фахом, заява від роботодавця з країни Євросоюзу та довідка про відсутність судимостей. При цьому кожна країна ЄС встановлюватиме свої щорічні квоти на в’їзд іноземних фахівців, залежно від потреб ринку праці, та гарантуватиме першочергове працевлаштування громадянам Євросоюзу, у тому числі серед нових його членів. Започаткування Синьої картки — це перший реальний випадок використання механізму циркулярної міграції в імміграційному законодавстві Євросоюзу.
Циркулярну міграцію варто розглядати не як абстрактний принцип, а як дієвий механізм для децентралізованого співробітництва. Однин із прикладів — проект BrainNetWorking (2007—2010), адресований молодим дипломованим фахівцям з України, Молдови та Росії. Вони мали змогу пройти стажування на підприємствах Італії та Іспанії, аби потім заснувати власний бізнес у країнах походження.
Ще один приклад співробітництва між Італією та Україною — проект «Зміцнення потенціалу органів місцевої влади в Україні щодо покращання міграційної та соціально-освітньої політики на користь дітей, жінок та місцевих громад» 2009—2010 рр. (програми тимчасового працевлаштування українських жінок в Італії).
Інший важливий аспект — мовно-культурна та суспільна інтеграція в країні перебування. Невизначеність і тимчасовість, що нерідко затягуються на довгі роки, призводять до того, що мігрант нездатний та, власне, й не намагається подолати «культурного шоку» внаслідок потрапляння в чуже середовище. За твердженнями психологів, він є природною й неминучою реакцією на початкових стадіях міграційного проекту, але згодом неподоланий «культурний шок» може негативним чином вплинути на особистість та ідентичність людини.
Інтеграція трудових мігрантів у країні нового перебування та їхня реінтеграція після повернення на батьківщину — це складна й багаторівнева проблематика, що потребує ретельного вивчення, особливо в контексті нового явища циркулярної міграції. В інакшому випадку «подвійна» присутність мігрантів (у країні походження й у країні перебування), яку захоплено обстоюють прихильники циркулярної міграції, ризикує обернутися для численної групи людей відсутністю й вилученістю з будь-якого контексту.
