Наземні міжнародні подорожі хороші тим, що серед всього іншого дозволяють на власні очі побачити й порівняти, як працює влада і чиновництво у нас і в Європі.
Наприкінці минулого тижня я вирушив поїздом до Берліна. Починалося все добре: їхав один в купе, за вікном — сонце, провідники ввічливі, розетка для ноутбука просто в купе — читай, пиши, дивися фільми, спи — не поїздка, а суцільне задоволення.
Втім, причини для занепокоєння були. Я пригадав, що віза в мене виписана з 11-го. А потяг приходив до кордону в 18.50 за європейським часом 10-го, а не 11-го числа. Про можливі ускладнення я запитав у провідників.
— Висадять, — відповіла провідниця Галя. І з веселою усмішкою додала:
— Та вас ще наші висадять в Ягодині.
Залишок дороги до кордону я намагався якось відволіктися і через занепокоєння навіть написав велику статтю.
Ягодин. Зібрали паспорти. Пішли. Нашим вагонам поміняли колеса. Відбуксирували до кордону. За кілька хвилин до від’їзду прийшла пані в хакі:
— Дмитро, у вас віза з 11-го. Вас висадять.
— Та там лише п’ять годин недобору...
Віддає мені паспорт:
— Там у них суворо. Під вашу відповідальність.
Дорошук з польського боку кордону. Ось під’їхала машина до перону, бадьоро вискочили з неї двоє поліцейських. І відкрилися двері в наш вагон. І зайшов до мене в купе страшний поляк у зеленій формі.
Розмову, що на дві третини складалася з бурчання на польській і цензурних докорів на російській мові, передавати не буду. Суть в тому, що ось ви всі самі порушуєте, а потім до нас претензії. Я провину визнав щиросердно, показав своє запрошення на фестиваль, оплату готелю, поляк подзвонив начальству, начальство дало «добро», і — о диво! — я отримав у паспорт потрібну печатку.
Потім зайшов набагато веселіший поляк у формі кольору морської хвилі й в окулярах:
— Куди пан їде?
— До Берліна.
— Нічого такого не везете, сигарети, ні?
— Та навіщо мені, я журналіст, та і не палю.
— А чому до Берліна?
— На кінофестиваль.
— О, пан писатиме про кіно?
— Буду. Різні фільми...
— А пан знає, польські фільми там будуть?
— Не знаю, ще не всю програму вивчив.
— Польські фільми — ***ня.
— Та що ви таке говорите? Весь світ Вайду знає!
— Це дуже давно було! А зараз польські фільми — ***ня, — відповів веселий митник, виходячи в коридор, до своїх не менш молодих і приємних колег.
— Ай-ай-ай, пан офіцер вживає такі нехороші слова! Але я нічого не чув!
Ми розлучилися, сміючись.
Поїзд помчав Польщею. Приблизно за півгодини в купе постукав провідник, і, примовляючи: «Вам пощастило, і нам пощастило», — відгвинтив якісь затиски під столиком і витягнув звідти двадцять пачок сигарет.
— Отакої! — майже щиро захопився я.
— Крутитися якось треба, — відповів провідник і, також значно повеселівши, пішов до себе.
На цьому пригоди не закінчилися. На вокзалі в Берліні я засунув 30 євро в автомат, аби він продав мені чотириденний проїзний на метро за 28.90. Автомат справно видав здачу 1.10, а про квиток забув. При моєму бюджеті 30 євро — відчутна втрата.
На щастя, поруч виявилася колишня співвітчизниця, теж з поїзда — Людмила, в Берліні сім років, сама з Хмельницького, їздила відвідати матір: «Мама два місяці в лікарні лежала, але доки я не приїхала, гроші всім не розсувала, її лікувати навіть не починали, а мама 40 років в медицині була, вони їй все безкоштовно повинні робити і відразу». Людмила, за що їй низький уклін, потривожила вокзальних службовців, дуже допомогла з перекладом, мені повірили на слово, й у результаті вручили проїзний на тиждень за 27.20.
Так за одну добу довелося побачити абсолютно різні види ставлення до закону і до своїх службових обов’язків. Комусь важлива не лише буква, а й дух закону, комусь — лише своя кишеня. І так виходить, що в нас весь час «крутяться», а в Європі — просто живуть, і живуть добре.
