Прийшовши до влади в Україні, Партія регіонів і її лідер Віктор Янукович тим самим взяли на себе всю відповідальність за цілісність, незалежність і процвітання країни, єдність та добробут усього українського народу. Минув рік, але економіка зростає малопомітно і мляво, борги держави збільшуються, інфляційні тенденції зберігаються, безробіття зростає, а населення скорочується. Внаслідок дій та політичної позиції нинішньої влади швидко почало зростати почуття тривоги за збереження духовних здобутків, моральний і матеріальний добробут українців. З’явилися ознаки недовіри, ворожості з боку суспільства. Відповідно посилилися тенденції до застосування владою антидемократичного законодавства, силових і провокаційних методів боротьби з опозиційними національно-патріотичними виступами та рухами.
Як не пригадати у зв’язку з цим гасла Партії регіонів про покращання життя «вже сьогодні» завдяки будівництву «нової України»? Гасла були гарні. Але чому не сказано, яка будівля нас чекає? Адже проект «нової України» ніколи не обговорювався ні в суспільстві, ні в парламенті. Натомість конструкції, які використовуються для розбудови країни, вельми схожі на ті, які були в колишньому СРСР і застосовуються зараз у пострадянській Росії. Всі вони, як ми вже добре знаємо, виготовлені на тоталітарній основі і відповідних уподобаннях, розраховані на всеосяжне і безстрокове владарювання тільки однієї політичної партії. Схоже, що незалежну Україну збираються будувати, як і раніше в СРСР, національною тільки за формою, але не за змістом. Чому ж іще дії Партії регіонів мають антинаціональне спрямування, що нагадує горезвісну боротьбу КПРС з «українським буржуазним націоналізмом»?..
Досягненням нової влади стали не розширення прав і свобод громадян, а побудова тоталітарної конструкції, так званої владної вертикалі з переважно проросійським і непатріотичним кадровим наповненням... На тлі згаданих вище стрімких державних перетворень очевидними стали розгубленість, дезорганізованість, розбрат і ослаблення діяльності парламентської опозиції. Якщо і далі опозиційні партії залишаться неорганізованими, розгубленими і безсилими, то найближчим часом перетворяться на маргінальні. Чи розуміють небезпеку цього лідери опозиційних партій і рядові опозиційні активісти, яких обрано в український парламент і яким довірено майбутнє України? Мабуть, не зовсім, бо ніяк не можуть поступитися своїми партійними амбіціями і не відчувають всієї гостроти потреби у згуртованості та самоорганізації.
Переговори, які останнім часом ведуться лідерами парламентських опозиційних партій щодо об’єднання, теж викликають почуття сумніву в досягненні позитивних результатів. Критичне ставлення щодо можливості реального здійснення такого, здавалося б, привабливого об’єднання поділяє і Сергій Грабовський у статті «Єднання: як, із ким і навіщо» («День», № 8, 20 січня 2011 р.). Парламентські вибори, що наближаються, розставлять все на свої місця. Незабаром ключовим питанням у Верховній Раді постане система виборів. Зрозуміло, що від того, як опозиція зможе вплинути на його вирішення, залежатимуть і результати самих виборів. Тож навряд чи доцільно витрачати зараз час на тривалий і малоперспективний процес злиття партій. Чи не простіше підтримати одне одного і разом дійти згоди, як достойно взяти участь у виборах і стати на захист демократичних цінностей в Україні?..
