Вельмишановний Євгене Кириловичу!
Передплачую газету «День» з 1998 року, але в наше село вона потрапляє через п’ять-шість днів після виходу. Тому вітаю вас із днем народження із запізненням. Щиро бажаю вам здоров’я, всього найкращого, найсвітлішого в житті. Як ми раділи, що під час виборів 1999 року Канівська четвірка висунула на посаду президента саме вас! І тут же, як холодний душ, підступна заява Мороза. «Лиха іскра поле спалить і сама пропаде». Прокліпали ми свого Вашингтона! Тепер, за мого життя (мені 85 років), навряд чи побачу його. Немає кандидатів, є тільки бандити, шахраї, українофоби. В оцінці вашої особи і діяльності найбільше імпонує мені думка Мустафи Джемільова. Втім, і всі решта одностайні щодо ваших душевних, розумових, патріотичних, організаторських державницьких рис. Добре було б, якби ви об’єднали цю опозицію, яка не може не те що за «п’ять хвилин», але і під час розстрілу порозумітися. Ще раз прийміть мою щиру повагу і любов. Щасти всій вашій родині.
Слава Україні!
Шановна пані Ларисо!
Щиро вдячна за передплату газети «День». Це для мене духовна підтримка, особливо зараз. Я вирішила телевізор не дивитися, мені вистачає вашої газети. А коли читаю надруковані в газеті листи читачів, то розумію: там описано те ж саме, що відчуваю я, але сама не можу викласти на папері.
Хочеться читати більше ваших матеріалів у газеті і бачити вас на українському телебаченні. Будьте здорові!
Невже знову проростають традиції «братнього племені»?
У своєму виступі на обласному радіо мер міста Львова пан А. Садовий закликав «відкинути вбік емоції», плекаючи надію на приїзд до Львова поетеси Ліни Костенко, яку напередодні творчої зустрічі образила «група» львівських письменників.
Невже свої емоції і «критичні» зауваження відносно книжки шановної Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» не можна було оприлюднити під час зустрічі? Виявляється, що ні! У чому ж причина? Мабуть, незручно глянути у вічі цій безстрашній Жінці, ставлячи безглузді запитання.
Думалося, що «бузини» можуть виплекатися тільки у Східній Україні, але тільки не в Галичині. Невже традиції «братнього племені», про яке відгукнувся Іван Франко у своїй передмові під назвою «Дещо про себе самого» до збірки оповідань «Obrazki galicyjskie», знову починають проростати колючою терниною: «І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок» (Іван Франко. Літературознавство, публіцистика. Том третій, стор. 27. Дрогобич: Коло, 2004).
Чи варто звертати увагу на ці «перли», які оприлюднюють поодинокі представники і групки красного письменства? Мабуть, на такі виклики необхідно відповідати словами католицького священика Бодуена: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» (Іван Франко «Дещо про себе самого»).
Геній Івана Франка залишився, залишились його безсмертні твори, а де ж ці представники «братнього племені»?!
Можна впевнено сказати, що на зустріч зі славетною Ліною Костенко прийде стільки шанувальників її таланту, що вони можуть розміститися тільки на стадіоні «Україна» у Львові.
Роздуми українського несамашедшого
Схиляю голову перед майстерністю Ліни Костенко, яка в прозовому романі «Записки українського самашедшого» зафотографувала цейсівською оптикою перші роки бурхливого життя України на початку нового тисячоліття.
І мене охопила ейфорія Майдану, та я не став «самашедшим», бо з шістдесятників — самдошедший до розуміння, що майже всі політики й чиновники, що товпляться на майданних подіумах і святкових трибунах, збагачуються за рахунок мого зубожіння. Пам’ятаю і вірш мого геніального земляка про революцію: «На майдані пил спадає, замовкає річ. Вечір. Ніч». Пишу, бо мій знайомий, прочитавши книжку Ліни Костенко, сказав, що екс-президент постає в ній зрадником ідеалів Майдану, погодившись на «Великий Компроміс» із тими, кого називав злочинцями. З позиції старшого (за героя роману) я «ганебний вчинок» нетипового кандидата в президенти (компроміс щодо змін Конституції 2004 р.) розумію глибше...
Уявімо, що у грудні 2004 р. він не пішов на компроміс. Невже «Хамове плем’я» не розігнало би Майдан, як це робить «бацька» в Білорусі? Цитую з книжки: «У Києві з’явилися бритоголові і стягують війська спецпризначення». «На танковому полігоні курсанти відпрацьовують свою майстерність». «Підтягуються представники кримінального світу». «З Донецька прибувають частини бандформувань — «Тигри» й Омони, «Беркути» й «Грифони». «Солдатам роздали бойові патрони». «Влада застосовує свій резерв — стратегічного розколу, маніпулює ним і залякує». «Вріжеться група відморозків у гущу Майдану, спровокує бійку, посіє паніку — і все». «Деякі гарячі голови уже хочуть брати штурмом парламент і не з трояндою в руці». «Але наш лідер їх зупинив — «щоб ані шибка не тріснула». Чи була надія вистояти спонтанному Майдану, коли громадянське суспільство роз’єднане, коли його подіум з різних причин заповнили хамелеонні політики — потенційні «тушки»? Вдивляюсь у знімок майданного подіуму 2004 року, і стає моторошно — усе сплило наверх...
Уявімо, що він не пішов на компроміс — став опозиціонером. Враховуючи його популярність, польові командири, розлючені втратою влади, звинуватили б його у всіх гріхах і, за підтримки агресивної більшості, запровадили б до Лук’янівського СІЗО...
І останнє. Не віриться мені, «що покоління, якого ми гледіли, уже прийшло», і «теж боюся, що їх ошукають». «Бо російські бєси сплелись з малоросійською чортівнею і віками творять веремію». Не поділяю і висновку «самашедшого», що «він серед тих, кого назвав злочинною владою». Ми теж не допомогли. Результати всіх післяпомаранчевих виборів показали, що ми більш ніж на дві третини «самашедші» — і надовго, бо дозволили олігархічним кланам докорумпуватися настільки, що нетипового кандидата завжди відрахують. Ми залишаємося совкові, як і були, повернулися в минуле. І знову як у 2003 році: «Чому стоїть у суспільстві глухий дух плебейства?» «Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи?» «Чому все купується і продається?» — «У Біблії це називається: «Пішло угору Хамове плем’я»
