Сьогодні серед композиторів особливо популярний жарт Лева Миколайовича Колодуба, який запропонував в консерваторії створити «Клуб любителів музики». Справді, дуже важко, займаючись музикою професійно, не перетворити мистецтво на рутину. І вже зовсім не багатьом удається зберегти найщиріше, трепетне ставлення до музичного світу і його героїв. У диригента Романа Кофмана завжди викликало подив запитання недосвідчених журналістів: «Який ваш улюблений композитор?» — «У мене немає улюблених композиторів, я люблю музику», — відповідав маестро. За цими словами, які так і просяться на плакат як гасло, стоять реальні дії.
Любов Кофмана до музики виявилася в наполегливій багаторічній роботі, нетривіальному підході до репертуару, витончених вчинках і самовихованні власної внутрішньої незалежності від фінансових, соціальних та інших обставин. Чого вартий тільки фестиваль «Роман Кофман і його друзі». Тоді Кофману вдалося сфокусувати в Києві музичну еліту світу. Володимир Крайнєв, Микола Петров, Олексій Любімов, Гідон Кремер, Вадим Рєпін, Борис Пергаменщиков, Наталія Гутман — всі, попри зайнятість, відгукнулися на запрошення Кофмана і погодилися виступати без гонорару. Потрібні були гроші на квитки і готелі. Як згадує Роман Ісаакович, «українські фірми і картелі, компанії, заводи і пароплави дали 0 карбованців 0 копійок». Ситуацію врятували спонсори — «Макдональдс-Украина» і «Кока-кола-Україна». Але завдяки Кофманівському фестивалю Україна відразу набула іміджу європейського культурного центру.
Потім, 2001 року Кофман підтвердив цей статус своїм виступом на Бетховенському фестивалі в Бонні зі студентським (!) оркестром Київської консерваторії. У програмі був також твір українського композитора, харків’янина Сергія Пілютікова «Спів над книгою», який отримав спеціальний приз радіокомпанії DW. Потім склався легендарний контракт.
Як відомо, протягом шести років Кофман був головним диригентом Боннського міського оркестру, а також обіймав посаду генерального музичного директора в колишній столиці Німеччини. Серед досягнень цього періоду — запис усіх симфоній Шостаковича, запис ораторії «Христос» Ференца Ліста, яка була відзначена престижною премією «Ехо-класика» як найкращий запис року. Завдяки Кофману оркестр отримав назву «Бетховенського». В результаті, діяльність Романа Ісааковича була відзначена вищою нагородою Німеччини — орденом «Хрест за заслуги перед Федеральною Республікою Німеччиною». Проте він вважав за краще не подовжувати контракт і залишитися з Україною. Для нього було важливо повернутися туди, де був живцем заритий під час єврейського погрому його дід, де загинули в Бабиному яру його двоюрідні сестри з маленькими дітьми.
Роман Кофман завжди дуже серйозно ставився до слів Давида Федоровича Ойстраха, який учив, що правильне складання програми створює 70% успіху концерту (останні 30% мають також бути дуже високої якості). За словами диригента, останніми роками, замість того щоб вигадувати програми концертів, він став придумувати цикли. Так з’явилися проекти «Всі симфонії Бетховена», «Всі симфонії Шуберта». А потім цикл, який, як вважає Роман Ісаакович, може бути занесений до Книги рекордів Гіннеса — «Всі симфонії Моцарта». Звичайно ж, були диригенти, які грали всі симфонії Моцарта, але не в один сезон (!), з одним оркестром і в одній залі.
Не менш цікавим виявився цикл «Український авангард». Поява цього циклу була зумовлена багато в чому. Роман Кофман був першим, хто в Колонному залі Національної філармонії виконав музику Арво Пярта, зіграв авторські концерти Альфреда Шнітке і Гії Канчеллі. Йому присвячена П’ята симфонія Валентина Сильвестрова. Причому, сам Кофман підкреслює, що був потрібний час, аби Сильвестров повірив йому як виконавцеві й довірив йому свою музику.
Із Валентином Сильвестровим, також як із іншими нинішніми метрами-шестидесятниками — Леонідом Грабовським і Віталієм Годзяцьким — Роман Кофман був знайомий зі студентських років. Так із Сильвестровим він грав у футбол: Сильвестров — у команді Спілки композиторів, Кофман — у команді оркестру радіо і телебачення. Для матчів була пристосована чудова галявина в лісі біля станції Біличі Південно-Західної залізниці. На галявині стояли справжні футбольні ворота, правда, без сітки. Гравці з уболівальниками зустрічалися на приміському київському вокзалі й їхали до місця баталій на електричці. Як згадує Роман Ісаакович, композиторська команда була дуже сильною. Правда, у неї був слабкий захист. Як і зазвичай, в любительських командах туди ставили людину кремезну або, принаймні, неповоротку, що оберталося великим рахунком для кожної команди. У композиторській команді в центрі захисту ставили нині покійного Олександра Михайловича Канерштейна, який дуже солідно стояв у центрі захисту, але майже не рухався, і обійти його не коштувало великих зусиль. Зате півзахист був дуже сильним — грали композитор Губа та композитор і піаніст Віктор Клин. Губа, в основному, наводив паніку на противника, він увесь час щось кричав... А в нападі був — Валентин Сильвестров. Кофман — був півзахисником, і сьогодні з посмішкою згадує ті миті, коли на нього з м’ячем летів нинішній лірик-Сильвестров. Тоді — найкращим виходом було відчепитися і пропустити.
Проте, не дивлячись на знайомство, Сильвестров не квапився Кофману показувати свої твори. І лише після виконання «Серенади» ситуація змінилася.
Сьогодні сам Роман Кофман, вважає, що назвати його пропагандистом авангардної музики не можна. «Ну, який Пярт чи Шнітке авангардисти? Це — класики. Я їх тоді і грав як класиків», — говорив Роман Ісаакович. В авангарді часто вбачають, перш за все, протистояння традиції, реалізацію принципу «Боротися, шукати, знайти і не здаватися!». У цьому розумінні авангарду для диригента не існує. Замість цього є музика талановита й інша. Талановиту потрібно вважати за краще.
У програмах Кофман «любить бути дегустатором», виконувати твори, які ніколи не виконувалися. Для перших двох концертів циклу «Український авангард» були відібрані твори молодих українських авторів — спочатку поступило 29 партитур, з яких потрібно було відібрати 9 чи 10. Приступаючи до реалізації цього проекту, Кофман був переконаний, що нинішнє становище молодих композиторів просто безнадійне. Вони пишуть, їхня музика виконується в крихітних залах у присутності лише близьких і родичів. Тому Роман Ісаакович вирішив винести цю музику для широкої публіки у виконанні свого першокласного Київського камерного оркестру, з достатньою кількістю репетицій (на відміну від лічених репетицій на фестивалях). Після чергового концерту циклу диригент зізнався, що відчував себе чудово, виконуючи музику молодих людей: по-перше — сам молодів, по-друге — відчував, що бере участь у деякій гуманітарній акції.
У зв’язку з циклом «Український авангард» Роман Ісаакович пригадав один з епізодів свого життя — були часи, коли він писав музику до вистав. Однією з робіт була музика до п’єси Віктора Розова «Хтось повинен», яку ставив Театр російської драми. Саме цю назву п’єси Кофман вважає вдалим девізом своєї діяльності. «Якби сучасники Баха грали його музику, — говорить Кофман, — йому не треба було б чекати сто років. Ось я і хочу бути Мендельсоном своїх сучасників»!
