24 лютого
День розпочався снігопадом. Три приємні зустрічі чекали на мене. Перша — з вороною, яка гуляє біля метро. Чорна красуня ступала по білій землі, зупинялася і виголошувала дивні скрипучі звуки, що віддалено нагадували тихе куряче кудкудакання. Зробить крок, зупиниться, відкриє дзьоб і знову ніжно поскрипує. Довго так ходила, озвучуючи кожен крок. Може, вона хотіла щось важливе повідомити? Або просто бурмотала собі під ніс: «Ось гуляю, міську природу вивчаю, жити цікаво!» А може, це була зачарована курка?
Вдень зустріла в парку старий дуб. Прекрасна кора — хто її виліпив? Могутній стовбур у наростах часу, а на них снігу намело — вийшли білі пухнасті острівці. Це дерево хотілося малювати, фотографувати, просто дивитися на нього. Стати поруч і повільно переводити погляд від химерної зморшкуватої кори до свіжих снігових скупчень і вище по стовбуру до неба...
А коли поверталася додому, у дворі синиця сиділа на дереві й дзвінко провіщала весну. Глядачі — я й три горобці, три застиглі грудочки на сусідніх гілках, уважно слухали. Синиця робила паузу, клювала сніжок, як оратор — ковток води — і продовжувала свою пісеньку. Жодної фальшивої ноти! Адже й справді, скоро весна.
А ввечері двічі прийшли повідомлення, вже від людей — «Люби, що робиш, і роби, що любиш!»
